Розділ 12

До телефону Рита того дня так і не дісталася — той залишився лежати вимкненим десь у кутку передпокою, між шафою та поличкою для взуття.

Вона, звісно, відчувала деякий сором за цю свою малодушність і дитячий страх перед звичайною річчю, що в її буйній уяві раптом стала дивною й лячною.

І начебто ці її вмовляння самої себе не дурити, не шукати див там, де їх і бути не може, у принципі, працювали. Здоровий глузд, так. Тільки одна лише думка про те, щоби дістати злощасний гаджет і увімкнути його… Ні.

Потім. Адже зараз вона має, чим зайнятися?

Рита навіть накидала собі невеликий перелік справ на сьогодні. Поснідати ось — нормально, а не на бігу. Сходити до парку, що зовсім-то поруч — усього декілька зупинок від її будинку, але ж у ньому вона чомусь так жодного разу й не була за всі ті роки, що прожила в цій квартирі.

Пройти його алеями належні п’ять тисяч кроків і купити собі морозиво. Чому б ні?

А в парку їй сподобалося. Широкі тінисті алеї, тихий шелест вітру в кронах старих дерев, газони, на яких так приємно сидіти, насолоджуючись тишею. Будніми днями людей у парку було небагато, тож трохи лише відійди від основних доріжок, і ти вже на самоті.

Рита почала приходити сюди щодня. Сиділа в тіні розлогих дерев, слухала вітер, далекий шум річки — та лишалася десь унизу, за краєм парку, і тут чутно було лише слабкі відлуння, але Рита їх чула. Слухала. Було для неї в цих звуках щось… Особливе? Заспокійливе. І майже зрозуміле.

Тому вона приходила сюди знову і знову. Бродила алеями. Пригляділа самітний куточок, до якого майже ніхто й не заглядав, і ще один, оскільки перше знайдене нею місце виявилося облюбованим іншою гостею.

Темноволосу дівчину у світлій сукні вона бачила там щодня. Зазвичай та сиділа на трохи обшарпаній лавці, безтурботно повернувшись спиною до парку. Або стояла біля неї, поклавши тонку білу руку на спинку лави. Просто дивилася на небо, на другий берег річки, що виднівся в просвіт між деревами.

Незнайомка майже завжди була одна, але зрідка поряд із нею сидів немолодий чоловік. Щось тихо їй розповідав. Або просто мовчав.

І Рита до неї не підходила, поважаючи чуже право на усамітнення. Тим паче, що неподалік знайшлася інша галявина, не менш мальовнича та спокійна. Затишної самотності тут вистачало на всіх.

Рита відпочивала, перечікуючи в тінистому парку найспекотніші години, потім йшла до кав’ярні. До крамниці — за продуктами та різними дрібницями для дому. За фарбою, ось, для цих чортових балконних поручнів. За маленьким складним столиком, якому знайшлося місце там же, на її обжитому вже майже балконі.

Вона будувала плани — на день, на тиждень, на місяць, дивуючись, як багато можна хотіти й навіть встигати. І час від часу все ж насторожено прислухалася до себе, намагалася знайти та розпізнати якусь неправильність у цих своїх думках, та полегшено видихала: думки, як думки. Звичайні, людські.

Чи до психолога сходити? Схоже, не завадить. Або ж одразу до психіатра?

Уява одразу намалювала її, замотану в гамівну сорочку, і психіатра із планшеткою в руках, який із цікавістю розглядає буйну пацієнтку. Сорочка чомусь була ніжно-лавандовою — саме того відтінку, що в бренд-буку «Королівських меблів».

Тихий нервовий смішок вирвався сам собою. От, навіть божеволіти в неї, схоже, нормально не виходить. Як у людей. Хоча, яка в цьому взагалі може бути нормальність?

Ось краще не думати про всяку гидоту, а робити, що збиралася.

І вона робила.

Щоправда, відчуваючи іноді легку фальшивість у цьому всьому — ніби вона була лялькою, якою сама ж гралася. Одягала. Годувала. Доглядала. Водила гуляти, бо люди у вільний час мають гуляти алеями парку. І навіть отримувати задоволення від цих прогулянок. Покупок та смачної їжі. Розваг.

А ось із рудою своєю випадковою приятелькою вона тими днями більше не стикалася. Лише одного разу майнула десь вдалині вулиці тоненька фігурка, за якою неспішно плентав величезний чорний пес, але вони її, здається, не помітили, а кликати чи тим більше наздоганяти їх Рита не стала.

Натомість вдалося поспілкуватися з кількома друзями, які майже загубилися після завершення навчання. Щоправда, особливої радості ці зустрічі не принесли — поряд із ними Рита почувала себе незатишно, адже у їхньому житті з’явилося стільки всього нового, тоді як вона…

Але увесь тиждень, попри все, вона справно виконувала всі дії, як нескінченний список завдань із планера.

Вчилася отримувати задоволення від блаженного байдикування. Масочки, ось, на морду обличчя. А на тіло — м’який халат. Щоби розслабитися і відчути ту саму гармонію, яку належить відчувати в такі моменти кожній поважаючій себе жінці…

Дійсно ж лялька. Лялька, яка сама собі прикидається живою. Такою, що вміє жити.

А Рита, здається, трохи розучилася.

Усвідомлювати це було дивно, адже вона так чекала, так хотіла цієї свободи, можливості розпоряджатися собою та своїм часом! Тільки от, отримавши цю бажану свободу, вона, виявляється, не знала, що з нею робити. Чи їй це справді було не потрібно? І в тих гарячкових перегонах, у постійній роботі на знос був свій сенс?

Її сенс. Важливий… А вона його втратила.