***

Я в середині. Крок в перед і за мною закрились двері яких не було. Дороги назад нема. Я в храмі, а сумнів в мені. Колись ці стіни захищали від вітрів і холодних ночей, сьогодні вони захищають тільки павутиння і сірість, яка оповила храм із середини.

-Ти прийшла. За мною.

Так, я прийшла за ним. За ним... за ким ним? Храм пустий, але він тут.

Спалах. І от я вже стою по серед того храму, який покинула колись в дитинстві. В центрі стоїть жертовник Семи, стелю підпирають чотири кам'яні стовпи, стіни освітлені смолоскипами, що своїм вогнем захищають це місце від темряви. Проте тут все одно чогось бракує.

-Бракує? Я щось забув? Ах, точно...

І от храм повний монахів. Якраз проводиться процесія. Приносять жертву на центральному жертовнику, для того, щоб Семеро звернули на нас увагу. До речі, я вже й забула, що тут в горах в жертву приносять не ягнят і подібну жертву, а віру. Сам жертовник це трон, на який сідає хтось із монахів, після чого він віддає кусочок своєї віри Сімом, задаючи собі запитання і шукаючи на них відповіді. В ньому просинається сумнів, той сумнів забирає в нього частинку його віри, після чого хтось із Семи своєю вірою знищують той сумнів і відбирають в нього ту частинку віри собі.

-Раз ти прийшла, може приєднаєшся до жертвопринесення?

***

Настав той день, коли мене посадили на трон. Навколо стояли монахи. Вони чекали, коли я нарешті почну своє жертвопринесення. Це робив кожен, так ми віддавали частинку своєї сили Сімом для того, щоб ніколи не стати власниками більшої віри ніж в них. Потрібно було лише разок дозволити сумніву взяти владу над собою.

Я подала знак, що готова. Мені наділи пов'язку і я поринула в свою реальність. Намагалась поринути.

По храму громом пронісся удар в двері.

Я вийшла із своєї реальності. Проте, я спробувала ввійти знову. Монахи для полегшення мого погруження почали відстукувати якийсь ритм.

Знову потужний удар в двері.

Я стояла на лінії величезного накресленого кола. В моїх руках була мудрість і розум. Я почула дике гарчання і вий вовків. Їх було двоє. Чорний і білий. Вони бігли з різних сторін. Темрява і світло в полюванні за душою, за жертвою. Настав час. «Хто я?», «Хижак чи ...». Раптом вовки, що вже накинулись на мене зависли в польоті над мною. Вже за мить їх роздерло різко сліпуче світло. Я прокинулась, жертва була не принесеною.

-Від імені короля цих долин і гір! Оголошую вам монахам, що саме сьогодні згідно договору укладеному між нами, ми повинні забрати, ще одного монаха із вашого храму, для проповідування віри нашим підданим.

Монахи мовчали, чекаючи коли посланці серед натовпу монахів виберуть наступного.

-І тоді вони забрали тебе? Монаха, який так і не віддав частинку своєї сили одному із Семи. Необачність, а які прекрасні наслідки.

Вони забрали мене. Ніхто не заступився. Ми вічні жертви.

***

Я не приєднаюсь до жертвоприношення вдруге. Не сьогодні. Я не готова. Я більше не достойна.

-Гаразд, тоді це зроблю я.

Серед монахів утворився прохід, по якому на трон провели молодого хлопчину. Він не сильно вирізнявся серед інших, єдине , що його хоч якось вирізняло це те, що його називали «тим хто торкнувся небес», через один випадок з його дитинства. Він пішов на прогулянку в гори, в той день раптово почалась сильна буря. Далі з його розповідей відомо, що в тумані коли він йшов по хребту Джагарта біля нього вдарила блискавка, його осліпило і відкинуло в сторону з стежки прямо в обрив. Тільки завдяки вірі він залишився майже не ушкоджений, єдине, що він втратив в той день це його чорняве волосся.

-Я готовий.

Йому наділи пов'язку. Він зразу увійшов у свою реальність. Всі завмерли в очікуванні кінця ритуалу.

***

Я знову стою посеред сірого всього в павутинні храму. Тиша. Пустий трон. Я відчуваю. Я хижак. Моя здобич десь тут, але я не бачу і не чую. Тільки відчуваю.

-Без чуттів ти ніхто? Зараз ти чуєш і відчуваєш, але не бачиш. Хочеш я взагалі зникну?

Я втратила будь яке відчуття. Сліпа. Глуха. Без чуття будь чого. Я існую?

-Зараз існуєш.

Я знову не існую чи існую? Мудрість і розум, питання і відповіді? Все таки існую. Я відчуваю їх в своїх руках. Я не хижак і не жертва. Я душа.

-Я тоді хижак.

Я жертва? Захист. Жертва не захищається, але для чого тоді в мене, в руках розум і мудрість?

Перед мною появився він. Той за ким я прийшла. Молодий хлопчина, той «хто торкнувся небес».

-Ти жертва. Я хижак. В твоїх руках мудрість і розум.

Хижак. Віра чи мудрість і розум?

Хлопчина зник. Появилось, щось із двома головами. Чорно-білий двоголовий вовк.

-Ми хижак. Світло і темрява, ми буття. Ти душа, в тебе мудрість і розум, питання і відповідь, нема тиші, тільки шум. Тиша. Нам потрібна ТИША !

***

Стиснувши міцно мудрість і розум в руках, я проткнула його або їх, вже нема різниці. Що я зробила? Я тепер остання хто має віру? Але ж під моїми ногами ... «той хто торкнувся небес»... За допомогою віри він став хижаком, що приніс себе в жертву. Хижак, що став жертвою. Весь цей час вони помилялись. Я помилялась. Ми так і не зрозуміли. Душа весь цей час була хижаком. Ми були хижаками, вони були жертвами. Душа була жертвою, всі ми були жертвами, були тільки жертви. Поки хтось не повірив в хижака. Хижак став реальністю. І світ поділився на хижаків і жертв. Віра. Віра в неможливе. От воно. Душа, темрява і світло, були ніким, нічим, а потім вони повірили в те, що можуть бути хижаками і жертвами.

***

Цікаво, яка вона душа? Чи є ми зовнішні її відображення? Ніколи не задавались цими питаннями. Мене навчили, що ми є ті ким ми є, не залежно від того, як ми себе уявляємо чи як ми хочемо виглядати. Мені це пояснювали розповіддю, ту розповідь знав кожен монах.