Розділ 4

Я не пам’ятаю, як провела наступний день до шостої. Зате в пам’яті досі бачу обличчя Тимура, яке посміхалося мені, коли я вийшла з під’їзду.
Ми пішли в кіно на якийсь фентезі фільм про відьом з якого я вже нічого не пам’ятаю. Щось на кшталт прохідного фільму, де я хотіла аби вся та муть закінчилася.
Було дивно сидіти на м'якому сидінні, поки Тимур сидів поруч біля мене на прохідній у  інвалідному візку.
Я ловила його погляди і ми разом сміялася над тим, що відбувається на екрані. Це була не комедія, але чомусь нас забавляв фільм, який обом нам показався абсурдним. Коли він просив про допомогу – я допомагала. При виході я попросила ще одного чоловіка, аби він допоміг мені вивезти Тимура на вулицю. Я бачила, що такі моменти хлопцю не подобаються.

Далі ми гуляли містом. Тимур замовив нам кави і я дізналася, що він п’є каву аж з трьома пакетиками цукру.
— Та це ж біла смерть — обурилась я — Цукор шкідливий.
— Справді? Хм, зате яка солодка — посміхнувся в широкій посмішці — До речі не кажи Міші, що ми з тобою гуляли. Ти йому подобаєшся.
— Що? — засміялась я — Міші подобаються всі, аби розвести на щось більше.
Крім того, я тішилась, бо до цього ще нікому не подобалась.
Повз нас проходили люди. Я бачила як вони з цікавістю розглядають Тимура. І бачила, що він це також помічає.
— Відколи ти на візку? — наважилась запитати.
— З шести років.
— Ого.
— Нічого. Це не так страшно, як здається. Всього-на-всього параліч. Жити можна.
— А що сталося?
— Бувають такі люди, яким судилося все життя чимось хворіти. Але — змінив він інтонацію на більш грайливу — Це всього-на-всього тіло. Головне всередині.
— А що всередині? — так само грайливо запитала.
— Хочеш подивитися? — підморгнув.
— І що ж там?
Він засунув руку під куртку і вийняв звідти…
— Книга? — здивувалась я.
— Ти ж любиш вірші. Я знайшов для тебе «Триста поезій» Ліни Костенко.
— Ого.
Хлопець посміхався.
 Бачила, що він тішиться моїй реакції. Я повільно взяла в руки книгу і відкрила, аби зачитати навмання якийсь вірш:
— Сніги метуть. У вікнах біле мрево.
Антени ловлять клаптики новин.
На білий вальс запрошую дерева,
на білий вальс вітрів і хуртовин.

Хай буде сніг, і музика, і вечір.
Хай серце серцю сплачує борги.
О покладіть гілки мені на плечі,
з мого життя пострушуйте сніги!

Прочитавши вірш я поглянула, як Тимур закинув голову, закрив очі і ловив сніжинки, які танули на його обличчі.
Я перегорнула пару сторінок і почала знову читати

— Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.

Посміхнувшись сама собі я закрила книгу. Тимур досі сидів із закритими очима.
— Зачитай мені щось своє — попросив він не відкриваючи очей.
Як же мені не хотілося. Не могла пояснити, але якби я почала декламувати свого вірша, я би вкрилася багрянцем і земля пішла з під ніг. Я була впевнена в цьому.
— Не можу.
Він відкрив очі й повернув голову до мене.
— Пообіцяй, що колись прочитаєш мені свій вірш.
— Обіцяю.

Насправді я хотіла, аби цього не було ніколи.
Мої вірші – моя особиста таємниця. Я писала їх після невдалого дня у школі, після сварки з батьками, або після прогулянок з друзями.
Після того, як я подружилася з Еллою у мене дещо вірші повеселішали і я перестала писати про смерть. А раніше… Я заховала їх від себе, аби навіть не згадувати те, що переживала в момент їх написання.

— Куди тепер? — запитав він.
— Ну, в єдине кіно у місті ми сходили.
— Давай до мене — запропонував хитро всміхаючись.
— Я не така — засміялась.
— А яка ти, Славо любителька віршів?

