Розділ 26

Нова покоївка з’явилася в будинку за кілька днів. З міста її привіз Діма, якого саме відправили забрати замовлені прислугою покупки та деякі дрібниці для маєтку. Молоденька дівчина вислизнула з машини, боязко дивлячись на громадину будівлі, що височіла над ними.

— Не бійся ти так, Маришко, у нас тут тихо, спокійно, — блиснув білозубою усмішкою водій, а сам тим часом спритно розвантажував привезені коробки. — Хазяйка не звіріє. Штат великий, так, але всі нормальні. Ніхто не буянить.

Дівчина усміхнулася йому — вдячно та трохи жалібно.

— Дякую. Я просто… Трохи страшно ось так різко щось міняти. Переїхати…

Діма розумів.

— Так, із переїздом багатьом незвично. Проте платять добре. Як за кордоном, але тут лишаєшся майже вдома. Усе одно краще, ніж на заробітки їхати.

— Це так. Інакше я б точно не наважилася. Ну, щоби зовсім виїхати, — худенькі плічка нервово пересмикнулися.

Діма зачинив багажник, простяг їй невелику дорожню сумку.

— Оце твоє. Начебто не важка, донесеш сама? А то мені це все, — кивнув на гору пакетів і коробок, — ще перетягати треба.

Дівчина просяяла вдячною усмішкою, забираючи речі.

— Звісно, не турбуйся. Дякую, що привіз.

Зашарілася зніяковіло, коли їй жартівливо підморгнули у відповідь. Пригорнула до себе сумку.

Та й справді була неважкою — речей у неї зі собою майже й не було. Так, кілька комплектів простенької змінної білизни, дещо з одягу, зручне, але недороге змінне взуття. Трішки різних дрібниць. У зовсім не багатої молодої дівчини, яка самостійно пробивається в житті, багато речей не буде.

— Тобі Вадима Олександровича треба знайти. Скажеш дівчаткам на кухні, або хто там тобі першим трапиться, що ти до нього. Проведуть. Він у нас управитель, усе тобі розкаже, покаже. І поселить. Тож не боїсь, ніхто тебе не покусає.

Ще раз подякувавши молодому водію, який був до неї такий добрим, і всю дорогу намагався її якось розвеселити, підбадьорити, дівчина покрокувала до будинку. Вона трохи нервово притискала до себе сумку й насторожено оглядалася навкруги, але йшла доволі бадьоро.

Водій, що залишився біля машини, провів її задумливим поглядом. Гарна дівчинка. Доброзичлива. І без гонору, як дехто. Якась трохи зашугана, але по першості тут усі так — будинок у пані дійсно великий, навіть не будинок, а цілий маєток. І куди їй таке, одній? До неї ж майже ніхто й не їздить. Ані рідних, ані гостей. Тільки кошаки ці… Блаж, звісно, але на те вона й господиня, щоби дурити, як її душенька забажає. Грошенят там неміряно, а будинок величезний, тож можна хоч котиків у ньому розводити, хоч конячок.

А будинок тут дійсно великий, старий. Плющем стіни майже до горища заплетені, тож каменю — а будинок і справді кам’яний, із диких темно-сірих плит — під ним майже й не видно. Сад взагалі, як при палаці якомусь. Зате побачиш зблизу, так і губишся перед цією громадою.

Діма мимоволі повів плечима. І до цього місця, і до будинку він уже звик за ті роки, що тут служив, але якийсь тужливий страх, бувало, іноді накочував. Ось як зараз — ніби й добре все, прямо благодать довкола, а все одно хочеться розвернутися й піти. Причому не просто піти, а швидко-швидко. І якнайдалі.

Думки ці відвідували його нечасто, і після них на душі було нудно. І будинок цей здавався вже не розкішним особняком у благородному англійському стилі, а ледь не склепом, і люди довкола дратували, злили своєю вічною безтурботністю. Спокоєм. Ненормальним, чорт забирай, спокоєм, люди такими не бувають!

Ось знову думки звернули не туди, розбудивши на душі злість і те саме невиразне бажання бігти. Міняти. Що? Та що завгодно, аби тут і зараз, і головне — не залишатися на місці, не дозволяти собі застигнути, адже інакше…

Що саме станеться інакше, Дмитро ніяк не міг зрозуміти. Або згадати? Думка ця була слизька, юрка, як вугор, її ловиш, ловиш, а не вхопиш. Вона щоразу приходила, бередила душу і вислизала. Знову і знову, так і залишаючись неспійманою. І зникнувши, майже забувалася. Майже.

Замість неї потім завжди приходила злість. Глуха, безсила. Хвора. І головний біль, що важким гарячим обручем стискав голову, змушуючи кров гулко пульсувати в скронях, приголомшував цим болючим стукотом, вибивав із черепа не лише ту саму, юрку думку, але й усі інші.

Руки самі стиснулися в кулаки — міцно-міцно, і долоні обпекла біль від нігтів, що вп’ялися в шкіру. І вона ж принесла полегшення, висмикнувши його з цього тривожного, майже гарячкового стану.

Дмитро тихо вилаявся, похитнувшись на неслухняних ногах, і поспішно схилився над усе ще відкритим багажником автівки. Сумнівне, звісно, маскування від всевидящого ока прислуги в будинку — точно ж дивилися з вікон, зацікавлені тим, що він привіз новеньку працівницю. І цю його слабість теж, мабуть, бачили.

Але писком у цьому стані все ж краще не світити.

А найгірше те, що такі напади останнім часом відбувалися з ним усе частіше, і приховувати їх від інших ставало все складніше. Зате цього разу хоча б кров носом не пішла, і на тому дяка, а то коли раз по раз маєш вигляд упиря, що невдало пообідав, починають ставити незручні питання.

Перечекавши кілька хвилин, поки голова трохи проясниться, а руки перестануть дрібно тремтіти, він потихеньку продовжив розгрібати привезені з міста покупки. Обережно, акуратно, щоби нічого не розбити й не зламати, але намагаючись триматися все ж природно — адже дивляться з дому, точно ж дивляться! А сорочка, що вимокла від поту, так і липне до спини…