Глава 2

Білі стіни. Тихий гомін, майже шепотіння. Оксані здалося, що вона знову маленька дівчинка. Колись вона засинала під такий гомін. До матері приходили в гості подруги, вони сиділи пізно ввечері на кухні, намагаючись тихенько говорити, щоб не заважати маленькій Оксанці спати. А для неї ці, ледь чутні розмови, були наче колискова. От і зараз такий же гомін, затишно стало, як в дитинстві.

Оксана змогла повністю розплющити очі. Білі стіни не наснились, вона дійсно в якомусь приміщенні, де все в білому кольорі.

– Прокинулась? – почувся зацікавлений жіночий голос. – А ми гадали, коли ти прийдеш до тями? Ірино, здається, ти виграла, тримай сотню.

– О, куплю собі йогуртів. – відповів інший голос. – Я коли хотіла схуднути, на одних йогуртах сиділа…

Оксана спробувала піднятись, щоб роздивитись, де вона знаходиться, але не вийшло. Тіло не слухається, навіть головою складно ворухнути.

– Де я? – запитала дівчина та ледь почула власний голос, настільки тихо він пролунав. Та вона його й не впізнала, здалося, що це говорить якась чужа людина.

– Слухай, Ірино, щось наша сусідка розійшлася сьогодні, тобі не здається? Диви, як моргає.

– Піду лікаря покличу, – сказала Ірина, потім почулися кроки, сповіщаючи, що невідома жінка вийшла з приміщення.

«Де ж це я? – намагалась зрозуміти Оксана. – Хто ці люди? Що відбувається? В мене ж виступ, треба готуватись… Виступ? Я ж…».

В очах промайнув спалах, той самий спалах, який вона нещодавно побачила. Але де саме почула, і що тоді було – незрозуміло. Щось таке крутиться у голові, але що? Раптом знову темрява, віддалено почулись кроки, якісь голоси, але Оксана вже летить у прірву. Прірву, де немає болю, страху, де лише світло та затишний гомін, як в дитинстві.

– Так, ви прийшли до тями, це вже добре, – промовив лікар, щось записуючи у медичну картку.

Вчора ввечері Оксана прокинулась знову. І вже не впадала відразу в забуття. Вона так само не могла поворухнутись, тільки кліпала очами, чим і привернула увагу сусідок по палаті. Одна з них погукала медсестру, бо лікар вже пішов додому. Медсестра зайшла, подивилась на дівчину, відповіла, що зранку лікар прийде й огляне новеньку.

– Що зі мною? – запитала Оксана.

– Триндець тобі! – з якимсь дивним задоволенням відповіла медсестра.

Дівчині вдалося трохи розгледіти медсестру, коли та схилилась над нею. Років п’ятдесят, чорне пофарбоване дешевою фарбою рідке волосся, обличчя у зморшках, фіолетові тіні над очами та бордова губна помада. «Совок стайл», як зараз кажуть.

– Захочеш сцяти або срати – зроби ласку, потерпи до ранку, бо я притомилась, – промовила, позіхаючи, медсестра та вийшла з палати.

Оксана не змогла нічого відповісти. Боляче, в спині пече, голова, наче ватна, в роті сухо, дуже пити хочеться.

– Не звертай уваги, – сказала одна з сусідок, здається, Ірина. – Захочеш у туалет, скажеш мені або он Світлані. Ми тобі допоможемо з судном. Слухай, Свєтко, а чому й кораблі, й оці горщики називають суднами? Наче різні речі, чи то в нас всі кораблі такі, що інакше не назвати, як тільки горщиками?

– Почекай, – зупинила роздуми подруги Світлана. – Дівчино, не знаю, як тебе звати, ти, може, щось хочеш? Пити хочеш? Я коли від наркозу відходила, так спрага мучила.

– Хочу, – слабким голосом відповіла Оксана.

– Зараз, почекай, в мене є вода.

Оксана відчула, як до неї підійшла жінка, вставила у рота соломинку.

– Давай, потихеньку, – почувся поруч голос. – Не поспішай, ось так, молодець. Поки досить, трохи пізніше ще дам. Відразу неможна багато. Я на твоїй тумбочці залишу, якщо вийду, то Ірину попрохаєш.

– Знаєш, з тобою тут такі пригоди були, – знову пролунав голос Ірини. – Тебе не знали, куди класти. Спочатку хотіли в хірургію, потім виявилося, що в тебе струс мозку, тому – в невропатологію. Але там місця не знайшлося, повернули сюди. В результаті залишили у нас. А це й добре, тут менше людей, більше уваги від лікарів, і лише втрьох у палаті лежим, а в невропатології по шість ліжок, уявляєш?

Оксана не уявляла. Взагалі здавалося, що це страшний сон, що зараз вона прокинеться, і все стане на свої місця. Вона заплющила очі, намагаючись прокинутись. І ось прокинулась, сьогодні зранку. А потім прийшов лікар і повідомив новини.

– Деякий час буде боляче, – продовжив лікар. – Звісно, вам колють знеболююче, але все рівно буде неприємно.

– Що зі мною?

– Аварія. Ви не перша, і можу сказати, що вам пощастило.

– Що зі мною?

– А, маєте не увазі, які травми? Струс мозку, численні пошкодження м’яких тканин, але найнеприємніше…

– Що?

– Перелом хребта.

Оксані здалося, що їй почулося. Який перелом хребта?! Як це може бути? Це ж вирок! Вона стільки разів чула, знала, що після такого вже не встають, це інваліди на все життя. Ні, цього не може бути, тільки не з нею, тільки не так. Сон, просто страшний сон, треба швидше прокидатись…

– Не хвилюйтесь так, – почувся голос лікаря. – Вам потрібен спокій. Головне, що ви вижили. Повірте, після таких аварій майже не виживають, один шанс на сто.

– Я танцювати зможу? 

– Танцювати? – здивувався лікар. – Дорогенька моя, давайте спочатку ви остаточно прийдете до тями, потім проведемо курс лікування…

– Я запитала, чи зможу танцювати. Так чи ні?

Пауза. Зазвичай такі новини неможна повідомляти пацієнтам. Зайве хвилювання призводить до значного погіршення стану, деякі пацієнти взагалі відмовляються від їжі, починається депресія.

– Поступово, так, – збрехав лікар. – Гарне харчування, реабілітація, вправи, і ви повернетесь до звичного життя. Не відразу, але згодом так. А ви танцювали?

– Як бог, – відповіла Оксана, у якої з’явилась слабка надія.

– Гм, то може, це вас і врятувало. У вас гарно розвинені м’язи спини, при такій аварії ви легко відбулися.

Оксана ледь не закричала від гніву. Легко?! Це можна назвати «легко відбулася»? Лежить, як колода, навіть головою ворухнути не в змозі. А цей придурок знущається, «легко відбулася». Проте кричати, навіть нормально говорити вона не в змозі. Вона тепер взагалі нічого не може…