Розділ 17

Ще за декілька днів Рита не витримала й дістала телефон з-під шафи. Увімкнула.

Здивувалася відсутності пропущених викликів і повідомлень — їй здавалося, що варто лише включити смартфон, як той одразу ж вибухне десятками повідомлень… Не вибухнув.

Вона поклала його на стіл перед собою. Сіла поряд, слухняно склавши руки. Чекала. Телефон мовчав. Його екран залишався темним, і це викликало дивну, болісну суміш радості — не смикають, не змушують знову туди повернутися… І легкого розчарування — не потрібна, виходить. Не така корисна, як вважала. Незначна?

Нездоровість цих своїх думок вона теж усвідомлювала, але… телефон мовчав, і тим дозволяв повірити в реальність своєї маленької вистражданої свободи. Погодитися нарешті на поїздку до Італії та обрати дати. Придивитися квитки на сайті авіаперевізника. Навіть замовити їх.

Ще трохи згодом телефон задзвонив.

— Де ти зберегла проєкт для Олександрових? У нас зараз тут такий завал, усе шкереберть, терміни зірвали, а вони ж зараз приїдуть до офісу! Буквально за годину потрібно стільки підготувати, роздрукувати, а ще проєктор… А ми не можемо знайти…

Оленка, другий дизайнер їхньої фірми, тихенько шморгала носом у трубку, змушуючи серце стискатися від ірраціональної провини. І так, трохи згодом проєкт знайшовся — саме там, де й мав бути, але це було пізніше, а зараз серце розривалося від наляканого розпачу в тихому голосі Оленки.

Дзвінок викликав закономірне роздратування, адже вона справді чесно закінчила всі справи та передала їх за всіма правилами. Навіть залишила нотатки по кожній, щоб Оленці та тому, хто пізніше прийде на її місце, було простіше з усім розібратися.

А ще крапельку тихої, болісної радості — адже потрібна, не така негодяща, як думала. Радість ця була неправильною й навіть трохи мазохістською, але вона була. Зігріла, заповнивши собою ту тягучу, гулку порожнечу всередині, що з’явилася останніми днями й тужливо звала, манила назад.

Виявляється, усе ж цього ось усвідомлення своєї потреби, най і породженого тим коротким повідцем, що постійно обсмикували, на якому там тримали як її, так і інших, не вистачало.

Наступного разу телефон затенькав майже за годину.

— Рито, тут прийшли правки за проєктом для ювелірного. Так, я розумію, що його вже узгодили. Так, закрили. Але майже закрили, адже це ж Ольга. Як ні? То був твій проєкт. Рито, не розчаровуй мене. Ти його вела, ти й мусиш його закінчити!

Христина, маркетолог, командувала всіма. Дизайнерами та продажниками, зашуганими дівчатами з кол-центру та працівниками з виробництва. Гучна, криклива, дивовижно нахабна, вона завжди здавалася Риті схожою на чайку. Вгодовану, ненажерливу чайку, яка намагається з’їсти все, що потрапляє в її поле зору. Або ж усіх.

А Ольга — так. Ольга була найкращою подругою Тамари Іванівни, тому її замовлення завжди були особливими — приймались у будь-який час і виконувалися найпершими, яким би не було навантаження. Вимовлена напівпошепки фраза «ти що, це ж для Ольги» мала воістину чарівну дію та робила нереальні терміни цілком реальними.

І, звісно ж, така «Ольга» у Тамари Іванівни була не одна, їх було десятка півтора, не менше, і кожна з них була на особливому рахунку, тому, дівчатка, треба піднатужитися. Ви ж розумієте, що підвести не можна? Дівчатка розуміли. Завжди.

Нині ж Рита відмовилася. Уперше за той час, що вона пропрацювала в «Королівських меблях», вона щось відмовилася робити. Трапився скандал, але ж вона вже звільнилася? Відстали.

Та почуття провини не пішло. Навпаки, воно, що проклюнулося із крихітного зернятка, росло й міцніло, пускало нове коріння. Підіймалося.

Хоча вона чесно відпрацювала ті два тижні, що була повинна. І не її провина, що Тамара Іванівна нікого не поспішала брати на її місце. Чи ж бо вона і справді була певною, що Рита повернеться?

Розуміння це викликало млявий подив.

Адже була. І Рита дійсно захотіла повернутися, майже відразу. Але їй завадили. Перешкодили… Хто?

Руда дівчинка-сусідка зі своїм великим кошлатим собакою. Згадка про цю дивну парочку прийшла яскравим спалахом, що завдав майже фізичного болю. І пересердя. Влізли й відволікли. Адже якби не вони, то…

Рита стрепенулась, випавши з каламутного туману чужих, навіяних думок. Неправильні думки. Якби не вони, то її б затягнуло назад, до того соковитискача. І навіть не затягнуло — сама пішла б. Побігла.

Вона божеволіє? Внутрішній голос насмішкувато шепотів, що вже, схоже, збожеволіла, й цілком успішно. Та переїхати пожити до спеціальної лікарні, щоби блаженно пускати слини в одній із місцевих м’яких палат… Не хотілося. Принаймні поки що.

Або ж її зводять із розуму. І як? Посилено змушуючи працювати, чи що? Звучить відверто марно. Та і якби навіть не марно, то як подібне довести?

Переслідують? Ага, з недоробленим проєктом напереваги. Ще більш абсурдне звинувачення, із таким до поліції точно не підеш.

Або ж навіть безглуздіша версія — її зачарували. Прокляли там чи поробили. Думка була настільки нісенітною, що Рита навіть трохи виринула з цього липкого марева. Порскнула, уявляючи свою ляльку вуду, у яку Тамара Іванівна азартно тикає… Пером від графічного планшета? О, так.