***

Обіцяли мені повернення. І ось я тут, те що від мене залишилось.

Храм, на ярусі гір, зустрів мене своїми воротами і розкритою брамою. Колись ніхто не міг пройти крізь них, то були захисники віри, як стіни храмів, забуті тими кого вони захищали. Ворота із відкритою брамою, а за нею білий мармур, той що колись кожного ранку морозив ноги монахам. Той, що колись був віддзеркаленням хмар, тепер їхня протилежність.

І от я під аркою воріт, і от я знову на білому мармурі.

***

-Пам'ятайте учні мої. Віра. Віра це те, що творить цей світ. Ваш ворого , учні мої, ніколи не нападе на вас, ніколи не завдасть вам болю, ні. Він не такий. Він буде діяти через вас. Ви ваш найбільший ворог. Хто ви?

-Ми наш ворог!

-Хто ви? Ви це ваш слух, зір і відчуття. Як ви знаєте, що ви є? Ви бачите, чуєте і відчуваєте. Все це і є вашим ворогом. Коли ви бачите вогонь, ви знаєте, він гріє і є джерелом світла. А хто вам сказав, що він гріє ? Вам це сказали ваші відчуття. Хто сказав, що він світить? Ваше бачення. Хто сказав вам, що я це говорю? Ваш слух. Перед кожним із вас лежить камінець. Не бійтесь, візьміть його в руки. Він не є важким, ви здатні його підняти, про це вам каже ваше відчуття. А тепер піднесіть його і відпустіть.

По білому мармуру один за одним, як краплі дощу, що б'ють по черепках даху, почали падати камінці.

-Ваш камінець впав. Вам про це сказало ваше бачення і слух. Що ж розпочнемо заняття. І пам'ятайте, ви ваш ворог, ви це ваш слух, бачення і відчуття.

Всі отримали пов'язки, для того, щоб ними зав'язати очі і вуха, адже ніщо не мало спокушати нас підглянути або підслухати. Також всі склали на грудях руки навхрест і сіли на коліна.

-Тепер учні мої, завдання. Піднесіть камінець, що зараз перед вами, не торкаючись його, в гору і опустіть його назад так, щоб не було й звуку . Пам'ятайте, ваш ворог це ви, ви це слух, зір і відчуття. За моєю командою.

Настала тиша, яку переривало тільки шарпання флагштоків на оборонному мурі.

***

І так із самого дитинства. Віра в неможливе. Віра без сумніву, без мудрості і розуму. Віра в те, що ти власний ворог, що твій слух, зір і відчуття навколишнього світу це все брехня. От сиджу я знову на мармурі, як колись багато років тому, і згадую. Згадую той день коли я вперше взнала, що воно таке найбільше зло, те що вернулося в мої сни, в той самий день на арені. «Віра чи розум і мудрість? Жертва чи хижак?». Монахи старалися не згадувати про нього і в тих богами забутих горах їм це вдавалось. Беручи в монахи новонароджених дітей, вони навчали їх із самого дитинства, що вони є власними ворогами. Вони навчали нас, що слух, зір і відчуття це все є признаком життя, що життя породило розум і мудрість, що в свою чергу породжують питання і відповіді, що породжують найбільше зло... Смішне походження одного із іншого, колись привело нас до розуміння Семи, до того, що в правильній голові є найбільшою силою відомою нашому світу.

***

Уривок із спостережень за монахами із хребту Джагарта.

Я все таки знайшов правильну стежку і під кінець дня нарешті дійшов до храму. Коли я прибув до храму, біля воріт мене зустріло четверо монахів: краснолюд, місячний ельф, людина і лісовий ельф. Були вони вдягнуті в легкі жовто-білі гіматії. Вони провели мене до брами, хочу зазначити, що брама відкривалась за допомогою якогось внутрішнього механізму(зовнішнього впливу на них при відкритті я не бачив). Коли я пройшов на подвір'я то першим притягнуло мою увагу біла мармурова кладка. На подвір'ї пролунав гучний удар гонгу і туди зійшлись молодші учні, а також із храму вийшов учитель, той заради чиїх відповідей я сюди прийшов.

-Ми раді тебе вітати.-промовив вчитель до мене. – Присядь на землю до учнів, адже сьогодні ти один із них. Зараз ти отримаєш відповіді на свої питання.

Я відклав свій тубус із свитками в сторону і присів на коліна. Настала тиша, всі чекали слова вчителя.

***

-Я повинен якось передати це в своїх спостереженнях...як передати те чого не було?- дивлячись в свої папери похмурим голосом говорив сам до себе...мудрець...чиє ім'я було загублене серед його ж документів вже багато років тому.

***

Інколи згадуючи той день, дивлячись на нього поглядом хижака, поглядом через розум і мудрість, я запитую себе, не вже я й справді була настільки наївною і віруючою? Не вже я зараз настільки опустилась...

Я як на диво добре пам'ятаю той день, особливо завдання. Тиша. Темрява. Спокій. Все як в тій розповіді про світло і темряву, до того як там появилось «Що ми таке?». Коли ти не чуєш, не бачиш, не відчуваєш появляється та сама віра в не можливе, віра в те, що ти вважаєш реальним для себе. Саме в цей момент із-за спини може вискочити він...хижак...

***

-Тепер мої учні, коли наш світ для вас більше не існує, а перед очима тільки темрява. Згадайте про камінь, що перед вами, а ти гостю, новоприбулий учню, згадай, що перед тобою його нема.-після тих слів знову настала тиша.

- Тепер змусьте себе вірити, що камінь перед вами може літати, як сокіл над жертвою.

***

Сокіл над жертвою. Хижак. Жертва. Я жертва. Камінь в польоті хижак. Не реально. Нелогічно. Неправильно. Я власний ворог. Слух, зір і відчуття це все є признаком життя, життя породжує розум і мудрість, що в свою чергу породжують питання і відповіді, що породжують найбільше зло...СУМНІВ! Сумнів! «Віра чи розум і мудрість? Жертва чи хижак?» все це сумнів. Я жертва в низу. Сокіл хижак, камінь хижак, сокіл камінь.

***

В той момент я не відчував нічого. Я просто спробував повірити. В що ?

-В що я заставив себе повірити ? Мудрець при дворі його величності короля...-він задумався, після чого,- Я повірив в те, що ця їхня «віра» і справді має якусь силу, насправді ж це той випадок, який ми освідченні особи людської раси називаємо парадоксом. Доказати факт того, що сталося я не можу, так як і заперечити його.