Степові ватри

Розділ 11

Сьогодні Арсен виглядав ще гірше. Обличчя його загострилося, посіріла шкіра натяглася на гострих вилицях, а очі блищали погано, гарячково. Ну, принаймні здорове око, адже те, яке зачепили по повіках котячі пазурі, майже не розплющувалося.

А ось порізи запалилися сильніше, збільшивши набряк.

Побачивши його таким, Марія мимоволі відступила від несподіванки.

— Що, не подобається? — голос у нього теж змінився, схрип. Та на сарказм сили, здається, ще залишалися. — От і не лізь близько до цієї су… кішечки, і з тобою такого не трапиться. Можливо.

Посмішка через опухлу щоку в нього вийшла крива, погана. Та й дихав він теж недобре — часто, поверхово.

— Може… Може лікаря викликати? Чи до міста з’їздити? Якщо вона дика, то можуть бути хвороби.

Сміх в Арсена вийшов злим. Образливим.

— О, ця тварюка здорова, повір. Усім би таке здоров’я, як у неї. Ловці їх добре перевіряють перед продажем, а ми перевіряємо ще раз. Я перевіряю ще раз. Просто… Просто особливість у них така, як алергія. Минеться. Так, стерво?

Кішка звернене до неї питання гордо проігнорувала.

Вона сьогодні, у принципі, взагалі була напрочуд спокійна. Мляво лежала, примружившись, на своєму суку, і тільки трохи тремтів іноді кінчик розслаблено звислого хвоста та ворушилося чуйне вушко.

І на появу Марії в котярні вона теж майже не відреагувала — лише трохи розплющила одне око і, окинувши гостю лінивим поглядом, знову придрімала.

Може, справді заспокоюється та звикає? Хоча, звісно, озвучена Арсеном теорія про вплив її присутності на приручення цієї тварини навіть із натяжкою не здавалася правдоподібною.

Миску зі шматочками м’яса Марія слухняно віддала, і тепер чекала, доки їжу оброблять черговими корисними добавками.

Але кішка справді була спокійнішою. Заспокійливі? Мають бути якісь заспокійливі для тварин також. То чому б ні?

Та на пуф вона все одно сідала з побоюванням, насторожено дивлячись на розслаблену хутряну тушку. Спить?

Зелене око розплющилося на мить, але відразу закрилося знову. Прикидається. Слухає та дивиться. Хоче втекти й тепер вичікує?

— Миску їй ставиш сьогодні сама. Софія Казимирівна завтра хоче поспостерігати за вами. Тобою й кішкою — як та реагує, як поводиться, — Арсен сьогодні був на диво добродушним. — Тож у твоїх інтересах їй продемонструвати ваше з кішечкою, — він виплюнув це слово, як лайку, — порозуміння. Ти ж хочеш грошей?

Марія невпевнено кивнула. Обіцяна надбавка до звичайного окладу була справді спокусливою.

— Тоді не засмучуй пані. Уперед.

Підготовлену їжу для кішки вона забрала. І важіль піддався легко, з тихим шарудінням висунув піддон. А кішка перестала зображати сон і сіла, немиготливими очима-плошками стежачи за її руками. Диво, але ті майже не тремтіли.

Миска акуратно стала до спеціального паза на піддоні, і широка висувна таця плавно поїхала вглиб корпусу вольєра. Поворот важеля, і платформа з мисками з’єдналася з іншою частиною денця, піднялася невеликим подіумом. Замочок клацнув, і Марія посмикала його, перевіряючи, чи справді зачинилося. Стати причиною — вільною чи мимовільною — втечі цієї дикої тварі їй не хотілося.

— От і розумниця.

Кішка стекла з гілки та ліниво ковзнула до миски. Принюхалася задумливо.

А ось їла вона, як і раніше, дикувато — вихопила шматок побільше й відскочила зі своєю здобиччю назад, углиб клітини. Несподівано голосно зачвакала, з вологим хрускотом розгризаючи сире м’ясо.

І другий шматок вона «добула» так само — різкий кинулася, схопила й назад.

Та ще й голосила, жуючи, так само гидко. Утробно.

— Обживається дівчинка, — Арсен дивився розчулено. — Бачиш, звикає.

На звук його голосу кішка різко скинула замазану кров’ю морду. Злісно блиснула очима, зашипіла. Знову з хлюпанням вгризлася в м’ясо.

Марія зіщулилася. Було в цій тварині щось… неправильне. Дике — це зрозуміло, адже тварина і справді дика. У повному сенсі цього слова. І людей любити їй нема за що. Та й не потрібно. Але… Чомусь Марії здавалося, що кішка не просто сердиться — вона їх саме ненавидить, і ненависть її цілком свідома. Надто свідома для кішки.

 

* * *

 

— Ми не зможемо.

На деревце Тамара дивилася з ненавистю. Воно ж, ніби насміхаючись, сяяло. Ловило світло своїми листочками-підвісками, і ті спалахували всіма відтінками золота й багрянцю, погойдувалися від неіснуючого вітру. І, дражнилися, горіли силою — тією, що була потрібна зараз, як ніколи.

Тієї, що так не вистачало.

— Ти не уявляєш, як же я його ненавиджу, — вона провела долонею по полірованому краю кам’яного листя, зібрала його в жменю і стиснула, ніби бажаючи зламати. Відпустила безсило. — Скільки ж сили в нього вливається, а їй усе мало!

— Скільки часу вона дала?

Андрій був похмурим. Ситуація, і так напружена, наразі загострилася до краю, і тепер тому періоду хиткої рівноваги, у якому вони трималися останніми роками, схоже, настав кінець. Як же усе це невчасно!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше