Стану тобі морем

Глава 14. Ранок добрим (не) буває?

Леся

Якщо на землю висадяться марсіани, можу офіційно заявити - мені буде байдуже до них та їх дій. Та я душу ладна продати дияволу аби тільки більше ніколи в житті не почуватись так, як сьогодні. А все той Саша винен. Я звісно теж не біла і пухнаста, але то він винен у моєму стані. Більше в житті пити не буду. А з ним - тим більше.

Ні, він звісно чоловік видний. Так моя мама б сказала уздрівши його. І співрозмовник хороший. З ним взагалі приємно проводити час - легко і невимушено він минає. Це вчора я боялась і не знала як себе поводити з ним..

 Але чому він мене не зупинив? Чому дозволив наклюкатися до такого стану?

Чому? Бо й сам не кращий. Сподіваюсь, йому так само "добре" як оце мені зараз. А ще ж в універ треба... Бідолашна я...

 І дурна. Фліртувала з Сашею. Наче воно йому треба. Чоловік тільки-но з дівчиною розійшовся, а тут я у всій своїй п'яній красі. 

Соромно.  

 

За все.

Але в разі чого маю виправдання - випила от і дуріла трохи. 

З ліжка ледве встаю - голова болить так, ніби хтось лещатами стискає. Свою дурну голівоньку від подушки відриваю тільки з думкою про те, що десь на кухні повинні бути ліки. І ось тоді, за допомогою чарівної пігулочки, я буду врятована.

А на кухні мене чекає сюрприз. Ну, як сюрприз - Катя з Дмитром. І обоє аж світяться, ніби лампочок наїлися або гірляндами обмоталися. Закохані такі - воркують голубки.

Аж заздрість бере.

Я теж так хочу. Щоб снідати разом. Щоб говорити про серйозні речі, ніби то дрібниці. Щоб світитися з середини так само, навіть ще більше.

Ні, то не я така заздрісна подруга. За Катю я тішусь, як за рідну сестричку.  Скільки всього було у її минулому, що зараз щастя до неї має липнути.

Але хочеться також щастя. І заздрість моя біла.

Заходжу в кухню і сподіваюсь, що мене не помітять. Вони й так захоплені одне одним, що їм якась там стражденна Леся на фоні. Але ж ні, відчуваю два погляди спрямовані мені в спину.

— Бачу ранок хоч у когось добрий. Ви двоє світитесь наче сонце вночі з'їли..

— А в тебе не дуже. — констатує Катя. 

— Врятуйте краще мою голову. Нестерпно болить. Скоро зіп'юсь у вашому клятому місті.

Подруга схоже пройнялася жалем, бо таки відірвалась від свого милого і ненаглядного Дмитра і шукала мені рятівну таблетку Аспірину.

— І тобі твій друг дозволив напитись?

Ну, а що ти, Лесю, хотіла? Думала не помітять хто вчора зустрічав біля будинку? Думала Дмитро не поцікавиться що ти робила з його братом? Пізно прикидатись дурепою.

— У брата свого спитай. — огризаюсь в надії уникнути допиту. 

І о диво! Порятунок прийшов звідти, звідки не чекали. На столі красувалась ранкова газета з фотом цієї парочки.

— А ви гарно вийшли на фото... - не втримуюсь від коментаря, розглядаючи зображення.

Цікаво що Катя залишається в доброму гуморі. А зазвичай рве і метає блискавки, коли опиняється на перших шпальтах жовтої преси. Схоже - то любов втихомирила її гонор. 

— Якому фото? — в один голос запитують вони. Вони що репетирували? Така синхронність...

Ага, то голубки ще не в курсі. Показую їм на газету та швиденько вшиваюсь з кухні. Хто молодець? Я молодець. Сама прокинулась без настрою і людям, здається, його споганила.

Таблетка подіяла. Я таки ожила і збиралась в університет, відганяючи від себе спокусу у вигляді телефона. Аж руки свербіли взяти його до рук і написати Олександру. Жах як цікаво дізнатись як він себе почуває після нашої дегустації віскі. І потішити своє самолюбство. А що тільки мені страждати?

Повністю зібрана з диким бажанням прогуляти заняття спускаюсь на перший поверх. А там - шум і гам. У нас гості?

— Мамо! Тату! Чому ви не попередили? — розпитую, розціловуючи батьків. Оце так сюрприз вони влаштували. Все ж день не такий і безнадійний. Є в ньому щось хороше. Приїзд моїх мами й тата, наприклад. — Я вже мушу бігти в інститут... — пояснюю свій поспіх їм.

Треба раніше повернутись додому. Так за ними скучила. Як же добре, що рідні приїхали.

За навчанням і часу не було думати про минулий вечір. На те вже він і минулий, щоб залишити його позаду і рухатись далі.

Так приємно повертатися додому і відчувати запах їжі з кухні. Знати, що не доведеться ще годину вигадувати вечерю, а потім ще годину її готувати. 

Але найприємніше бачити батьків усміхненими, зайнятих іграми з дитиною. Не молоді вони вже у мене. Я була пізньою дитиною. Ось тому їм би онуків зараз няньчити. І добре, що зараз у них є Ліза. Тому й від мене ніхто не вимагає дітей.

Та і я вже навчена досвідом - і власним хоч й невеличким, і чужим. І в теперішніх хлопцях розчарована...

Проганяю усі зайві думки та йду на допомогу мамусі на кухню. Вона, звісно ж, вирішила відгодувати всіх нас поки тут.

— Мамочко, що допомагати? — питаю, окинувши поглядом кухню.

— Зараз варенички наліпимо. Присідай, мила, за стіл. Спершу чаю вип'ємо. Поговоримо про те та про се.

Ага, знаємо як "про те, про се". Про хлопця питати буде. Моя люба ненька хоч і не наполягає на представлені їй майбутнього зятя, але вперто про нього розпитує. А що зараз казати? Тут не те що нареченого нема, а бодай хлопця... З тим зрадником розійшлася мов кораблі у морі, а іншого ще нема.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше