Розділ 3

— Знову вона приперла.

— Ще одну?

— Ага.

— Ну, не вона ж за ними доглядатиме, то чом би й ні?

Посередині великої світлої спальні стояв прибиральний візок, і дві покоївки проворно пурхали навколо нього, наводили лад у кімнатах. Одна швидко перестилала ліжко, а друга, видершись на складану драбинку, чистила ручним пилососом важкі штори.

В однакових світло-сірих сукнях, із гладко зачесаним, зібраним тугими вузлами волоссям, вони були дуже схожими. Майже як сестри.

Пані таке подобалося, щоби прислуга в будинку була схожа одна на одну. Безглуздість, так. Але в неї було бажання, були гроші та… Та чом би й ні?

Тож пані грала в ляльки, як тихенько пирхали між собою слуги. Зараз ось, наприклад, колір уніформи у всіх був сірим, різнилися лише відтінки. Світло-сірі однакові сукні в покоївок. Економка мала темно-сіру сукню. Вугільно-сірий костюм для водія. Блакитно-сірий — для садівника.

Але сірий Марії подобався все ж більше за темно-синій, що був до цього майже рік. І точно більше за пляшково-зелений, котрий протримався в маєтку майже два роки. Він взагалі нікому не личив, і прислуга, одягнена в цю форму, була схожа на не дуже свіжих потопельників.

Чомусь Марії здавалося, що пані Солодовська так довго його не міняла саме через це. Але, звісно ж, свою думку вона тримала при собі — втратити місце їй не хотілося, тому вчасно промовчати або ж, навпаки, вчасно промовити потрібні слова, коли їх від неї чекають, вона навчилася тут одразу.

— Хоча б симпатична?

— Та ні. Майже звичайна, — голос Ганни, її напарниці, знизився до змовницького шепоту. Вона вимкнула пилосос і підійшла ближче, адже робота роботою, а попліткувати завжди потрібно. — Навіть страшненька. І дурна. Кажу тобі, Арсен із нею намучиться.

Марія зітхнула. Працювати тут було доволі комфортно, і платили добре, але їхня господиня… Чомусь вона досі трохи лякала. Ні, ця бездоганно елегантна жінка, яка вже майже увійшла в той вік, коли гарна зрілість плавно наближається до пори гарної старості, була доброю. Розумною. По-своєму навіть дбайливою до людей, які на неї працювали.

Але було в ній щось таке, від чого по спині іноді ковзав холодок — якийсь надто практичний інтерес у погляді, що Марія іноді ловила на собі. На інших. Так дивляться на речі, з якими щось відбувається. Щось цікаве. Мабуть, цікавіше й важливіше, ніж самі ці речі.

— Її як випустили, то вона там бійку вчинила. І погром. Кричала, як різана, кидалася. Арсенові довелося їй заспокійливе колоти, а вона йому все одно пів морди переполосувала. Я ж кажу, що дурна.

Чи звільнитися? Але кредит уже майже закритий, платити залишилося навіть менше року, а знайти такий оклад, як пропонували тут, можна було лише за кордоном, та виїжджати до чужої країни хотілося ще менше, ніж залишатися працювати тут.

— І що Арсен?

Підтримувати розмову з Ганною завжди було просто — щоби потік пліток не зникав, співрозмовник просто мав подавати якісь мінімальні ознаки життя. Хоча б інколи.

— Так у клітку потім замкнув. І шипів не гірше за ту кішку, поки подряпини обробляв. Сильно порвала. Каже, шрами залишаться.

Марія тихенько кинула погляд на годинник. До кінця робочого дня було ще довго, і вона тужливо зітхнула — сьогодні вона знов усю зміну мала працювати в парі із цією балакункою. І якщо день лише-но почався, то втома від безперервної тріскотні вже прийшла.

— А ще Арсен сказав, що вона там якась особлива. Типу рідкісна. А на мене так звичайна — на смітник таку викинь, від місцевих і не відрізниш.

— Ну, хазяйці краще знати.

Ганна була, звісно, чудовою дівчиною. І трималася з усіма як своя-своя, майже ріднесенька, але обговорювати хазяїв за їхньою спиною Марія ні з ким не ризикувала. Та й інших робітників теж. Можливо, саме тому вона і трималася тут так довго?

— Звісно ж краще. Та за ті гроші, що за цю дурепу відвалили, можна було купити десяток. І значно красивіших за цю, як розумієш.

Марія прибрала використані рушники та зім’яту постіль, допомогла зібрати щітки та пляшки з мийними.

— Так багато відвалили?

Напарниця перегнулася через візок і, зробивши страшні очі, голосно прошепотіла:

— Вісім тищ!

— Ого.

А вісім тисяч за якусь кішку, най навіть чимось там особливу… Справді чимало.

— І що пані з нею робитиме, якщо вона така дика?

Візок тихенько викотився до коридору, і дівчата, окинувши наостанок кімнату поглядом — раптом що забули чи не помітили? — акуратно причинили за собою двері.

— Та хто ж її знає? Приручати, мабуть. Вона ж усіх їх приручає, зрештою. Кися порозумнішає, заспокоїться. А потім віджереться і, як інші, валятиметься на своєму лежаку. Пиритиметься в одну точку, — Ганна знову понизила голос і, на ходу схилившись до вуха напарниці, шепнула, — краще б вона собак заводила, вони хоч на живих схожі. А ці, що опудала. Лежать собі, пиряться в нікуди. Мені біля них ніяково стає.

А ось Марії їх було шкода. У господині зараз жило з півдюжини кішок, але всі вони, попри різний вік, породи та кольори хутра, були справді якимись… однаковими? Їли. Спали. Пирилися, як каже Ганна, на всіх своїми величезними очима-скляшками.