Я не знала, що відповісти. Тому просто пішла вперед, а Тимур прилаштувався поруч.
— Ти подобаєшся мені — сказав він.
Не зупиняючись я всміхалася не знаючи, як реагувати.
— Розумію, такий хлопець як я мало кому сподобається. Але я не наполягаю на більшому, просто…
— Тимуре — перебила — Ти теж мені подобаєшся.
Це була чиста правда. Ніхто з хлопців ніколи не викликав у мене настільки великий інтерес. З ним було цікаво спілкуватися. І він був досить гарненьким. Візок – єдина вада, про яку я часто забувала. Лише погляди перехожих нагадували про це.
Він стояв на місці. Я обернулася.
— Ти це сказала не серйозно? — запитав з камінним обличчям.
— Це правда — всміхнулася я.

А далі відбулося те, на що я не очікувала. Він почав кашляти.
Це був не звичайний кашель, він захлинався.
— Що з тобою? — не розуміла я.
— Швидку — прохрипів він.
Я вперше у своєму житті зателефонувала у швидку. Сказавши адресу, яку прочитала на одному з будинків я виключила телефон взяла Тимура за руку.
З його рота йшла кров. Він захлинався, а я тиснула вперед його спину нахиляючи голову донизу. Мої руки тремтіли від переляку.
А ще було дивно, що знаходячись майже в центрі міста до нас так ніхто і не підійшов.
Раптом він відкашлявся. Його ноги і мої руки були у крові.
— Все добре — прошепотіла я — Швидка їде.
Він розплив у посмішці, а я витирала кров на його губах.
— Що з тобою? — запитала я спокійно.
— Рак кісток, метастази, четверта стадія.
Це був ніби клинок у серце. Клубок сліз підступив до горла. Параліч ніг одне, а четверта стадія смертельної хвороби – зовсім інше.
— Пробач, я думав ти знаєш.
— Звідки?
— Всі наші знають.

Я присіла поруч і гладила його долоню з досить довгими пальцями. Роздивлялася її, виводила по ній візерунки. В цей момент я хотіла заридати, бо насправді мені подобався хлопець, який приречений на смерть.
— Пробач — шепотів він — Пробач мені.
— Не потрібно — я ніжно посміхнулася скрізь сльози — Я не покину тебе.
— Ти будеш зі мною зустрічатися?
І в цей момент по щоці покотилася ненависна сльоза. Я мерщій почала її витирати.
— Ти будеш моїм першим хлопцем — посміхнулася я.
Він стис мою долоню.
— А ти моєю першою і єдиною.
І від цих слів у мене защемило в грудях. Я хотіла закричати на весь світ від болю, який роздирав мене на частини.
— Тоді нам потрібно поцілуватися — сказала трішки писклявим від сліз голосом.
Він обійняв мене за спину, коли я наблизилась до його губ.
Я не звертала увагу на присмак крові.
Не пам’ятаю скільки тривав наш поцілунок, але Тимур знову почав кашляти.
Я швидко встала і нахилила його спину. Знову кров… Але саме в той момент до нас під’їхала швидка.
Вони швидко взяли його на ноші і завантажили в авто. Я не бачила, що саме вони робили аби врятувати його. Я запам’ятала лише його очі. Вони були розгублені.

Ту ніч я провела в лікарні.
Мене не пускали до нього. А його мама Ольга, яка вже була в лікарні, лише схлипувала, коли виходила з його палати.
— Вони роблять все можливе — заспокоювала мене — Йди додому.
 І я пішла.

Вдома життя ставало ще більш нестерпним. Усе і всі видавалися сірими примарами.
В школі я не хотіла говорити навіть з Еллою. Але після її наполягань я навіть закричала до неї в коридорі на перерві.
— ЧОМУ ТИ НЕ СКАЗАЛА, ЩО У ТИМУРА РАК?
Вона розгублено оглядалася по сторонах, а на нас дивилися інші учні.
— Так всі знаю…
— Я НЕ ЗНАЛА!
І знову з моїх очей полились сльози.
— Тихо — вона ніжно обійняла мене за плечі — Я не знала, що ви настільки близькі.
Я сама не знала. Все було ніби в тумані. В одну мить я зрозуміла, що закохалася і навіть собі не могла пояснити, коли саме це сталося.

