Глава 12

Який же це кайф – знову зайти в гримерку. Звісно, це тимчасова гримерка, яку виділили танцівницям на захід, але сама атмосфера вже надихає, викликає приємні відчуття. Метушня перед виступом, перевдягання, балачки з плітками (а як без цього?), вічні «а ти бачила, хто там прийшов?», «ой, один мене ще на вході поглядом роздягнув, та й сам роздягнувся», «а отой охоронець нічогенький такий». Оксані здалося, що пройшла ціла вічність з того моменту, коли вона знаходилась в гримерці востаннє. Що тоді обговорювали?... А, точно – що Анатоль когось там ляснув по дупі. Вона й тоді не звернула уваги на це, та й зараз би проігнорувала.

– Дивись, хто завітав! – вигукнула Юля. – А казали, що ти у візку інвалідному.

– Та то заздрісники, – відмахнулась Оксана, заходячи у гримерну.

Останні два дні вона тренувалась ходити без тростини. Спочатку було лячно, дівчина боялась, що впаде без підтримки. Але заявитись на виступ с тростиною не могла – ніхто б не зрозумів. Тому при кожній нагоді Оксана спиралася об щось – лутку дверей, стіну, стіл, що завгодно, аби не напружувати зайвий раз ногу.

З танцем було трохи легше. Завдяки тому, що тоді сталося у Гени, дівчина змогла зрозуміти своє слабке місце. Два дні вистачило, щоб трохи скорегувати рухи. Синхронізація порушиться, але Оксана придумала, як зробити так, щоб все виглядало природно, і ніхто нічого не запідозрив. Втім, попереджати про це інших танцівниць не варто.

– Ти, мабуть, легендарна Окса? – почувся грудний, трохи хрипкий голос.

Оксана побачила жінку, що повільно підійшла до неї, розглядаючи, як здобич. Років тридцяти, висока, з довгим пісочного кольору волоссям, виразними вилицями та цинічною посмішкою. Борецька. Та, що руйнувала чужі життя, розбивала сім’ї, з легкістю переступала через інших і спокійно йшла далі. Та, що завжди домагалася того, чого хотіла, жила за принципом «мені чужого не треба, але своє я візьму, чиїм би воно не було».

– Мабуть, – кивнула Оксана, кидаючи сумку із сценічним вбранням на підлогу. Хоча до виступу ще є час, проте краще поквапитись. Добре, що макіяж зробила перед виходом. Щоправда, це була необхідна міра, інакше її бліде обличчя відразу розкритикували б дівчата.

Але підійти до стільця Оксана не встигла. З чарівною посмішкою анаконди, Борецька промовила:

– Люба, будь ласочка, подай мені отой стілець, що позаду тебе! Плііііз! Ну щоб я тебе не оминала.

«Наче сама взяти не можеш», – подумала Оксана, озирнувшись.

Інші присутні затаїли подих, не подаючи вигляду, що стежать за цією сценою. Хтось робив ставку на Борецьку, репутація якої біжить поперед неї, завчасно знищуючи на шляху будь-які перешкоди. Та деякі, наприклад, Юля, добре знають Оксу, і пам’ятають, скільки фурій об неї зуби обламало.

Оксана не розгубилась. Подивилась уважно на прохід, наче вимірюючи подумки його ширину, потім перевела красномовний погляд на доволі широкі стегна Борецької. Цокнувши язиком, дівчина промовила:

– Дійсно проблема, – ухвативши стілець, вона повільно потягнула його, змушуючи присутніх «насолоджуватись» скреготінням металевих ніжок об гранітну підлогу.

– Тримай, люба, – посміхнувшись на всі «тридцять два», промовила Оксана.

– Яка ти люб’язна, – Борецькій ледве вдалося приховати гнів, який просто іскрами посипав з очей. – Дякую тобі.

– Будеш винна.

Двері гримерної відчинились, пропускаючи Анатоля. Його обличчя просто блищить у захваті, а по рожевим щокам можна здогадатися, що деякі контакти керівник гурту вже встиг навести, не закусюючи.

– О, ви всі в зборі, маніфік! – промовив щасливо Анатоль, направляючись до Оксани.

Підійшовши до дівчини, він поцілував їй руку.

– Ти як, дорогенька моя?

– Чудово! А ти як?

– Як завжди перед вашим виступом – хвилююсь, ніяковію, слідкую за реакцією публіки. До речі, ти вже познайомилась з Аллою? Аллочко, це Окса, про яку я тобі казав.

– Ми вже знайомі, – крижаним голосом відповіла Борецька, зробивши вигляд, що дуже зайнята макіяжем.

– Що ж, тоді не буду відволікати, мої пташенята! – з цими словами Анатоль залишив гримерну, сподіваючись познайомитись ще з кимось з відомих артистів. А їх тут чимало зібралося, на Канському фестивалі і то, мабуть, менше.

Сцена. Кожен, хто вперше ступав на неї, переживав цілу гаму емоцій. Спочатку незрозумілість – що відбувається, де опинився, чому взагалі ступаєш по цій підлозі. Але варто підійти до куліс, як приходить усвідомлення, що зараз постанеш перед величезною аудиторією, і всі, кожна пара очей будуть дивитись саме на тебе. З’являється страх, ноги починають тремтіти, а завчені на тренуваннях рухи миттєво забуваються.

Але робиш крок, потім другий, третій, і врешті решт опиняєшся посеред сцени. В очі б’ють прожектори, а завдяки цьому яскравому світлу не видно глядачів, особливо їх очей, їх реакції на твої дії. І дороги назад немає, втекти не можна, вихід відрізан. Ось тепер приходить справжнє відчуття, ті самі емоції, які діють, як наркотик, викликаючи неймовірний прилив адреналіну, нестримну енергію, що буквально розриває тіло зсередини. Той, хто колись виступав на сцені, ніколи не забуде цього відчуття, і завжди буде мріяти повернутись, хоча б раз.

Гучна музика вдарила по вухам, як вибух. Гурт «Нью-Бенд» вискочив на сцену, відразу поринаючи у танок. Сім ефектних, гарних жінок в сексуальному вбранні повністю заволоділи увагою аудиторії. А з залу вже почулися оплески й радісні вигуки.

Оксана намагалася тримати темп, доволі звичний для неї колишньої. Звісно, вона трохи втратила форму, але потрібно протриматись лише кілька хвилин, нещасних п’ять хвилин, які можуть вирішити її подальшу долю.

Дівчина зробила неочікуваний рух, привернувши до себе увагу аудиторії.

– Ти що робиш? – прошипіла Юля. – Це не передбачено…

– Все під контролем, – також пошепки відповіла Оксана. – Нова фішка.

Юля, не відволікаючись від танцю, лише похитала головою: