Степові ватри

Розділ 14

Те, що Зофка таки прийде до них — налякати й нагадати про час, якого залишалося все менше, вони знали. І чекали. Але візит її однаково став несподіванкою.

Тихенько брязнув вінтажний дзвіночок на дверях, і тварюка велично впливла в офіс. Проводила насмішкуватим поглядом двох молодших, що квапливо вислизнули за двері — ті допізна затрималися в спорожнілому офісі й тепер поспішали піти, інстинктивно відчуваючи загрозу, яка йшла від гості.

Страх їхній їй сподобався. Їй завжди подобалося спостерігати за чужими страхами — вони були для неї найкращим визнанням власної сили. Мощі. Вона смакувала їх, як вишукане вино і насолоджувалася.

Якщо чесно, Тамара і сама була б рада вчинити, як вони — вийти за ці двері, залишивши позаду ту тварюку, що була набагато сильнішою й небезпечнішою за них усіх, разом узятих. Але не можна.

— Ну, привіт, любонько.

Зофка була бездоганно елегантною та гарною, втім, як і завжди. І навіть попри вік, що знову торкнувся її обличчя, окреслюючи тонку сіточку зморшок, виглядала розкішно.

Безтурботно посміхалася. Знущально.

А очі вп’ялися поглядом у дерево, що затремтіло при її наближенні. Примружилася невдоволено, і не дивно, адже накопичувачі на ньому були майже порожніми.

Тамара завмерла напружено. Витяглася струною, готова, якщо знадобиться, хоч бігти, хоч кинутися вперед, вчіплюючись пазурами в це біле-біле випещене обличчя. Стежила насторожено за непроханою гостею.

За спину нечутно ковзнув Андрій, й усвідомлення того, що він поряд, трохи заспокоїло.

З тихим стукотом на стіл опустився принесений ним кейс, і тихо клацнув, відмикаючись, замочок.

Зофка миттєво озирнулася на цей тихий звук. Слизнула до столу, схилилася, жадібно вдивляючись у рівні ряди каміння. І закономірно розлютилася, побачивши, що повних там було зовсім небагато.

— Це все?

У її голосі, тихому і вкрадливому, лунала неприкрита лють, а обличчя спотворилося, змінюючись. Стримувати зараз себе вона не вважала за потрібне, і Тамара ледь втрималася, щоби не позадкувати — від цього посірілого, неживого обличчя, від пащі, що ощирилася іклами.

Андрій із риком ступив уперед, затуляючи її собою.

А такий же самий.

Зараз вони, стоячи один навпроти одного, були напрочуд схожі. Тонка блідо-сіра шкіра, крізь яку проступали темні лінії судин. Пропорції облич, спотворених змінами, й ощирені пащі — широкі, ікласті.

Упирі. Як є упирі — дорослі, зрілі. Матері.

І треба визнати, Зофка все ж виглядала значно краще — вона-то собі не відмовляла ані в крові, ані в полюванні, а вона ж то старша, значно старша за Андрія… Та ще ця її авантюра з купівлею сутностей, через яку їм і доводилося тягнути цю лямку з артефактами, раз по раз стирає з її обличчя сліди часу, молодить, тоді як Андрій…

Як завжди, їй — безліч сили й майже вічна молодість, яку вона, схоже, планувала найближчими днями вкотре оновити. Ну а їм — знов і знов платити за це своєю шкурою. Проблеми, ризики… Сама вона ж не просто так у цьому не бере участі, не хоче підставлятися, ризикувати. А от їх не шкода.

Їх вона ніколи не шкодувала.

А вони з Андрієм так намагалися пристосуватися до мінливого світу людей, влитися в нього… Що самі майже стали людьми. Яка ж наївна ілюзія.

— Анджею, братику, — тварюка муркотнула майже ніжно. Вона розглядала Андрія із цікавістю і, здається, якимось трохи божевільним дослідницьким інтересом. Жадібністю. — Маленький слабкий братик. А ти здав, знаєш?

— Йди.

Голос Андрія звучав глухо і зло, а на Зофку він дивився з неприхованою ненавистю, але та, здавалося, цього не помічала. Поволі обходила їх колом, пильно розглядаючи. Тонкі губи розтягувалися в знущальній посмішці. Зневажливій.

— Так, здав. Ослаб. Нерозумно відмовлятися від хорошого полювання, братику. І ще більш безглуздо промінювати свою силу на, — губа гидливо підвелася, ще більше оголивши довгі голки ікол, — лярву з тухлою кров’ю.

Гарчання, що пролунало у відповідь, її потішило. Скалиться, стерво. Знає, що вони, пов’язані клятвою, напасти не зможуть, от і дражнить.

А Тамарі раптом подумалося, що вона в чомусь усе ж має рацію. Адже саме через неї, через її зграю — Андрій тоді міг піти, якби був сам, але ж ні. Тягнув їх, намагався… Слабів.

— Ти забулася, — він дивився навіть не зло — з люттю, яка ще контролювалася, але вже на межі. — До терміну ще майже два тижні, ти не маєш права так вламуватись і вимагати.

Знущальна посмішка на обличчі тварюки стала ширшою.

— Маленький братик показав зубки? Як грізно, — пирхнула глузливо. — Як необережно. Погано забувати, кому ти зобов’язаний. А всім, що в тебе, у вас, — зневажливий кивок у бік замерлої нерухомо Тамари, — є, самим навіть своїм життям ви зобов’язані мені, і тільки мені. Тож я й тільки я вирішуватиму, що, як та скільки.

Тамара прикрила очі, намагаючись вгамувати гнів. Тільки спровокувати Зофку їм зараз не вистачало. Але яке ж стерво, га? Сама не хоче бруднитися й ризикувати, але не просто скинула на них увесь цей бруд, а ще й вимагає… Неможливого ж вимагає. І знає, що неможливо, на що розраховує?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше