Степові ватри

Розділ 23

І сумку для ноутбука, і сам ноут Дмитро мало не обнюхував. Вивернув усі кишені, перевірив кожне відділення. Навіть під підкладку зазирнув, акуратно підрізавши її в декількох місцях. Улов, правда, виявився мізерним — бездротова мишка, трохи крихт, фантик від цукерки та пара зім’ятих чеків. Але і його він також ретельно оглянув.

Розгладив кожен папірець. Вивчив дати покупок та адреси магазинів, надруковані на тонких папірцях.

Один чек був зовсім старим, і текст на ньому майже зник, і не розрізнити нічого. А ось другий — так, другий порадував. Свіженький зовсім, та й товар, у ньому пробитий, приємно здивував. Дмитро задоволено хмикнув.

Картка пам’яті, кажеш? Залишилося тільки цю карту знайти. Хоча розміри цих мікросдшка пошукам не дуже сприяють, але що поробиш? Десь вона має бути. І краще б не порожня.

Ну, а поки що тонкий сріблястий ноутбук перекочував на стіл. Тихо клацнула кнопка живлення, й екран м’яко засвітився.

А ось пароля на гаджеті не виявилося, і кудлаті брови здивовано піднялися. Щоби мала, розгорнувши таку конспірацію, та залишила все так просто? Цікаво.

Розтрощена трохи мишка — ну а що, раптом у тому ж відділенні для батарейок щось приховано? — після зворотного збирання не вередувала, слухняно клацаючи під величезною долонею. Олег, звісно, усе мав оглянути, перевірити й переперевірити ще раз, але раптом щось та пропустив?

Ось, наприклад, той згорнений чек від покупки micro-sd, що завалився під підкладку, він і не помітив. Як і того, наскільки природно виглядав цей начебто випадково надірваний трішечки шов… Але ж як акуратно підпорола, га? Рівно стільки, щоби запхати туди скручений у крихітну кульку папірець, а якщо не шукатимеш спеціально — і зовсім не помітиш.

Хороша дівчинка, розумна. Нічого на видноті не залишила, поганка дрібна. Шукай тепер наосліп.

Сам ноутбук його взагалі нічим, схоже, радувати не збирався. Але в те, що він дійсно порожній, вірити не хотілося. Та чи має бути в ньому щось корисне? Дівчисько свій гаджет явно залишила, розраховуючи, що його знайдуть, тобто якась корисна інформація на залізячці точно є. Залишилося лише її знайти.

Годинник на стіні тихенько відстукував секунди, нагадуючи, що глибока ніч — не найкращий час, щоб обдзвонювати і тим паче висмикувати з ліжок людей, навіть якщо є справа чисто за їхнім профілем. І навіть якщо вони тобі винні. Дуже винні.

Чи все ж смикнути?

Прихильником зайвих сантиментів Дмитро ніколи не був, але час і справді пізній. Поки збереться, поки дістанеться… А ще й нитиме потім — Сашко все робить, але ниє при цьому, гірше за бабу. Із сумнівом глянув на телефон, вагаючись.

Але ж…

Думка, що майнула, змусила похолонути.

Але ж тоді саме Сашко й рив інформацію. І щодо Ігоря. І щодо тієї дівчинки-лисички. І навіть по тим трьом весняним зникненням. Шукав і знаходив, проте настільки… Настільки правдоподібну, детальну, що й на думку не спадало в ній сумніватися.

Та тепер, крізь лінзу підозрілості, уся його робота тоді, над тими справами, віддавала просто віртуозним саботажем. Бездоганним. Адже нічого, взагалі нічого зі знайденого тоді Сашком не йшло в розріз із правильною версією того, що відбувалося.

І він же, до речі, тоді й кинув їм усім ту думку про гулящу котячу суть.

Дивовижний збіг.

Від збігів, особливо таких, Дмитра останнім часом просто вернуло.

Тож ідея, що прийшла не інакше як під впливом злості, була трішки маревною, але, з огляду обставини, цілком життєздатною.

Набраний номер не відповідав, тому Дмитро швидко надиктував та скинув голосове повідомлення. Отримає — прилетить. Цікавість у небожі завжди була слабким місцем.

Наступну годину Дмитро, задумливо сьорбаючи каву зі своєї напіввідерної чашки, розмірено перебирав вміст ноутбука. Файли, фотографії, якісь роботи для навчання, програми й навіть пара ігор… Цілком природно виглядає. Звичайно. Надто звичайно.

Але підказка десь була, Дмитро в цьому був упевнений, тому безплідність цих пошуків дратувала особливо. Хоча він шукав уважно, зі знанням справи. Навіть акумулятор із ноута витяг і корпус частково розібрав, а ось іди ж ти, пусто!

Нестиковка знайшлася вже ближче до ранку, коли кави було випито стільки, що вона хлюпала майже під гландами, а очі, почервонілі від всеношного чування перед екраном, дивилися на гаджет уже з відвертою ненавистю. І виявилася вона настільки очевидною, настільки простою, що спочатку він навіть не повірив, що все ж знайшов.

А коли повірив, то лаявся довго. Яскраво. Просхиляв проникливо й сам ноутбук цей, і його операційну систему, і свої мізки, втомлені та отупілі, та ще й не заточені під «довбані шифри», через що він ледь не всю ніч убив на пошуки того, що спокійнісінько лежало майже перед очима.

— А мені ти за таке завжди погрожуєш рота з милом вимити. Ось де справедливість?

Дівчисько, що сиділо на підвіконні, широко посміхалося. Аякже? І дядечка свого, такого вічно суворого й у всьому правильного, носом тицьнула. І в будинок його прослизнула непоміченою, що взагалі рідкісний успіх. Вдвічі приємніше.

— О, дрібното. Ти вчасно, — Дмитро втомлено потер очі, насилу придушивши позіхання. — На ось, глянь машинку. Я на ній прихований розділ знайшов, але залізти до нього не зміг, а тре глянути, що там. І якщо раптом що корисне нариєш, то буде чудово. А я зараз кави ще зроблю. І пожерти. Ти ж як завжди голодна, так?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше