***

Тиша. Вогонь. Жар. Жах. Смерть?

Тиша. Кап-кап. Тиша. Кап-кап. Тиша.

Полум'я. Світло. Від чого? Смолоскип?

Кап-кап. Тиша.

Смерть?

Дзвін кайданів. Дзвін ключів. Удар дерв'яних дверей. Дзвін ключів. Кап-кап. Тиша.

Смерть? Ні.

Сірість. Вологість. Грибок на стелі?

Живий.

Скільки часу? Місяці, дні, години, хвилини? Скільки живий?

Кап-кап. Вода капає із стіни прямо на лице. Вологість. Сірість.

Де я? Скільки я тут? Як давно я знову живий? Я живий?

Скованість по всьому тілі. Потрібно встати. Не можливо. Кап-кап.

КАП-КАП! Живий. Що це було? Сон? Я горів, мій обладунок плавився на мені. Я був деревиною, що підкинули у вогонь, чому я живий? Потрібно піднятися. Тіло сковане. Не рухоме. Кап-кап.

Вода капає прямо в очі. Кап-кап. Кожна краплина, як удар в барабан. Відлуння. Очі? Вони горіли. Вони мали випаруватися. Я живий? Так.

Хтось йде по коридору. Відлуння кроків. Шелест ключів в руках. Удар дерев'яних дверей об стіну порослу грибком. Свіже повітря.

-Забирайте його!

Кап-кап. Мене хтось підніс на руках. Їх двоє. Мене несуть темним коридором.

Донесли. В кімнату повну смолоскипів. Світло. Полум'я.

В одного із них зубило і молот в руках. Удар. Ще один удар. Свобода ?

Хто вони такі? В того, що із зубилом немає пів лиця, та й іншу половину тяжко назвати лицем. Воно висохле, проглядається череп. Руки. Вони без м'язів, кістки і шкіра. Удар. Удар зубилом об обладунок. Живіт. В нього немає живота, пустота, тільки зверху ребра покриває висохлий шар шкіри. Хто вони?

Удар. Двоє беруться за мій обладунок і розтягують його. Гнилими, незграбними руками. Я вільний?

Я нерухомий. Повністю.

Вони риються в нижній частині плавленого обладунку. Вони дістають, як я зрозумів кістку лівої ноги. Оглядають її і кладуть назад. Тоді один із них підійшов до моєї голови. Я вперше заглянув в очі тих невідомих. Сіра пустота. Димка.

Він підніс мою голову. Звітам вилилась вода. Я вперше побачив, щось окрім стелі і верхньої частини тих невідомих. Я побачив своє тіло...кістки. Обвуглені. Де-не-де вони проступали білизною з під розплавленого обладунку. Той хтось, почав клацати моєю щелепою, а потім поклав голову назад.

Знову стеля. За те коли вода вилилась з черепа, стало якось трішки легше.

З коридору долинуло брязкотіння. В середину занесли обладунок.

Мої кістки перемили і обережно переклали в кошик на окремому столі. Мій розплавлений обладунок поламали і скинули кудись в сторону, натомість на стіл виставили новий.

Мене почали перекладати в новий обладунок. Тоді в кімнату занесли кошик із ременями. Їх почали намотувати на мої кістки, виглядало так, що вони хотіли зробити, щось на подобі м'язів.

Коли все уважно намотали і перевірили, вони закріпили все в обладунку. Тоді в приміщення зайшов якийсь старець із книжкою. Він промовив, якісь дивні вірші і вийшов.

***

І от я знову на сонці. Ледве пересуваю свої важкі ноги. Навколо сотні наметів із шкіри. Чому вони не посилились в будинках? Навіщо намети на вулицях?

Ті незнайомці коли випустили мене на світло, просто показали напрямок, і я туди пішов.

День був сірим. Сірі хмари, сіре каміння на дорозі, сірі кам'яні будинки, світло коричневі намети і вони...мерці...живі...

Я все йшов давно знайомими мені вулицями. От якраз йшов по вулиці, на якій колись кожної ночі було видно зорі. Я наближався до площі на якій колись продавав троянди. Навіть зараз там було...людно... Вся площа була в мерцях і шкіряних наметах, біля будинків стояли коні...гнилі...всі в мухах...

Коли я проходив повз один із наметів, мене хтось спіймав за руку.

-Так, глянемо...-допитливо дивлячись на руку промовив мрець, на диво про нього важко сказати, що він мрець, єдине, що в нього було спільне із ними це сірість в очах.- Номер чотириста п'ятдесят один. Що ж прийшов таки.

Він вказав рукою в намет. Я зайшов в середину.

-Тепер ти будеш відповідати за мене, а я за тебе. Ти ще напевно не в курсі того, що і як. Ну спершу запам'ятай цей намет. Він тепер твій новий дім. Чому намет, а не будинок в я кому ти напевно жив в цьому місті? Скоро настане той день коли ми знесемо це місто, ми тут ненадовго.

Я просто стояв і дивився на нього. Хто він? Чого я взагалі слухаю його? Навіщо вони тут?

-Давай пройдемося містом? Я покажу, що і де тепер тут.

Ми вийшли назад у світ сірості і мерців. До нас під'їхав хтось на коні. Мій новий знайомий почав з ним розмову про щось. Я лише стояв збоку і дивився на коня. Очі були в нього в якійсь димці, на них роїлися мухи, але коню було все одно. Він був страшенно кістлявий, шкіра висіла на ньому як мішок, з черева тирчали ребра і звисало, щось на подобі кишок, в яких повзали личинки.

Мій невідомий знайомець закінчив розмову із вершником і повернувся до мене.

-Вибачай, що відлучився від тебе. Ти зараз напевно ніякий, адже не кожен день вмираєш і потім просинаєшся без м'язів і взагалі нічого окрім кісток. Мене звати Арґан. Навіть не намагайся відповісти мені. Ти тепер на це не здатний, ти напевно вже про це знаєш. Давай знайдемо якесь тихе місце і я тобі все детально розкажу, про те, що тут в біса твориться.

Тихе місце ми не знайшли, тому присіли біля фонтану, що був на площі де я продавав колись квіти.

***

Я вже розказував про дрова і троянди. Про вогнища, зорі, Місяць і Сонце. Про те, що колись ми підмінили одну любов на іншу. Я розказував про те, що справжня любов давно мертва. Я говорив, що ми сліпі. Але дещо я опустив, і саме Арґан був тим хто нагадав мені про це.

***

-Так, що в біса тут твориться? Хто всі ці мерці, чому вони живі? Чому ти живий? Я можу все це пояснити одним словом, яким? Любов. Так, саме так, любов. Тобі мало цієї відповіді. Тому слухай...