Розділ 3

Тепер я мала те, що хотіла.
Завдяки впевненості у собі я дозволила собі іноді думати про те, ким я хочу стати після школи. Як це не дивно, але я не хотіла навчатися в університеті. Думка про те, що мені прийдеться знову заводити друзів у новому колективі – лякала мене. А от працювати хотіла. Я ненавиділа жити з батьками. В той момент я їх просто не могла терпіти. Навіть знаходитися з ними в одній кімнаті.
Вони здавалися мені нестерпними, бо я ніколи не бачила, що їм важливі мої почуття і переживання. Вони часто дорікали мені за те, що годують, одягають, купують різні речі.
Бувши дорослою жінкою я все ще відчуваю за собою борг, хоча психолог радив мені декілька вправ аби позбутися цього почуття.
Тоді я ще не знала, що таких батьків називають «токсичними», в той момент я хотіла скоріше з’їхати від них і заробити якісь кошти, аби купити їм авто, чи подарувати путівку у Францію, про яку мріяла мама.

В п’ятницю ввечері я знову збиралася на прогулянку з моїми друзями.
Це була вже третя прогулянка.
Цього разу я одягнулася тепліше, бо сильні морози пробирали до кісток. Джинси замінили спідницю і в дзеркалі я вже не виглядала фатальною дівчиною.
Цього разу я не заходила до Елли, бо вона захворіла. В мене тепер були номери усіх, тому я просто телефонувала Ірі, яка і сказала мені місце зустрічі.

Ми завжди діяли за одним сценарієм. Ішли в магазин, купували шкідливу їжу і вешталися по місту говорячи про плани, мрії, цілі… Я майже нічого не говорила. Єдине, що я хотіла, аби наші прогулянки тривали вічно.
В той вечір я не помітила, як я відстала позаду з Катею і Тимуром.
— Я взагалі хочу стати президентом — цілком серйозно сказала Катя.
Це була звичайна дівчина, яка нічим не відрізнялася від мене. Теж невеличкого зросту, з русим волоссям і часто, як і я думала про щось своє.
— Чому президентом? — запитала я.
— Хоче всім керувати — сказав Тимур.
— А що в цьому поганого? Влада завжди дає більше можливостей у житті.
— В Україні ще не було жінок президентів — втрутилась я.
— Славо! — вона зсунула брови й стисла губки — Де ж твоя жіноча солідарність?!
Я засміялася, а за мною і Тимур.
Він раз по раз крутив колеса на візку і від цього мені завжди кортіло йому допомогти. Але ще раніше Елла мені натякнула, що він такого не любить. Можна лише, коли він сам попросить про допомогу. Але я ще жодного разу не бачила, щоб Тимур щось нас просив. Він цілком вправно зі всім справлявся. Навіть з високими бордюрами.

— Ну а ти? — звернувся він до мене.
— Що я?
— Ким хочеш стати?
Цим питанням мене дістали батьки. Я справді не знала.
— Я вже стала — відповіла всміхаючись.
— Справді? І ким же?
— В мене є руки — сказала цілком серйозно — Завдяки їм буду заробляти гроші.
Катя засміялася.
— Вантажником чи що?
— Та байдуже, якщо вони добре заплатять.
— А ти дивачка — сказала вона.
Несподівано їй зателефонував телефон, тому вона відійшла.
— Ти справді не маєш мрії? — запитав Тимур.
Ми йшли позаду нашої компанії. Чомусь його присутність в той момент мене бентежила. Він мав інвалідність, а з такими людьми я до цього ні разу не стикалася.
— Моя мрія здійснилася.
— І яка?
Я всміхнулася і подивилася на нього якось так, як ніколи раніше. У нього було видовжене підборіддя, гострий ніс та звичайного розміру блакитні очі. А волосся було світло русявим.
— Я завжди мріяла мати друзів.
Він широко посміхнувся.
— Справжні мрії, це ті які не прив’язані до грошей, правда?
— Правда — погодилась я.

Декілька хвилин я йшла, а він їхав мовчки. Падав сніг і мені було в той час на душі так, ніби я вперше відчула якусь внутрішню гармонію.
— Ти колись думала про смерть? — раптом запитав він.
Насправді я часто думала про смерть, от лише що відповісти в той момент не знала.
— Ти боїшся смерті? — знову поставив мені питання.
— Ні — відповіла я.
— Навіть, якби тобі залишилося жити кілька місяців?
— Якщо я помру щасливою, то не боюся.
В той момент я побачила, що йому сподобалась моя відповідь.
— Знаєш, що страшно — вирішила продовжити — Мені страшно те, що настає після смерті.
— А що там?
— Ми коли помираємо, нас закопують в землю, де наше тіло розлягається, смердить і його поволі з'їдають черв’яки.
Я поглянула на нього, аби побачити реакцію. Не хотіла його спантеличити своїми роздумами.
— Ти права — мовив серйозно — Хіба можна цього уникнути?
— В нашому місті ніяк. А от у Тибеті людину після смерті рубають на частини і віддають з’їсти птахам, а кістки перемелюють аби також їх віддати хижим птахам.
— Жах який.
— Знаю. Але так людина після смерті одразу може ще нагодувати живих створінь і при цьому на землі більше не буде її сліду.
— Ні, я би хотів, аби моїх кісток не чіпали.
— Ех — видихнула я — Знаєш, я би хотіла аби наші тіла перетворювалися у щось прекрасне.
— Хм, і в що?
Я бачила зацікавленість Тимура у цій розмові, що було для мене вперше. Часто міркуючи про смерть, я ніколи не мала можливості з кимось про це говорити.
— Квіти — відповіла посміхаючись.
— Квіти… Так, це було би круто.
В той момент його очі світилися. Мені здалося, що я нарешті знайшла того, хто би мене розумів.
— В яку би квітку ти хотіла перетворитися?
— В ромашку, півонію, троянду... Їх багато.
Тимур зупинився.
— А уяви, ніби в тебе є вибір.
Я пройшла далі, і теж зупинилася.
— Мені потрібно обрати квітку? — запитала всміхаючись.
— Угу — він схрестив руки на грудях.
— Ну не знаю… Нехай буде троянда.
— Чудовий вибір — сказав він і знову усією вагою рук покрутив колеса.

