Розділ 6

Вранці Рита довго валялася в ліжку, здивовано прислухаючись до своїх відчуттів. Так добре — і фізично, і душевно — вона почувалася, здається, лише в далекому дитинстві. Тихенько пирхнула, подумавши, що, напевно, приблизно так і має відчувати себе старий годинник, коли його нарешті полагодять та почистять.

Її теж полагодили? Чи якось так і почуваються люди, які гарненько виспалися?

Або ж просто ті, кого перестали методично ламати.

Думка про залишену за спиною роботу, про колег не викликала нічого. Хіба що мляве здивування — а чому вона все це терпіла, та ще стільки часу?

Зате ось думки про гарячу міцну каву й ситний сніданок… А ось ці думки були приємними.

Вона варила каву, тихенько муркочучи собі під ніс веселу мелодію. Затамувавши подих, переливала ароматний напій тонесенькою цівкою до своїй чарівної — а як же інакше? виключно чарівної — чашки. І потім довго сиділа на балконі, обіймаючи її долонями та із цікавістю роздивляючись світ унизу.

У її квартирі був дійсно чудовий балкон — широкий, зручний, трохи прикритий від сонячних променів гіллям дерев. Тільки от часу на такі посиденьки вона зазвичай ніколи не мала.

І маленький відкидний столик, що кріпився до крайки захисного екрана, давно розсохся, тож він просто відламався і впав на підлогу, коли вона спробувала його підняти. Та й підвішені ззовні довгі ящики для квітів порожніли багато років.

Але Рита притягла з кухні табурет. І ще один — замість столика, котрий вона обов’язково замінить. І квіти посадить у ящики. Яскраві та різнокольорові. Сьогодні ж піде та купить насіння. Чи навіть не насіння, а відразу саджанці — такі, щоб одразу вже цвіли? Адже має продаватися щось таке, щоб уже з квітами…

Чомусь здавалося дуже важливим не прогаяти ось ці емоції, відчуття. Внутрішній голос наполегливо нашіптував, що не можна допустити, у жодному разі не можна дозволити, щоб і вони теж були вкрадені, їх треба втримати, зберегти для себе…

Несподівана думка змусила її завмерти. Украдені? Хіба в неї щось крали? Тим паче емоції. Дурниця яка… Чи?..

Крали. Час, сили. Радість. Саму можливість радіти. Усе, що було світлого та доброго, усе, що… І не лише в неї. Половина співробітників на її колишній роботі була такими — надламаними, посірілими, немов їх потроху їли. Тягнули соки, сили, жерли живцем, жерли, жерли…

Попри яскраве сонечко, що вже потроху припікало, стало мерзлякувато.

— А ми вас бачимо!

Дзвінкий дівочий голосок, що пролунав звідкись знизу, висмикнув її із тих в’язких думок. І звідкись Рита розуміла, що звертаються саме до неї. Але ж вона сиділа на невисокому табуреті, тож знизу її взагалі не мали бачити? Хоча… Вона підвелася й перегнулася через поручні. Внизу стояла її вчорашня знайома, а поряд із нею сидів той трохи моторошний пес.

— Доброго ранку! І як вам почуття від першого вільного дня?

Світланка радісно усміхалася, запрокинувши голову та прикриваючи долонею очі від сонця. Пес, що сидів біля її ніг, теж дивився вгору. Але, як чомусь здалося Риті, він, швидше, прикидав, чи можна видертися на цей її балкон, та як би це зручніше зробити. Другий поверх, начебто й високо… Та, судячи з його задоволеної морди, зроблені висновки йому сподобалися. З’явилося майже непереборне бажання позадкувати — лише два кроки, а там через поріжок, і двері зачинити. І на засувку…

Собака задоволено оскалився.

Та ні, не може ця псина й дійсно про таке думати. Це все уява, що розігралася, будь вона неладна. Уява, так.

Посмішка псини стала ще більш мерзенною й задоволеною.

Поїжившись, Рита перевела погляд на власницю цього чудовиська, яка продовжувала стояти, зацікавлено дивлячись на неї. Усміхалася. Терпляче чекала відповіді.

— Добре, — власний голос їй самій здався тоненьким і відверто жалюгідним. Вона тихенько кашлянула, прочищаючи горло, та продовжила вже трохи впевненіше. — Незвично.

— Не знаєте, чим себе зайняти, так?

Світланка співчутливо дивилася на неї, усім своїм виглядом випромінюючи турботу та приязність. От якби не цей моторошний собака…

— Ну, я вже придумала декілька варіантів.

— Квіти хочете посадити, так? Це гарна справа. Корисна.

Рита завмерла. Вона розгублено дивилася на Світланку і просто не знала, що сказати.

— Звідки ви знаєте?

Вийшло чомусь майже пошепки, але Світланка її зрозуміла. Або почула?

— Та ви ж ці ящики щойно розглядали так уважно, я одразу і зрозуміла, що ви в них щось посадити хочете. Знаєте, а я можу порадити чудову крамничку для садоводів, і вона тут зовсім поряд. У них точно мають бути квіти, які до таких ящиків саджають. Адже саме сезон для них.

Думка здалася привабливою. Чому б і не піти? Прогулятися, зайти до кількох крамниць. Купити, і справді, цих квітів. Посадити. Прямо сьогодні й посадити — навіщо ж чекати?

— А… Знаєте, це влучна ідея.

Світланка засяяла посмішкою.

— Чудово! Тоді допивайте каву і спускайтеся, ми зачекаємо.

Пес здивовано обернувся до господині. Подив на його морді був якимось розгубленим, мовляв, серйозно, ти дійсно зібралася на неї чекати, а потім ще й кудись тягтися з нею?