Розділ 28

Руду свою приятельку Рита спіймати ніяк не могла, хоча чесно тинялася, вишукуючи її всією округою. І сама дивувалася, чому так і не дотумкала записати її телефону. Ідея, що такі істоти — чи тут вірно говорити сутності? — можуть взагалі не користуватися телефонами, чомусь на думку їй навіть не спадала.

Проте страх перед гаджетами в неї зник. І думки погані в голові теж більше не оселялися.

Цими днями їй взагалі здавалося, що вона нарешті прокинулася й побачила світ навколо не крізь каламутне брудне скло, що її оточувало до цього, а просто так — саме таким, яким він був насправді.

Світ цей Риті подобався.

У ньому було трохи шумно і, мабуть, незвично яскраво, але саме це її й дивувало. Щоправда, деякі відкриття, виявилися не такими вже і приємними.

Наприклад, міський парк, котрий зумів-таки тепер на повний голос дозватися до неї зі своїми проханнями та скаргами. Він наполегливо кликав, тягнув її кудись углиб алей. Плакався на втому від поганого сусідства. Просив.

Тінисті доріжки самі стелилися їй під ноги, вели… Куди? Галявинка, відокремлена, майже прихована від очей відвідувачів. Паркова лава із трохи облупленою фарбою. Дивовижний вид із висоти на річку. Дівчина у світлій сукні, яка щодня приходила на це місце.

Чи просто з нього не йшла?

Рита ступала м’яко, але звук її легких кроків усе одно було чутно. І та, що сиділа на лаві, підвелася. Завмерла, наче трохи вагаючись, але все ж повернулася до гості, яка зазирнула нарешті до цього її притулку.

Ліф її сукні був розірваний, а тонка біла тканина потемнішала, налилася кривавою чорнотою. І розріз на її шиї, широкий, неохайний, здалеку виглядав майже прикрасою. Широкий оксамит із вигадливими краплями-підвісками. А в самому центрі — іскрою світився білий камінчик.

Не камінчик — кістка.

Дівчина безтурботно дивилася на свою гостю. Мовчала. Трохи схилила голову до плеча, і та хитнулася, незграбно сіпнувшись. Десь у глибині знівеченої шиї щось волого хлюпнуло, і через перерізані м’язи рух цей вийшов до того неприродним, неправильним… Рита здригнулася, хоча сама ця зустріч страху не викликала.

Дивовижне сусідство в міському парку.

Дівчина дивилася.

— Вітаю. А мене до тебе парк покликав, виходить. І… я тебе бачила раніше. Ти тут давно, так?

Тонка біла рука плавно підвелася, вказуючи на своє горло. Й опала безсило.

Пурпурні краплі повільно збігали блідою шкірою, розцвіченою чорними синцями, вбиралися у рвану тканину. Зривалися з неї і зникали, не долітаючи до землі. Нескінченний червоний дощ, котрий мав закінчитися давним-давно…

— Ой точно. Вибач, — Рита з жалем вдивлялася в мармурово-біле обличчя привиду.

Адже гарна. М’які, напрочуд тонкі риси, що застигли зараз восковою маскою. Зламане, роздерте, але все ж витончене тіло.

За життя вона була напрочуд гарна. І навіть зараз, у смерті, вона була красива. Просто по-своєму.

Десь у глибині свідомості мляво ворухнувся подив цією своєю реакцією. Де ж логічний для такої зустрічі страх, де огида? А не залишилося — усе забрав степ, адже він прагнув вберегти свою тендітну, вистраждану дитину від болю і страху. Від непотрібних у його розумінні думок — надто людських. Тих, що роблять це дитя вразливим. І слабким.

— Це ж він? Той, хто приходить сюди. Я його бачила.

Дівчина плавно схилила голову, погоджуючись. Так, він.

Той, що приходить сюди. Знову і знову, усе міцніше прив’язуючи змучену душу до зітлілого тіла. Кохання, вивернуте навиворіт.

А він виниться. Кається. І досі боїться, що хтось дізнається. Упивається своїм страхом і безкарністю, насолоджується ними — адже ні тоді, ні пізніше його навіть не запідозрили.

Чоловік той настільки звик жити зі своєю таємницею, що його розум, зовні нормальний, уже давно був зламаний зсередини, й усе його життя — довге й по-своєму успішне — було отруєне цим трунком.

Безмовна фігура так і стояла біля проклятої лави, дивилася на гостю цього місця. Чекала.

А дерева довкола — старі, що бачили все, що тоді відбувалося, продовжували шепотіти, плутано розповідаючи те, чому колись були свідками.

І гостя слухала їхню розповідь.

Про те, як давно, дуже давно молоді закохані приходили сюди, у цей відокремлений куточок, як сиділи вони, обіймаючи один одного, на цій самій лаві, розмовляли. Будували плани на майбутнє, що бачилося їм тоді світлим і безхмарним. І як одного разу між ними спалахнула сварка — дурна, огидна.

Жахлива.

До великого валуна біля краю цієї полянки Рита підходила обережно, навіть із побоюванням. Присіла поряд із ним навпочіпки, торкнулася долонею землі. Зігріта сонцем за довгий уже по-літньому спекотний день, та була теплою. Живою. А ось те, що було заховано в ній — ні.

Бліда жіноча постать нечутно підпливла до неї і завмерла поряд. Піднявши голову, Рита зустрілася з нею поглядом. Очі, трохи вкриті блідим серпанком, зберегли свій колір — темно-синій, насичений. Досі гарний.

Смак її крові земля пам’ятала досі, і він був гірким. Земля скаржилася, виплескувала свій гнів і образи, ділилася ними щедро, давно втомившись тримати їх у собі. І гіркотою цією теж поділилася — Рита відчула цей примарний солоний смак на своїх губах. Сіль, полин та попіл.