Розділ 13

— Ну все ж навіщо їй це?

Сидіти поряд із кліткою за минулі дні Марія вже звикла. Кішка стала справді спокійнішою, і бурхливих сцен більше не влаштовувала. А коли клітина перестала стрясатися від раптових і, треба визнати, страшних ударів у найнесподіваніші моменти, бути з нею поряд стало простіше.

Вона навіть почала отримувати певне задоволення від цього дивного обов’язку. Ну а що? Замість не надважкої, звісно, але все ж роботи, вона сиділа на м’якому пуфику і, по суті, відпочивала.

Гортала журнали. Гризла горіхи або цукати, якими з нею почав ділитися Арсен, котрий, до речі, якось непомітно подобрішав. Розмовляла з ним. Арсен, коли переставав поводитися, як козел, виявився доволі приємним співрозмовником.

А ще йому стало краще. Ні, перші чотири дні йому було відверто паршиво, і з кожним днем, як здавалося Марії, йому ставало все гірше й гірше. Вона навіть почала за нього побоюватись і знов обережно запропонувала викликати лікаря, за що була послана подраним, але від цього не менш самовпевненим котячим лікарем майже матюками. Начебто він, навчений стежити за тваринами, а не людьми, міг цілком і повністю подбати про себе.

Та на п’ятий день знівечене пазурами обличчя посвіжішало, а на щоки почав повертатися слабкий рум’янець. Запалення навколо порізів різко пішло на спад, як і набряки, а жовтувато-сіра шкіра знову порозовішала. Вирівнялася. Арсен помітно пожвавішав і навіть повеселішав.

Єдине, що поки виглядало не дуже — почервоніле око. Через скоринку, що стягла поріз, повіко трохи повело, а щільна сітка судин, полопаних у тому самому, майже зачепленому кігтями звіра оці, робила сітківку поганою, темно-кривавою. І на її тлі світло-горіховий колір райдужки здавався ще світлішим, майже жовтим.

Виглядало це все відверто моторошно, але Арсен був бадьорим і життєрадісним. Усміхався. Навіть іноді підморгував Марії — здоровим, щоправда, оком. Виглядало не дуже.

— Я вже казав. Їй цікаво.

— Приручати? Гаразд. А потім? Що вона робить із ними потім? Хазяйка ж не залишає їх собі. Ось куди вона їх діває?

Марія з цікавістю роздивлялася сонну кішку. Та вже встигла з’їсти принесене частування і, до речі, на диво мирно — майже не дичилась. Тож тепер вони сито дрімала, витягнувшись на флісовій підстилці.

Четвертій, між іншим. Попередні три кошатина з явним задоволенням роздерла на дрібні клаптики, з цікавістю поглядаючи на реакцію людей. Чи то вона розчарувалася в майже повній відсутності цієї самої реакції, або ж їй набридла така гра, але ця лежанка поки трималася. Довше за інші.

— Віддає. Продає. Дарує. Хіба мало? Звір рідкісний, а тут ще і приручений. То чому б і ні?

Кішка виглядала розслабленою, сплячою, але трохи закруглене на кінчику трикутне вухо ледь помітно тремтіло. Дослухається? Хижак, він і є хижак — навіть спить напівочі.

Цікаво, що з нею буде далі?

На їхніх дивних, але все ж затишних по-своєму посиденьках пані Солодовська цими днями була вже двічі.

Вона з’являлася, коли кішка вже з’їдала принесене м’ясо. Заходила до кімнати, прихильно усміхаючись. Питала щось про поведінку нової вихованки, її реакції на відвідувачку. Хвалила. Усіх разом, і саму кішку, здається, теж — за те, що вони всі так добре справляються.

Царствено йшла.

До звірюги, яка насторожено стежила за господинею зі свого укриття, вона в ці візити не наближалася. Як сказав Арсен, щоби не нервувати кішечку, яка поступово звикає до нового будинку. Кішечку… Марія, хоч і встигла трохи звикнути до цієї дикої тварі, милою кішечкою її не вважала. Як є тварюка.

Яким боком вона сприяла цьому звиканню, правда, Марія так до кінця й не зрозуміла. Але вона була зовсім не проти влаштовувати собі такі ось невеликі посиденьки, ще й отримувати за них збільшення зарплати.

Чудові посиденьки.

* * *

Минали дні, і зміни у звірі ставали дедалі помітнішими.

Невже і справді приручила?

Кішка, що сиділа у вольєрі, сьогодні виглядала ще більш флегматичною. Агресія пішла з прозоро-зелених очей, і тепер звірятко було як ніколи схоже на звичайну кішку. Пухнасту, так, зі щільним, наче набитим хутром, але просто кішку.

Марія стояла біля клітки, розглядаючи свою майже підопічну, а та безтурботно жмурилася у відповідь.

І м’ясо зустріла прихильно — понюхала зацікавлено і хрипко замуркотіла. З брязкотом буцнула головою ґрати клітки.

— От і гарно.

Арсен, який стояв за її спиною, явно був задоволений тим, що бачив. І те, що цього разу кішка їла більш охайно та спокійно, без утробних завивань і гарчання, він також оцінив. І якщо попередніми днями навколо неї віялом розліталися бризки крові, коли вона відривала черговий шматок від м’яса, притисненого до підлоги кігтистою лапою, то сьогодні їх потішили майже ідеальними манерами — уперше Марія бачила, щоби ця дика тварюка тихесенько їла з миски — як і належить порядним кішкам.

А звірюга, доївши частування й вилизавши криваві плями з денця миски, чинно сіла, обгорнула товсті лапи пухнастим хвостом. Мляво примружилася на двоногих, що стояли по той бік решітки.