Ми всі разом ще довго гуляли містом. Мої батьки почали по трішки закривати очі на мої нічні гуляння. Я казала, що гуляю з Еллою, а вона до речі була відмінницею, тому батьки мене відпускали. Чомусь вони думали, що відмінниці – еталон хорошої поведінки.

О першій годині ночі ми всі почали розходитись, проводжаючи то одних то інших. Коли залишилися лише я Тимур і Міша -  сталося те, що я не очікувала.
— Я проведу Славу — сказав Тимур.
Міша поплескав його по плечах, зробив пару інтимних жестів, натякаючи на інтимні стосунки між мною і Тимуром і направився у свою сторону.
Я в ту мить не знала, як реагувати.
Взагалі не розуміла, як може хлопець на інвалідному візку проводжати серед ночі дівчину до її будинку. Якщо нам і буде загрожувати небезпека, то це мені прийдеться захищати Тимура.

Він, як задоволений собою герою їхав поруч, а я не знала про що говорити.
— Розкажи про себе! — звернувся до мене.
— Ну… Я навчаюся у десятому…
— Та ні. Мене не цікавить школа.
— А що?
— Що ти любиш, які маєш хобі, залежності…
— Залежності? — сміючись перебила.
— Ну там може дивишся парнушку, поки батьків немає.
Я засміялася.
— Такого не роблю.
— Добре. Тоді що робиш? Ну, крім того, що думаєш про смерть.
Ніколи не думала, що у світі є хлопець біля якого я буду почувати себе вільно. Після знущань однокласників я не думала, що колись зможу подружитися з протилежною статтю.
Але хобі у мене було не багато. Я перебирала в голові свій звичайний день, аж раптом згадала.
— Пишу вірші.
— Ого! Це ж круто!
В той момент я опустила очі, бо ще нікому не казала, що пишу вірші. Я часто це робила через знущання в школі і непорозуміння з батьками. Лише в них я знаходила якусь відраду.
— Зачитаєш?
— Що?
— Свої вірші.
— Вибач. Я ще нікому їх не читала.
— Чому?
— Це особисте.

В той момент повисла тиша. Знала, що це через мене, тому вирішила виправити ситуацію.
— А ти чим займаєшся у вільний час?
— Я? — на його обличчі знову засвітилася посмішка — О, я люблю грати в ВОВ.
— Що? Це відеогра?
— Ага.
— Цікаве хобі. А ще що?
— Хах, а ось і ні. Я ненавиджу відеоігри. Просто чомусь люди думають, що якщо я у візку, то неодмінно картаю час за відеоіграми.
— Справді? Я так не подумала.
Він всміхався.
— А що ти думаєш? Чим я можу займатися?
— Та будь-чим — сказала одразу — Ну хіба що крім їзди на велосипеді.

Він щось затих, ніби занурився в думки. Я не відволікала. Йшла не поспішаючи, бо бачила, що йому ставало важко.
Раптом я побачила, що він їде і просто мене розглядає.
— Що?
— Ти гарна.
Я сором’язливо засміялася.
— Правда гарна! Красиві люди всім подобаються.
Якщо керуватися цим правилом, то я була не гарна, бо ж у школі нікому не подобалась.
— Ой, не треба — сказала я всміхаючись і махаючи головою.
— Чому Славо? — запитав — Це твоє повне ім’я?
— Та ні. Я Мирослава. Але всі завжди Славою називають.
— А ти би як хотіла?
— Хотіла? Ем-м. Ніколи не думала про це.
— Мирося?
— Фу, ні! — засміялася.
— Мира?
— Та ні!
— Ну тоді хай буде Слава.
— Хай буде — сміючись погодилась.

З ним я і не помітила, як ми підійшли до мого під’їзду.
Він розставив руки, бо за звичкою я завжди зі всіма так прощалася. Коли я нахилилася і обійняла він не одразу мене відпустив.
— Підемо завтра в кіно? — прошепотів.
Я знову всміхнулася.
— Добре.
— Заїду за тобою о шостій.
Він відпустив мене і я на прощання помахала рукою.

В ту ніч я не могла заснути. Мені сподобалось, як ми провели час, але до того я переживала аби Тимур добрався додому без пригод.
В нашому місці часто щось траплялося, особливо у вечірній час.
Не могла уявити, що він відчуває, коли їде серед ночі по Здолбунові аби дібратися додому. Я навіть не знала де він живе. Якщо квартира, то як би він добирався східцями?
Мені було соромно, що я навіть за час нашої прогулянки не поцікавилась про це. А з іншої сторони, я знала, що він не любить, коли люди акцентують на його інвалідності.