Розділ 5

Нову мешканку садиби Марія вперше побачила вже наступного дня — сьогодні саме їй випав обов’язок віднести до котярні, як між собою називала ці котячі кімнати прислуга, тацю для господині.

Для пані — чай та солодощі. І нарізане найтоншими пластиками сире м’ясо — для пухнастих вихованців.

Вона швидко несла важку тацю широкими гулкими коридорами, беззвучно ступаючи м’якими килимами. Перед дверима до котярні трохи забарилася, збираючись із силами. Заходити туди відверто не хотілося, але ж вибору не було — робота є робота.

Тихенько зітхнувши, Марія звично зобразила легку напівусмішку і, ледь чутно стукнувши кулачком по дверях, пірнула до кімнати.

Пані Солодовська сиділа, оточена своїми улюбленцями, на широкій софі. Пещені білі руки повільно рухалися, ніжно розчісували шерсть кішки, що лежала на її колінах, а кішка та млосно жмурилася від цих дотиків. Навіть тихенько муркотіла.

У кутку кімнати, гортаючи якісь папери, сидів Арсен. Покоївка непомітно кинула на нього зацікавлений погляд — хоча про його «бойові травми», отримані від новенької кішки, вона чула, сама поки не бачила, що ж там із ним насправді сталося.

А травми, треба визнати, справді були серйозними. Уся ліва половина його обличчя була пошматованою — смагляву шкіру перетинало ледь не десяток довгих тонких подряпин. Навіть не подряпини, а порізи, глибокі та вельми неприємні. Вони були трохи запаленими і вочевидь боліли.

Марії стало його шкода. Подумалося, що й око вціліло майже дивом — залишені котячою лапою розчерки глибоко прокреслювали повіко, і тепер воно, стягнуте скоринкою ран, припухло й почервоніло.

Зашибісь, наскільки милий котик.

Арсен підняв голову від паперів і, побачивши завмерлу з величезною тацею в руках покоївку, гидливо скривився. Гримаса ця, щоправда, не залишилася безкарною — одразу ж він скривився ще більше, уже від болю, та беззвучно зашипів. Відвернувся до своїх паперів, роздратований та злий.

А ось не треба було кривитися, дорогенький. Усі ми тут в одному човнику, при господині.

Подумалося, що він взагалі лотки носить та виблювану шерсть з оцих ось килимів зчищає, а йди ж ти, носом крутить. Ветеринар, наче почувши щось, знов підозріло на неї покосився.

Зовні зберігаючи ту саму маску безтурботної доброзичливості, Марія зловтішно подумала, що так йому і треба. Арсен завжди тримався осторонь інших слуг та явно вважав себе вищим за них. Не господар, ні, але вже й не прислуга.

А чайний прибор, до речі, на таці був лише один, тобто не такий ти й важливий, раз за один стіл із господинею тебе не пускають.

Не дуже приємна людина.

Усе співчуття, що з’явилося до нього, після цієї пантоміми повністю зникло. А котик… Що ж, котикам теж треба іноді точити пазурята.

Але все ж добре, що їй не доводиться доглядати за цим звіринцем.

Господиня відклала прикрашений вигадливим карбуванням металевий гребінець, про який слуги шепотілися, нібито зроблений він із чистого срібла, і благодушно усміхнулася покоївці.

— Дякую, голубонько. Постав, — її погляд зупинився на круглому кавовому столику трохи осторонь софи, — ось сюди.

Таця акуратно опустилася на поліроване дерево, а сам столик Марія обережно пересунула ближче до хазяйки, щоби та могла дотягнутися до нього без зусиль.

Гребінець зі срібла… Чому б і ні? Коли маєш стільки грошей, як у пані Солодовської, можна хоч срібні пуходерки котам купувати, хоч золоті. Нашийнички, до речі, на них теж не магазинні — з тонкого полірованого металу, прикрашені витонченими камеями з напівдорогоцінного, схоже, каміння. Гарні.

Та дизайн мають добре продуманий — спеціально під котячі шиї, адже там і візерунки, і фактура, а зроблено ж так, щоби не приведи боже бодай одну шерстинку затиснути.

Поки служниця споро переставляла посуд для чаювання і прикриту кришкою ємність із м’ясом, пані ласкаво погладила звіра, що тихенько придрімав під її руками, та обережно переклала його на вільну лежаночку.

— До чого ж чудові вони створіння!

З господарями завжди треба погоджуватись, тож Марія слухняно захопилася.

— Дивовижні, пані.

Софія Казимирівна плавним рухом підвелася з канапи.

З легкою заздрістю Марія стежила за граціозними рухами господині — вік на тій, схоже, зовсім не залишав слідів. Волосся таке ж смоляне, без єдиної сивої волосинки, і постава королівська, а плавності рухів могла б позаздрити будь-яка юна танцівниця.

Хоча до чого тут вік? У шляхти, потомствених аристократів, а рід пані Солодовської, як шепотілися, мав колись дуже багату історію, це просто у крові. І не важливо, чи зберегли вони гучне ім'я та титул, або ж втратили все — як мінімум гордість і постава залишаються при них назавжди.

Та ж Марія, наприклад, разів у два, якщо не три, молодша, а так витончено рухатися в неї ніколи не виходило. І не вийде, схоже. Не дано — не ту вона має породу.

— Ти вже бачила нашу новеньку?

Пані пропливла повз неї й зупинилася біля великої просторої клітки, усередині якої було обладнано повноцінний вольєр для кота — із затишним будиночком і високою гіллястою колодою, майже деревцем, на якому кошеняті було б зручно сидіти. Мисочки, іграшки, кігтівка. А підлогу клітки товстим шаром вкривала трохи підсохла трав’яна підстилка з на диво приємним запахом.