Степові ватри

Розділ 21

У руках у старої, що сиділа біля вогнища, гулко співав бубон. Мембрана його була розписана синьою та червоною фарбою, а шкіра… Шкіра здавалася живою. І Рита знала, що якщо торкнутися її, то можна відчути тепло живого тіла, адже той, хто віддав її, був сильним, і сили його вистачило, щоби зберегти це тепло, життя це впродовж багатьох століть.

Зберегти, щоби наповнити силою звук, що народжувався під цими тонкими пальцями. Силою та життям.

Пальці старої, що здавались чорними на тлі світлої шкіри, завмерли, й останній звук від їхнього дотику прокотився степом. Рознісся луною і криком, але тиша, що настала потім, була голоснішою за нього.

Стара підняла порізане зморшками обличчя — темне, майже чорне, висушене степовим сонцем. Очі ж її, сліпі та затягнуті пеленою, були настільки білими, що на його тлі, здавалося, світилися.

І хоча вона не могла бачити, Рита знала, що зараз жінка дивиться на неї. Дивиться й бачить.

— Прийшла?

По-пташиному схиливши сиву голову до плеча, стара розглядала її. Розмірковувала. І сама собі відповіла.

— Прийшла. Слабка кров. Пробуджена кров.

Кивнувши своїм думкам, сліпа підвелася. З тихим шарудінням розправилася безформна туніка з тонко виробленої коричневої шкіри, густо розшитої яскравими нитками, якимись бусинами, шматочками різнокольорових чи то скелець, чи камінців. Від одягу, що зметнувся в русі, різко пахнуло димом і травами.

Вклонилася вогню й обережно поклала на землю свій бубон. Погладила ніжно щільну його шкіру, і та озвалася не звуком — зітханням.

Стара ж схилилася над купою темних шкур, що лежала поряд із нею, і яку Рита спершу навіть не помітила. Розгорнула. Усередині був згорток тканини — білої та тонкої. Розшитої так само щільно, якщо не щільніше, ніж її власний одяг.

Піднявши цей згорток, вона струснула його, розправляючи. Сорочка. Чи плаття? Одяг був довгим і широким, прикрашеним багатою вишивкою — темно-червоні, кольору крові, і яскраві сині, як небо, нитки перепліталися складними візерунками. Вилися завитками і знаками.

Обережними.

Дивлячись на це шиття, Рита звідкись розуміла, що ці орнаменти — для довгого життя. А ось ці — захист від отрут. А той, синьою ниткою, від…

— Руки. Нумо!

Слухняно підняла, дозволяючи старій накинути на неї цю дивну сорочку. Просунула зап’ястя в широкі рукави. Прохолодна шовковиста тканина ковзнула по розпаленому тілу, впала до самої землі, вкривши стопи.

Рита тихенько помацала тканину, з цікавістю розглядаючи вишивку, поки ця стара відвернулася, знову схилившись над пакунком. Шовк? Щільна, матова тканина була важкою й напрочуд прохолодною. І лише зараз Рита усвідомила, до чого тут навіть не спекотно — гаряче.

— Руки!

На талію петлями ліг пояс. Широкий, довгий і теж розшитий візерунками. Стара швидко обернула їм свою підопічну, вправно намотуючи широкі витки. Хитро загорнула краї, міцно закріпивши пояс, але не зав’язуючи його на вузол. Поправила. І відступила на крок, щоб оцінити результат, що вийшов. Цокнула язиком. Знову обернулася до вогню. Вклонилася.

— Я кликала дитя — дитя прийшло. Дитя прокинулося.

Ватра спалахнула, викинувши в небо хмару іскор та диму. Вдалині, на інших пагорбах, інші багаття теж спалахнули, піднявшись майже вдвічі, і знову опали вогнем до самої землі, майже згаснувши. І вирівнялися, запалали рівно. Правильно.

— Я привела дитину, тож мій борг виплачено, — стара звалилася навколішки перед вогнем, розпласталася на землі, простягнувши до нього руки. — Відпусти!

Степ засміявся. Він був задоволеним і добрим. А вогонь, підкоряючись рішенню його, хлюпнув від багаття та впав на розпростерте перед ним тіло. Спалахнув. Обійняв руками-пелюстками, наче погладив ніжно.

Рита моргнула.

Старої не було. Не було ані тіла, ані попелу, наче вогонь просто стер її, прибравши з цієї землі. І вороху шкур. І бубна. Нічого не було, ніби стара ця їй привиділася… Та ось сорочка залишилася. Тобто не здалося?

Степ же лагідно обійняв. Погладив сонцем по щоці, торкнулася вогненним жаром волосся, але не обпалив.

І вітер, гарячий степовий вітер кликав. Він так скучив, так втомився бути один! Бабуся з ним не грала, відмовлялася літати, а він кликав, кликав — він хотів показати їй, хоча б їй — так багато!

Як ллється далеко внизу зелене трав’яне море, і як гарчить, беззубо кусаючи камінь порогів, широка річка. Як в’ються тонкі стрічки доріг, якими летять легконогі коні. Як співає в самій висоті, десь біля вологого черевця хмар, крихітна пташка, і як гримлять, як співають у потоках вітру пір’я крил її, що звучать чи не гарніше за сам її голос.

І зараз Рита розуміла його. І їй теж хотілося розправити руки-крила в широких рукавах, змахнути ними та злетіти. Разом із димом цих вогнищ піднятися над степом, закружляти й полетіти до річки. І над річкою. Самою стати цим вітром. Відчути й нарешті зрозуміти, як…

Світлана дзвінко засміялася, знову підставляючи обличчя сонцю, і наслання зникло. Її сміх злякав вітер, і той ображено завив десь у верхівках дерев та розтанув без сліду. Її сміх розбив цей бурштин, що плавився, і в якому мошками застигли люди навколо. І загасив жар під ногами. І повернув інший вітер — м’який та прохолодний. Не здатний нашіптувати їй ті дикі степові сни. Не той.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше