Стара жінка-контролер (частина 2)

До приміщення вокзалу зайшла молода заплакана жінка. В неї були дві величезні валізи і маленька дамська сумочка перекинута через плече.

З виразом абсолютного розпачу на обличчі вона присіла на лавочку під стіною і прикрила лице долонями.

– Ох, і що мені тепер робити?

– Дівчино, я можу Вам допомогти?– заговорив до неї чоловік, що сидів поруч.

– Мені допоможе лише диво, – ледь тихо відповіла жінка, але все ж руки від обличчя відвела, поглянувши в ту сторону, звідки почула голос.

– Ви поспішаєте?

– Ой, ні, нікуди я не поспішаю. Я взагалі тепер отут і житиму.

– Чому?

– А мені нема куди іти.

– Як Вас звати?

– Таня.

– А я Сергій. От і познайомилися. Мій поїзд відмінили, а наступний лише за три години. Тому я маю час, щоб вислухати. Якщо звісно Ви хочете поділитися своїми проблемами.

– Навряд це допоможе, але коли Ви не поспішаєте…

– Розповідайте.

– Я втекла з дому…

Моя мама одружилася вдруге. Мій вітчим – жахлива людина. Він не випускав мене з дому, відібрав паспорт. Хотів видати за свого сина. Але навіть не це найстрашніше. Він приходив до мене щоночі, дочекавшись, коли мама засне… Розумієте, з якою ціллю?

– Розумію…Але, чому Ви не розповіли мамі?

– Думаєте, я не намагалася? Але вона не вірить. Річ у тому, що з нею він янгол, зразковий чоловік і вітчим. Ледь не втілення мрії. Але варто їй відвернутися, як…

– Ну все, все, не плачте, – чоловік обережно обійняв дівчину одною рукою. – Таню, можна на «ти»?

– Так, думаю, можна.

– Говори далі.

– Знаєте… Тобто знаєш, чому він хотів видати мене саме за Толю, свого сина?

– Чому?

– А щоб мій чоловік не заважав йому розважатися зі мною.

– А цей Толя, він знав?

– Знав. Власне завдяки йому я змогла втекти. Він не такий, як його батько, але проти вітчима Толя безсилий. Він не міг відкрито відмовити. Я не знаю, чим саме, але Олег – мій вітчим – його шантажував. Я так і не змогла випитати, чого він так боїться. Але погодитися на цю фікцію із нашим шлюбом він теж не міг. Тому ми вирішили влаштувати мою втечу.

Три місяці назад я познайомилася з хлопцем, він закохався в мене. От саме до нього я й мала втекти. Все було продумано до дрібниць. Ми вирахували час, коли Олега не буде вдома, поцупили в нього мій паспорт. Квиток купив мені Толя. Ще він дав мені трохи грошей, скільки зміг. Все було ідеально. Але я все зіпсувала.

Я запізнювалася, тому на нервах переплутала потяги… І тепер я тут.

– Таню, але невже ти не можеш зв’язатися із своїм коханим?

– По-перше, він мені не коханий. Денис мене любить, але я його – ні. Знаю, не чесно, низько… Але він був моїм єдиним шансом вирватися з кошмару. Денис дуже хороший хлопець, добрий, чуйний… Тому, я подумала, що з часом зможу його полюбити.

– Можу зрозуміти. А по-друге?

– По-друге, я загубила папірець, де була записана його адреса. Тому зв’язатися з ним я не зможу.

– Таню, якщо він дійсно тебе любить, то знайде.

– Як?!

– Серце підкаже.

– Я не вірю у цю романтичну дурню. Життя мені показало, яке воно насправді. І в ньому немає місця цим красивим штукам, придуманих поетами.

– Я б з тобою не погодився. Але ж ти свою думку точно не зміниш через слова випадкового знайомого.

– Вибачте, нічого особистого.

– Та то пусте. Але я маю до тебе пропозицію.

– Яку?

– Поживи поки що у мене. А там вигадаємо, що тобі далі робити. Я маю трикімнатну квартиру, яка дісталася мені у спадок від мами, котра померла чотири роки тому, тож, живемо ми вдвох – я і Леопольд – пухнастий рудий муркотун, який шкодить більше, ніж всі інші коти планети разом взяті, але він дуже дружелюбний і… любить поїсти, тому варто тобі його разок погодувати, – і він твій до останньої шерстинки на його хвості, на віки .

– Ти жартуєш чи збожеволів?

– Я розумію, що пропозиція трохи непристойна, але я тобі обіцяю, що не ображу тебе.