Розділ 5

Я би могла довго розповідати про те, як я закохалася вперше. Як ми провели ту ніч разом гуляючи парком. Як я тулилася до Тимура відчуваючи тепло його тіла. Як мріяла про одужання і щасливе спільне життя.
Знаєте, деякі речі у житті живуть з нами завжди. Я більше не дівчинка, яку ображають у школі, я тепер та, якою би хотіла стати. В мене є будинок за Києвом, заможній красень чоловік і дві прекрасні доньки. Але минуле – частина мене назавжди.
Донечки часто ставлять мені питання, що то за троянда, яку я зберігала у дерев'яній рамці у вітальні.
Я лише всміхалася і говорила, що це диво.
— Що за диво, мамо? — питали вони.
— В ніч перед Різдвом — почала я — Один хлопець покохав дівчину, а вона покохала його. Але на хлопцю було давнє і страшне закляття. Через деякий час він мав перетворитися на попіл.
— Який жах — доньки затуляли ротики своїми рученятами.
— Але цього не сталося. Дівчина покохала його настільки, що він став для неї трояндою.

Після нашої з Тимуром прогулянки я повернулася додому ледь не під ранок.
Мама довго кричала на мене, але я не звертала не неї уваги. Я ловила в пам’яті обійми й поцілунки. Згадувала і намагалася закарбувати у пам'яті.

Наступного дня я не могла  зв’язатися з Тимуром. Телефон не відповідав. Я нервувалася і дзвонила кожні пів години по декілька разів. Я відправляла СМС, дзвонила друзям. Ніхто не знав, що з ним сталося. І лише через тиждень мені зателефонувала його мама.
— Він просив прийти тебе — і  продиктувала адресу.
Я бігла так, неначе за мною женуться собаки. Його мама Ольга нічого мені не відповіла на мої питання: «Що з Тимуром?». Вона просто продиктувала адресу і вибила.

Я могла очікувати на будь-що, але коли я підбігла до невеличкого будиночка у центрі міста, вона зустріла мене, ніби примара. По її заплаканих очах я все зрозуміла.
— Проходь — запросила мене у будинок — Його кімната прямо по коридору.
Я не сміливо ступала ногами по коридору, а жінка залишилася біля вхідних дверей.
Відчинивши двері у кімнату я побачила ліжко на якому лежала красива, червона троянда.
— Де Тимур? — крикнула я жінці.
Вона підійшла до мене.
— Це було його бажання.
— Де він? — не вгамовувалась я.
— Він пішов. Сказав передати тобі, аби ти ніколи не здавалася.
— Куди пішов? — я дивилась на жінку благально.
Вона повільно мене обійняла і прошепотіла.
— Після смерті він хотів стати для тебе трояндою.

І саме в той момент я заплакала так гірко, як ніколи до цього. Я взяла у руки троянду і понесла її додому. Перед очима пливло все від сліз. Несла її шепочучи свої вірші, про які обіцяла і які не встигла йому зачитати.

Тепер я стояла у вітальні зі своїми дівчатками і ми всі дивилися на троянду, яку я засушила під пресом і зберегла у рамочці.
Я обійняла їх і зачитала вірш, який написала після того, як в той день повернулася додому.

— Стану для тебе трояндою
Забутим, далеким витвором.
Із снігу, із льоду, із болю,
Що рветься скоріше вирватись.

Стану для тебе спогадом
Забутим, далеким вихором.
Із снів, із примарних ілюзій
В яких я хочу залишитись.