Частина третя.Щось більше за останнє бажання...

Ліси Фаргорта чудове місце. Ліси Фаргорта чудове місце для життя. Тисячі поселень розкидані по його величезних лісах. Тисячі поселень із сотнями жителів. Сотнями жителів чиї долі і життя навіки пов'язані із Фаргортом, і його лісами.

***

І от одного ранку. В одному із тисячі поселень. Один з жителів, того одного із тисячі поселень, йшов на центральну площу поселення. Він йшов швидким кроком. Час від часу він стискав в себе в руці якийсь наказ. Він спішив. Спішив. Спішив донести новину. Хто він такий? Він лише гвинтик в системі королівства, гвинтик який повинен собою призводити в дію сотні менших гвинтиків.

Він спішив. Знав, що жителі чекають на його новини. І чим блищи він був до центру поселення, тим сильніше відчував на собі невідомий тиск чогось більшого.

Все. Нарешті він вже входить в натовп площі. Залишилось піднятися на невеличку дерев'яну конструкцію для промов.

Тиск вже майже розчавлює його. Можливо тому він не з першої спроби вилазить на ту конструкцію. Врешті йому допомогли. І от він стоїть перед сотнею ельфів. Нарешті він розжимає свій кулак в якому тримав важливий клаптик паперу.

Він відкашлюється і розгортає той папірець. Вітер пробує вихопити в нього із рук той папірець, але марно.

І от він нарешті мовить. З кожним словом тиск невідомого чогось слабшає. Кожне слово для нього як виноградина. Кожне слово із папірця для нього насолода.

Закінчивши цю трапезу. Він прибив той нещасний папірець до дошки оголошень на центральній площі.

Кожен удар молоту заганяв цвяшок все глибше в дошку. З кожним ударом молота цвяшок все сильніше пов'язував це оголошення і містечко невидимими узами. Тепер вони одне ціле і як би вітер не старався здерти те оголошення, марно, тепер його знімуть тільки тоді, коли хтось буде готовий виконати те, про що там йдеться.

***

Того дня. Якого дня? А хто його знає. Було то давно. Не дуже давно. Але відносно давно.

День той був тихий і сонний. На вулицях містечка мало було народу. Навіть сонце в той день було сонним і ледве світило кірзь білосрібне небо, крім того щей туман вкрив місто і навколишні ліси.

Проте в тому сонному царстві не спалося тільки одному...

***

Три удари клаком в дубові двері. Тиша. Три удари ногою в дубові двері. За дверима почувся якийсь рух.

***

Туман був густим в той день. То був не найкращий день для полювання. Особливо... Для полювання не на жертву, а на хижака.

***

-Йду, йду! Не виламуйте двері!

***

Як відомо в лісах Фаргорта ми, жителі поселень, лише маленька частинка всієї живності лісу. Ми краплинка води в озері.

І не потрібно забувати, що ми були особливими завжди. Ми завжди старалися виділятися серед цієї живності.

***

Нарешті масивні дубові двері зрушили з місця і розчинилися. За ними стояв...

***

Той день був не найкращим для полювання. Але хто його знав, що так станеться? Хто знав, що любов зажадає крові саме в той день? Ніхто.

***

- Ми перепрошуємо за те, що потурбували вас в таку... пізню годину. Проте...

- Не забирай мій час! Кажи. Тут холодно!

- П-проте... думаю вам варто пройти за нами.

- Це діло не зачекає ранку?

- Ні, пане. Повірте... - він із тяжкістю ковтнув повітря,- п-повірте вам варто це побачити саме зараз.

***

Ми. Ми настільки особливі. Я про нас. Про нас істот, що мають душі. Настільки особливі, що тільки нам було дано осягнути такі прекрасні речі, як любов... Але ми. Ми істоти із душами все одно живемо за якимись дикими, інстинктами, ритмами органів. Так, я про серце і наш мозок. Якось різко воно перейшло на анатомію. Але ми істоти із душами часто заглядаємо в середину один одному. Ми роками поремо один одного мечами і стрілами. Постійно щось шукаємо в середині. І постійно знаходимо органи. Серце,мозок,легені і кишки. А де душа?

***

Ту ніч місто горіло світлом смолоскипів. А центральною фігурою того дійства був бургомістер. Всі трималися осторонь нього. Всі знали, що він не знає. Всі розуміли, що краще не попадатися цієї ночі йому під руку.

***

Все ж таки, ми хоч намагаємося зрозуміти свої душі. Хоча нас постійно відволікає стук наших сердець, розум і мудрість наших мозків. Ми стараємось почути душу. Стараємось, але безрезультатно.

***

Тоді в той туманний і сонний день. Тоді в той тихий і спокійний день. Хижак вийшов на хижака. Чому ? Для чого? Інстинкт проти душі. Душа за любов, інстинкт за...

За що інстинкт?

За сім'ю.

Істоти, що без душі.

Як вони живуть?

Як люблять?

Істоти, що без душі.

Як вони чують душу?

Як вони чують те чого не мають?

Істоти, що без душі.

***

Для чого хижак гризе хижака? Заради любові. Проте, чи істинної?

Ви ж знаєте в чому різниця? Так? Надіюсь так... Мати душу, перш за все це мати вибір. Інстинкт сліпий. Душа всевидяча, душа це можливість у виборі, проблема тільки в тому, що із сотні неправильних рішень, тільки одне правильне.

***

І от того дня. Два хижаки перетнулися у лісі. І от того дня. Меч й ікла зайшлися рвати плоть. Заради любові...

***

Всі тримались осторонь від нього... Знали те чого він не знав. Розуміли, що скоро буде. Той лише дивився у їх очі час від часу. Але не бачив їх страху і жалю до нього. Він все ще не здогадувався, а може не вірив... можливо його вже терзав, якийсь сумнів.

***

А як почався той день? Той сонний і тихий день.

Того дня любов охопила хижака. Любов, що не від душі, а від серця і мозку. Вона заполонила його і зажадала жертви. Крові й хутра. Вона заставила вважати його, що то був його вибір, його рішення, але насправді це був лише заданий мозком ритм серця.

Він пішов того спокійного ранку в ліс. В ліс за кров'ю і хутром.

Чому? Навіщо? Такі були звичаї. Звичаї закладені сотнями поколінь... поколінь, що вже тисячами років слухають задані мозком ритми серця.