Степові ватри

Розділ 7

Прийшов новий день, а з ним і невелика миска м’ясної нарізки, котру кухар, який із цікавістю поглядав на замерлу перед управителем покоївку, виставив на стіл. Мовчав, але вуха розвісив — цікаво ж, що за дурість придумала господиня цього разу.

— Ось, — кивнув на м’ясо Вадим Олександрович, — віднесеш туди. Софія Казимирівна розпорядилася видавати тобі таке щодня. Годуватимеш ту кішку, що вона казала, по обіді. До Арсена підійдеш, — скривився роздратовано, — він там уже розповість, що робити.

З новиною про те, що в котярні доведеться з’являтися щодня, Марія за той день уже встигла трохи змиритися, але одна тільки думка про те, що їй доведеться не просто підходити до тієї злючої грудки вовни ближче, а ще й годувати її…

Так близько з мешканцями котярні їй знайомитися зовсім не хотілося.

— А, може, якось…

Вираз обличчя Вадим Олександровіч мав дещо навіть співчутливий, і сумніви її, схоже, поділяв повністю, але хто ж при розумі піде проти господині, особливо у такому дурному питанні?

— Прямий наказ, сама знаєш. Нічим не можу допомогти.

Дівчина знітилася.

Користі від цього співчуття не було.

— Нікому котярня не подобається, але що ж вдієш?

Це було зрозуміло й так, але надія, що неприємного обов’язку вийде позбутися, все ж була. Схоже, дарма.

— Ти, головне, руки до неї сильно не тягни. І сама не лізь. Арсена ж бачила? — Дочекавшись сумного кивка, він продовжив. — Ну ось. Тоді мотивації не лізти до неї тобі вистачає. Усе, йди вже. Час.

І вона пішла.

Котярня зустріла тишею. Місцеві кішки спали на своїх лежаках, а новенька знову сиділа на тій самій гілці. Дивилася. А ось гарний нашийник із розсипом темно-зеленого, майже чорного каміння сам собою був красивим, та на її строкатому хутрі така прикраса гляділася недоречно. Занадто розкішною для цього звіряти.

Мала рацію напарниця, безглузде створіння. Помийне.

Бочком Марія зайшла до кімнати, тихенько причинила за собою двері.

— Добрий день. Пані казала…

Арсена її поява теж, схоже, не радувала.

— Ага. М’ясо на стіл постав, — він махнув рукою кудись у бік клітки. — Туди.

На пухнастому килимі біля клітки з кішкою з’явився ще один маленький столик та м’який пуф.

— Сама сідай там. Лізти до Марі не раджу — подере. Сидиш, нічого не чіпаєш, руки до котів не тягнеш.

Сьогодні Арсен мав ще гірший вигляд. Порізи від котячих пазурів запалилися сильніше, й уся ліва половина обличчя набрякла, а постраждале око навіть повністю не розплющувалося.

Виглядало відверто моторошно. І якою б неприємною людиною не був би Арсен, зараз його стало навіть шкода. Лише крапельку, звісно, але…

— Надивилася?

Від тихого, але злого окрику Марія здригнулася та відвела погляд. Справді вийшло негарно.

— Вибачте…

Пуф був м’яким та доволі зручним. А ось кішка навпроти, схоже, була б не проти і їй обличчя розполосувати. Від усієї своєї котячої душі.

Марія чемно склала руки на колінах. Трохи нервово розправила спідницю форменої сукні. І трохи відсунула пуф — зовсім трішечки, але щоби далі від клітки. Знову зчепила пальці, намагаючись вгамувати нервозність, та руки трохи тремтіли. Хотілося якнайшвидше покинути це місце. Неприємне, надто неприємне. І чому їй тут так мерзотно?

— Не метушися.

Арсен дістав із шафки над своїм робочим столом велику банку з якоюсь котячою добавкою, відміряв довгою скляною ложечкою дрібку сіруватого порошку, і тепер акуратно посипав ним принесене нею м’ясо. Помітив зацікавлений погляд покоївки та раптово зійшов до пояснень.

— Кальцій. І вітаміни. З кормами було б простіше, але вона їх не жере, — кинув злорадний погляд на звіринку, що причаїлася та слухала. — Поки що.

Кішка напружено придивлялася до того, що людина робила зі смачною їжею. Тихо зашипіла.

— Стерво.

Подумалося, що нелюбов цих двох явно взаємна, і якби не ось ці ґрати клітини, статися з ветеринаром могло… Всяке.

Ретельно перемішавши м’ясо, припудрене вітамінами, Арсен теж підійшов до клітини. Кішка, що пильно стежила за його наближенням, підібралася. Її величезні світло-зелені очі не миготіли, а от пазурі — теж величезні, але зовсім не такі симпатичні — ласкаво, майже ніжно шматували товстий дерев’яний корч. Натхненно так, багатообіцяюче.

А от на миску з котячою їжею, яку він тримав у руках, Марія дивилася з легкою панікою. Її ж не змусять годувати цю злісну тварюку? Та вона ж на шматки порве, тільки сунься!

Арсен, схоже, був такої ж самої думки. Глянув роздратовано, явно незадоволений цією її «допомогою», від якої метушні було більше, ніж користі, та скривився. Зітхнув стомлено.

— Дивись, руки до клітки пхати не можна. Ось тут є висувна секція, — він натиснув на невеликий важіль під основою вольєра, потягнув, виймаючи частину піддона з мисками. — Відкриваєш тільки тут, зрозуміла? Дверцят не чіпати. Ставиш миску. Сюди. Знов засуваєш. Ручку повертаєш обов’язково, щоби зафіксувати. Облишиш відкритою — голову відірву. Кішка втече або з нею щось станеться — пані тебе просто закопає. Питання є?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше