Глава 29

Леся

Шкода мені було його гнати мало не на інший кінець міста проти ночі. А якщо вже зовсім чесною бути, то й відпускати ніяк не хотілось. І ображатись раптом перестала, і план покарання передумала втілювати. Сам себе вже покарав коли опинився під дверима моєї кімнати. Не без моєї допомоги, ясна річ, але ж отримав своє покарання за замовчування важливих новин.

Саша мужньо перетерпів свій біль та жодного разу, навіть, не скривився. А я ж пильно слідкувала за емоціями на його обличчі. І впевнена, що біль був. Можливо і не надто сильний, але дискомфорт приніс в будь-якому разі. Добре ще — вчасно згадала про холодний компрес — лід мав не дати проявитись припухлості на місці удару. 

Наче допомогло. Вранці ще потрібно буде впевнитись, щоб наслідків не було. Бо ввечері інцидент здається вже таким, що вичерпав себе. І Саша більше не дозволяє про це згадувати. 

Поруч з ним забуваю про екзамен, повністю розчиняючись в його дотиках. Так легко виявляється засинати в його обіймах. Не уявляла, що так взагалі буває. 

Його теплі обійми — то затишок, розлучатись з яким буде важко. Звиклася вже з думкою, що він мій. А чоловік не залишає місця сумнівам, розганяє їх як набридливих мух.

Коли встиг так вростися в мою душу? 

Що за нестерпний звук заважає мені солодко спати, розглядати різноколірний сон? О, ні! Будильник. Як завжди він невчасно дзвонить...

А так не хочеться вставати. Але ж екзамен не складе сам себе. І ніхто не зробить це за мене. Шкода.

Погляну одним оком на годинник і поніжусь ще трохи в обіймах Сашка. Порозглядаю його трохи поки спить. Таке ось саме звичайне бажання виникає поруч з ним — просто дивитись як він спить. 

І розуміти, що кожен наступний ранок в нашому житті може розпочинатись ось так — пробудження в рідних обіймах, з поцілунків і спільних сніданків...

Знову цей надокучливий будильник псує мої рожеві мрії та весь момент. Тягнусь до телефону, який завжди лежить під подушкою і не вірю своїм очам. Я запізнююсь!? Запізнююсь на найважливіший екзамен!

Ні, ні й ще раз, ні! Тільки цього мені бракувало. Намагаюсь вибратись тихенько з ліжка, щоб не будити Сашу — хай поспить людина. Він же у відпустці. Та де там! Я відсуваюсь, а він притискає до себе міцніше. Намагаюсь прибрати його руку і вибратись з чіпких обіймів, а він ще міцніше притискає. Та що ж це таке? Прошу тихенько, щоб відпустив, а він не реагує зовсім. Що за людина така? Вже і голосніше говорю, прошу, вмовляю, до шантажу вдаюся, а йому хоч би що. Очі відкрив і вже добре. А мене ж бісить. Це я запізнююсь, а він наче навмисне тримає та не відпускає. Що то за поведінка? Рівень дитячого садочка, чесне слово. 

Бурчу, обурююсь та нарікаю на себе. Ледве вибираюсь з ліжка — біжу вмиватись та робити макіяж. Ну, й на голові дати раду тому пташиному гнізду. А потім літаю по кімнаті як з реактивним ранцем в одному місці. Запізнююсь страшно, а ще тільки в білизні бігаю. І одяг — як не зім'ятий, так ніби десь в корови у роті побував, то просто не можу знайти. Шукаю і погляд від годинника відвести не здатна. Чому час так швидко йде? 

Нема часу — плюю на пошуки та хапаю, що потрапило під руки, одяг і взуття та мчу до машини. Таки добре, що Саша є. Переодягнусь дорогою та й по всьому. 

Тільки здається чоловік не дуже згоден з моєю думкою. Цей його погляд я запам'ятаю надовго. Бач який — ревнує чи що? Так нема причини, я ж одягнусь. Хіба я схожа на людину, яка несповна розуму? Ні. Демонстративно вивалюю одежу з пакета і скидаю халатик. Біситься? Хай хоч всі зуби зітре, так ними скрегоче, але відвезе до університету. 

Так, нахапала я чортзна-що. Та біс із ним — не час вертіти носом. Берусь одягати чорті джинси та розумію, що не так вже й легко одягатись в автомобілі, що рухається на пристойній швидкості. І так, і сяк верчусь на тому сидінні аби бодай щось одягнути.

— Маленька, а може ну його, той екзамен? Давай організую тобі "п'ятірку" і поїдемо додому?

Це ще що за заявочки? Ніби не маленький хлопчик, а дорослий розумний чоловік, а все туди ж. Хіба не він мав би радіти, що я все сама вивчаю і складаю іспити, а не навпаки — пропонувати мені — купити оцінку. Оце вже ні. Дивлюсь в дзеркало заднього виду і зустрічаю там погляд Сашка. 

Чортяка дивиться таким спокусливим поглядом, що за інших обставин я б обов'язково здалася. Пропозиція спокуслива, але користуватись знайомствами, то не мій метод. Погоджусь бодай раз, то звикну і захочу так і надалі. І собі не пробачу. Хіба ж я стільки сил поклала, щоб останньої миті купити оцінку? Ні, складу іспит сама. 

Якщо взагалі потраплю на нього. Не до добра в очах мого коханого бісики стрибали. Ох, не до добра. Спокусник плавно зменшив швидкість поки я вовтузилась зі штанами та так ще і їх і не одягла. А тепер і зовсім звертає на узбіччя. 

Ну нічого, влаштую я тобі спокусливу подорож! - вирішую я та намагаюсь граційно, вкладаючи в кожен свій рух всю свою спокусливість, перелізти на переднє сидіння. Не знаю чи вийшло так, як було задумано, бо ситуація коли дівчина лізе по салону в штанах натягнутих по коліна здається мені комічною. Зиркаю на Сашу — а ні, то тільки мені так здається. Чоловік здається в захваті. 

Хилюсь до нього так близько, як тільки можу. Проводжу кінчиками пальців по його губах і видихаю.

— А може й справді, ну його? - роблю паузу, та тягнусь, щоб прошепотіти на вушко свій план. — Оцю твою спокусливу пропозицію я виконаю тільки після іспиту. Підітри слинку, милий, поки не заляпав нею весь салон і їдьмо в університет. Доведеться тобі потерпіти трохи та на дорогу дивитись, а не з'їдати мене поглядом. Їдьмо, любий, поки я ще добра, бо і поцілунку не отримаєш. - швиденько відсовуюсь, поки Сашуня приходить до пам'яті та одягаю штани.

— Відьма синьоока. Зваблює, а потім принципами затискає бідолашного закоханого в неї хлопа. Одягнути б тебе в паранджу. — бурчить мій бідолаха, але машину заводить. Вже добре.

— Не нервуй мене, любчику. Побудь трохи слухняним хлопчиком, а демонів твої потім визволимо. — сподіваюсь його демони потім не з'їдять мене. Все ж відмовила збудженому чоловіку.