Розділ 20

Повисла напружена тиша. Рита дивилася на співрозмовницю трохи налякано, впень не розуміючи, про що йдеться.

— Що?

А ось голос був тоненьким, жалібним. Писклявеньким таким. Іншим разом вона навіть посміялася б, та зараз було зовсім не смішно. Маячня.

Розмірними рухами Світлана продовжувала нагладжувати пса. На Риту вона не дивилася.

— Звичайні напівкровки, тобто люди, які мають домішок іншої крові. Невелика, та ще і спляча, але їм і цього вистачає.

Ні, абсурдність ситуації все ж підвищується.

— Іншої?

— Іншої, — Світланка втомлено зітхнула, ніби їй доводилося пояснювати прописні істини, зрозумілі… ось навіть псині цій зрозумілі. — Тобто не людської.

Рита заплющила очі.

Ось марення ж. А вона, виходить, дурепа повна, яка вірить в усяку нісенітницю. Вірить і радіє.

Колишня керівниця — здоровенний упир. Менеджери та управителі — упирі дрібніші. Колеги — їжа для упирів, і не просто їжа, а сортова, з домішкою делікатесних «інших» кровей. Нічого не забула, ні?

Світланка, що сиділа навпроти, тихенько хихикнула.

— Ні, нічого.

А, так. Ще й сусідка ця до її голови, як до себе додому ходить.

— Ні, це ж нечемно. Ти просто надто голосно думаєш.

Та вашу матір!

— А ось маму не чіпай. Вона в мене хороша, і до цього всього стосунку точно не має.

Так, з мамою справді якось незручно вийшло.

З найсерйознішим виглядом Світланка кивнула, погоджуючись — так, незручно. А у світло-сірих очах її все одно ховалися смішинки.

Ображати цю трохи дивну, але приємну дівчинку Риті не хотілося. Та і взагалі вона завжди намагалася бути доброю, а кривдити людей — то погано. Людей… Кхм.

Ні, ну все ж яка дичина навколо відбувається…

— Інша. Добре. І хто вони в нас насправді?

— Твої колеги звідти?

Рита кивнула. Співрозмовниця ж її байдуже знизала плечима.

— Люди. Так, не дивися здивовано — дійсно люди. Просто із крапелькою іншої крові.

Зрозуміліше від цього пояснення не стало, але Рита мовчала, чекала, що їй розкажуть далі. Руда ж стомлено зітхнула, але терпляче продовжила.

— Вони завжди були людьми, ними й залишаться. Те, що серед їхніх предків колись давно затесався хтось із малого народця, лісових дів чи тих же самих псоглавців, для них нічого не змінює. Просто люди, без особливих сил. Або дару. А те, що їх відрізняє… Це так, крихти. На тлі звичайних людей таке виглядає доволі природно — просто яскравіші симпатії до чогось. Або ж страхи. Та сила — її більше, ніж у чистокровних людей.

У поглядах, що Світлана кидала на сусідку, що завмерла розгубленою грудочкою, була жалість.

 — Вас там цілу колекцію зібрали. Там і відьомська кров, і перевертні, і навіть двох водяних дів десь знайшли. Крові тієї краплі, звичайно, у силу вони ніколи не увійдуть… Але знайшли ж, стерви.

— А навіщо це все? Ну, скажімо, у дівчатках і справді щось таке є. Слабке, чисто номінальне, так? — Світлана відповідно кивнула. — Добре. Тож який тоді їм від таких… від такої їжі користь?

Руда знизала плечима.

— Ви живучі. Там, де чистокровна людина загине або збожеволіє, ви будете ослабленими, але живими. І життєва сила ваша, вона насиченіша… Ну, якщо зі звичайною їжею порівнювати, то, скажімо, поживніша.

Звучало… Начебто вона якраз божеволіє, приблизно так і звучало. Ну марення ж.

Рита роздратовано похитала головою. Ні, не може цього всього насправді відбуватися. Та ще й із нею. За відчуттями перевантажений мозок не просто перегрівся — уже закипав, і думки він породжував повільні, неповороткі. Отупілі. Але одну з них, сплутану й невиразну, вона все ж зловити змогла, хоча та довго дряпала, знову і знову вислизаючи. Цього разу не вислизнула.

— Чекай, а чому ти весь час кажеш «ви»? Я ж не з них. Ну, звичайна людина. То який їм сенс було мене там тримати, серед цієї, як ти кажеш, колекції?

Що ж, до цього дня Риті бачити собак, які сміялися, не доводилося. А пес навіть не сміявся — він гидко іржав, вискалившись на всі зуби. І Світланка, яка спочатку трималася, та потім все ж не втримала, теж зайшлася тихим сміхом. Начебто добрим, необразливим, але ні, все одно зачепило.

— Пробач, дорогенько, але хто тобі сказав, що ти звичайна людина?

— Що?

Рита розгублено дивилася на цю дивну парочку. Ті трохи заспокоїлися й тепер дивилися, хихикаючи. Явно над нею.

— Я… — Слова губилися. І думки також. Вона збирала їх, як буси, що розкотилися, а вони все одно вислизали, як би вона не намагалася їх зловити. — Мені… Це все якесь марення. Просто не може бути правдою. Ти з мене вирішила посміятися, так? І це розіграш, — вона схопилася на ноги, похитнулася. — Просто розіграш!

Усе, досить. Награлася в містику та всесвітні змови. Наче доросла, а повелася на всю цю навколомістичну маячню, як малолітнє дівчисько. Тож зараз розвертаємось і додому, далі від цієї дивної дівчини та…