Розділ 25

Макет, хоч би як було його шкода, Рита розбила й викинула того ж дня, тільки-но повернулася додому. Вона винесла його до сміттєвих баків і поки всюдисущих сусідів поряд не було, довго і з насолодою ламала будиночок. Крихітний, наче ляльковий, з алейками та фігурними деревами, напівпрозорою пластинкою озера…

Пластик був міцним і опирався до останнього, але вона впоралася, й уламки — усі до останнього шматочка — вирушили прямо до бака.

На душі після цього було дивно, але напрочуд легко.

Минуло кілька днів, і Світланка вже не здавалася після тих подій у парку ані ісчаддям пекла, яке навіщось замаскувалося під людину, ані надістотою, що лякає своєю чужістю.

Просто… Просто вона була, і була така, як є. І все.

Те, що й думки, і загальне сприйняття усього, що відбувалося, у неї зараз помітно відрізнялося від норми, Рита розуміла, але це теж не викликало особливих емоцій. Як тоді в парку їй сказала Світланка, такі емоційні гойдалки в її нинішньому стані, у принципі, природні. Свідомість перебудовується, вчиться сприймати світ інакше — повніше, більш глибоко та об’ємно.

Змін, щоправда, Рита не знаходила — і світ навколо, і її сприйняття були звичайними, але…

Але квіти в тих багатостраждальних ящиках на балконі почали цвісти просто буйним квітом, і їхні великі, яскраві суцвіття, здавалося, світилися в променях сонця. І ще тяглися до її рук, ластилися, обвивали ажурним листям пальці. Ніжно притискалися до шкіри прохолодними пелюстками, залишаючи на ній потім золотисту пудру пилку… Пилок цей пах солодко, медом і літом.

Рита виходила до них на балкон і опускала руки в ці пишні шапки різнобарвної квітучої піни, а потім задумливо спостерігала, як вони діловито ворушаться. Обвивають долоні тонкими стеблами та несміливо торкаються пальців тендітними бутонами. І щасливо усміхалася, адже їхню радість вона зараз відчувала, як свою, а бачити її вони були щиро раді.

А парк, до якого вона продовжувала приходити, тепер шумів їй на різні голоси. Він шепотів і сміявся, тішився сонцем і скаржився. На злих людей, які безжально кромсають їхні крони, на шум і брудне повітря, на виводок ненажерливих личинок, що жеруть коріння старого дубу, на…

Дуб їй було шкода, і земля підкорилася її несформульованому навіть проханню, зім’яла, перетираючи, тих товстих білих істот, що обліпили змучене дерево. І хвиля вдячності, що прийшла від неї, була… Ситою. Що ж, інколи порадувати когось можна навіть такою дрібницею, як жменя черв’яків.

А ось вибратися за місто вона збиралася довго. І справа була навіть не в страху — просто Рита не розуміла, куди саме їй їхати та що за «гостинці» взяти з собою. Але згодом придумала.

Хлібу та пляшці молока — фермерського, натурального, за яким довелося йти зранку на ринок — степ зрадів. Прожарена сонцем земля жадібно вбирала цілющу вологу, і в шепоті трав звучало вдячне тихе урчання.

І трохи розчарований подив — частування було приємним, але степ зголоднів. Він бажав крові. Свіжої, ще гарячої, що поштовхами бризкає на землю. Життя. Хоча б трішки!

Рита розгублено стояла посеред невеличкого острівця нерозораної землі, притискаючи до грудей спорожнілу пляшку, і незрозуміло дивилася на трави, що хвилювалися навколо. Вони погойдувалися та перепліталися, часом рухаючись зовсім не так, як віяв вітер. Ворушилися хижо, звивалися батогами.

А Рита відчувала їхній голод. Спрагу. І жадібне передчуття, яке поступово змінювалося нерозумінням. Розчаруванням. Образою.

— Я не знаю, як допомогти тобі, — голос її звучав винувато. — Я просто не уявляю, як це можна зробити…

Впала на коліна, задихаючись від яскравих, надто яскравих образів, які одразу ж показав їй степ. Він поспішав підказати, як же саме можна його нагодувати, і навіть запропонував варіанти.

Риту мутило. Що ж, тепер про ритуальні жертвопринесення вона знала більше, ніж хотіла, набагато більше. Аби не вирвало…

Степ засмучено завмер.

— Так… Так зараз не можна робити. Людей у нас не вбивають. Тим паче ТАК. Ні, ні! — Рита відсахнулася, зблідла ще більше. — Ні, тварин теж не можна. Зовсім не можна. Але я… Я щось придумаю, обіцяю.

Степ сумно зітхнув, хитнувши вінчиками трав, і втішно погладив свою недолугу дитину, немов рукою, шовковими колосками трав. Ласкаво, зрозуміло. І тепла лапа вітру ніжно втерла сльози.

— А кров можна купити? Мабуть, можна, я певна. Ну, я розумію, що це не те, але ж краще, ніж нічого, правда?

Такі довгоочікувані діти, пізні, вистраждані, часто бувають слабкими. Але нічого, він допоможе. Подбає. Навчить. І це його дитя стане сильним, дуже сильним, і більше не боятиметься чужих заборон. Дурних та нерозумних.

Таких, що обмежують.

І три жертви, три дари нарешті будуть принесені.

Кров. Душа. Життя.

Розумом, волею та руками цього дитя.

А грань, ця грань світу, що стончилася, майже розтанула, нарешті знову зміцніє, і наповниться життям — справжнім, а не слабкою тінню його.

І тоді дитя увійде в силу, і сила ця дозволить йому прийняти дари у відповідь. Слову його буде слухняне і мертве, і живе, у світі яв та у світі нав, і лише його слова летітимуть із вітром, і лише їм підкоряться ті, хто…