Розділ 19

У парку в цей час було добре. Прохолодні тіні від високих дерев лягали на охайні газони, тихенько шарудів листям вітер і річка, що розкинулася поблизу, відчувалася трохи вологою прохолодою.

А в малесенькому наплічнику Світланки найшовся несподівано широкий плед, на якому вистачило місця всім. І навіть псина, що із зітханням розкинула лапи, вмістилася.

— Розумієш, є деякі люди, яким потрібно для життя трохи більше, ніж зазвичай…

— Люди? — питання вирвалося саме собою та змусило Світлану скривитися. Ні, не тим, що її перебили, а своїм змістом.

— Не зовсім. Точніше, зовсім не люди.

Вони влаштувалися в широкій тіні старого дубу, трохи осторонь алей, кіосків і лоточків із солодкою ватою. Хоча запах цей смачний, якийсь по-дитячому святковий, вітер до них усе ж доносив.

Відвідувачів у парку було небагато, тож посиденьки вийшли доволі відособленими. Майже душевними.

— Такі, як ти?

Зараз Риті була очевидна якась ця чужість, несхожість її співрозмовниці на звичайних людей, і тепер вона дивувалася, як раніше цього не розуміла. І чому ніхто цього не помічає — ані інші сусіди, ані ті ж перехожі? І продавці в магазинах, які звично усміхаються їй, як черговій відвідувачці.

А собачники на майданчику? Світланка ж там щодня, спілкується… І сама собі відповіла — собачникам люди не цікаві. І не люди також. Вони ж навіть імен один одного часто не знають.

З легким подивом вона прислухалася до себе, розуміючи, що зроблене відкриття не лякало. Зовсім. Схоже, ліміт страху за ці дні нею вичерпано повністю.

— Не зовсім.

Світланка усміхалася трохи розсіяною, доброю усмішкою, а її тонкі, напівпрозорі ніби пальці розмірено вигладжували блискучий хутряний бочок пса, що лежав поруч.

Рухи ці заворожували. Було в них щось медитативне, і Рита, дивлячись на них, відчувала умиротворення. Милувалася переливами вугільно-чорних пасом, золотистими відблисками, що залишалися на м’яких завитках від дотиків маленьких білих рук. Навіть не відблиски — ніби іскри, що світяться, але м’які, не злі, і вони не обпалювали, а спалахували теплим бурштиновим світлом і гасли, вбираючись у густу шерсть.

Рита заплющила очі. І знову розплющила.

Рука, як рука. Жодних іскор. Чи світла.

Світланка, що спостерігала за нею, усміхалася.

— Бачиш ти, бачиш. Кров прокидається.

Рита підтягнула коліна до грудей, обняла їх, згортаючись. Відчуття маячення від того, що відбувається, не зникало, але притуплялося. Було якимось втомленим. Кров? Добре, хай буде кров. Доброго ранку, кров.

— Ті… істоти, їм для життя треба бути поряд із людьми. Звичайними. Тягнуть по крихітці емоції. Іноді беруть сили, але трохи.

— Тобто упирять ?

Погляд у Світланки був трохи сумним.

— Ну, хіба що крапельку. Зазвичай, вони не те щоби нешкідливі, але так, щипають потроху.

Тонкий палець знову і знову задумливо викреслював на чорній собачій шерсті химерні візерунки, і ті спалахували блідо-золотим світлом. Напівпрозорим, чарівним.

Рита засікла, що це світло видно, коли вона дивиться на нього ось так, розфокусовано. Але варто сконцентруватися, і картинка знову ставала звичайною. Тож вона, примружившись, стежила за цими візерунками краєчком ока. Красиво. Як у казці. Довбаній казці, котрій, схоже, знайшлося трохи місця у її житті. Збагнути б ще, за що їй таке щастя?

— Вони обережні та розумні. Розуміють, що потроху покусувати можна, а от більше, помітніше… Та якщо вони стають надто жадібними, або ж їх збирається сім’я, зграя, то починають тягнути сильніше. І більше. А потім їм і цього вже мало. Ось тоді вони можуть почати жерти не просто сили, — співрозмовниця зіщулилася, — а саму суть тих, хто поруч із ними.

Звучало це як нісенітниця. Як паршива така казка — з тих, що не про добрих чарівниць та повчальні історії, а зі справжніх. Старих. Казок, у яких дітей до лісу заводять власні батьки, а відьми з апетитом їдять чоловічину.

І парк якось перестав здаватися таким сонячним, ошатним. Безпечним. Та й люди довкола — а чи люди вони взагалі?

Щось зле та ненажерливе, що живе в центрі міста. І не просто міста, а мегаполіса, мільйонника. І жере, що воно там жере? Радість? Дементори ось, наприклад, радість жерли. Ага.

— Не радість, — Світланка, схоже, знову трішки залізла їй до голови. Ну й нехай. На тлі всього іншого, що з нею відбувається, це було меншим із лих. — Сили. Емоційні, фізичні. Потім життєві. А радість… Це зовсім інше.

Рита відсторонено замислилась. Добре, припустимо, це правда. І хто з них? Сама Тамара Іванівна, завжди яскрава та бездоганно елегантна? Чи Любов Григорівна, м’яка й рум’яна, наче здобна пампушечка? Чи хтось із дівчат у бухгалтерії? Або ж…

— Майже всі, — тихий голос Світланки звучав сумно, а сама вона виглядала нещасною, наче винною. — Я там про них довідалася, — вона скривилася, — там велика зграя. Міцна вже, от і перестали боятися. Найстарша з них — власниця. При ній ще вісім молодших. Приведених та вирощених.

Дев’ять. Якщо разом із Тамарою Іванівною їх дев’ять, то це виходить… Думки заклацали, як кісточки на старій дерев’яній рахівниці, збираючи докупи всю картинку. Виходила та непривабливою.