Я телефонувала йому кожного дня, але він не брав слухавки.
І коли я сиділа на кухні вирішуючи незрозумілі для мене теореми з геометрії – продзвенів телефон. Це був він.
— Привіт — його голос був досить бадьорий — Ти не зайнята?
— Привіт — грайливо відповіла — Ну, якщо теорема Паскаля знадобитися мені, як гуманітарію, то я дуже зайнята.
В цей момент я хотіла плакати, що він досить живий і кричати, за те, що не зв’язався по телефону зі мною раніше.
— Знаєш, що сьогодні за день? — запитав він.
— Ні.
— День перед Різдвом.
— Ну, точніше вже вечір — уточнила я.
— Твоя правда. Проведемо цей день разом?

Ми зустрілися у місті.
Його обличчя значно схудло.  
Іноді я бачила, що він кривиться, ніби у нього, щось болить.
— Все добре? — перепитувала я, хоча розуміла, що чудес не буває.
— Все супер!
Взявшись за руки ми гуляли вуличками.
— Знаєш, Славо, якби у мене було все життя попереду, я би одружився з тобою.
А я в той момент лише почула: «Якби»
— Я би сказала «так» — посміхаючись відповіла.
 Повз нас проїжджали автівки, проходили люди, а з неба падав дрібний сніг.
— Чесно? — запитав він.
Я знайшла вільну лавку і сіла закинувши ногу на ногу.
— А що? Думаєш твоя хвороба перепона для мене?
Він під’їхав ближче.
— Всі так думають — відповів він.
— І багатьом дівчатам ти ставив це питання.
— Ну… ти будеш перша.
— О то ще наступні будуть?
— Так, у мене цілий список з собою — він засунув руку у кишеню і удав ніби дістав великий клаптик паперу — Так, так, так. А ось – Слава, потім Катя, Іра…
— Катя? То в тебе список конкурентів для мене?
— А ти що думала? Усі дівчата мріють про паралізованого мачо! 
Я засміялася.
Простягнула свої руки і стисла його долоні.
— Ти перший хлопець з цим я цілувалася.
— Невже? — здивувався і розплив у посмішці — Ти жартуєш?
— Та ні.
Я не стала питати, чи перша у нього я. Цей факт був не важливим для мене.
— А ще я ніколи ні з ким не зустрічалася.
Він ніжно гладив мої долоні великими пальцями.
Не знаю скільки минуло часу, але місто поринуло у глибоку темряву.
Я не хотіла закінчувати цю розмову, я не хотіла прощатися з ним.
— Давай зустрінемо Новий Рік разом! — запропонувала я.
— Давай — погодився і притис мене до себе.
А далі почалося те, що я не забуду ніколи. Він гладив мої холодні щічки. Цілував ніжно губи. Було відчуття, ніби я злітаю над землею, а тіло м’якло і ніби розчинялося з повітрям.
Я хотіла сказати йому, що кохаю, але розуміла, що це зарано.

За все життя я вперше відчувала до когось ніжність. Таку легку і невагому, ніби крила янгола. Мені хотілося тулити його до грудей і слухати, як він дихає. Хотілося до кінця своїх днів стати для нього тою, хто зможе весь час бути підтримкою.
— Я не хочу, щоб це закінчувалося — шепотів він.
— Це не закінчиться — шепотіла я у відповідь.
— Обіцяй мені, що коли я помру і потраплю на Небеса, то ми і там будемо разом!
— Обіцяю.

Сніг кружляв над ліхтарями у танку. Він витанцьовував танець закоханих сердець, які боялися признатися один одному в почуттях. Бо напевно в той момент ми обидва розуміли, що кохання не виникає так швидко.
Але бувши дорослою жінкою, я жалкую, що не призналася йому тоді.