Розділ 30

За новенькою Марія спостерігала насторожено. На перший погляд, дівчина трималася цілком природно для тихої маленької сирітки, якою вона називалася. Ввічлива, слухняна. І просто дратівливо боязка — ніби вона весь час боялася когось розчарувати чи образити.

Угодлива.

Ось з угодливістю цією, як вважала Марія, та явно перегравала, проте засікти щось, що точно підтвердило б ці здогадки, ніяк не виходило.

А ще — з начебто поганою пам’яттю. Марина постійно плутала імена, та одразу ж перепрошувала зі збентеженою посмішкою, а Марії, яка за нею пильно спостерігала, здавалося, що та щось намагається таким чином промацати. Вивідати щось пов’язане з іменами чи кимось із людей, хто тут працює. Чи навпаки — не працює?

Але про свої сумніви вона не говорила нікому — ані сусідкам по кімнаті, ані тим паче Вадиму Олександровичу. Навіщо? Адже ж усі інші, здавалося, не помічали нічого дивного чи неприродного. Ні в чому, й у цьому також. Жили, працювали. Пліткували у вільний час, із задоволенням перемиваючи кісточки начальству та хазяйці. Один одному.

Одне й те саме, день у день.

Звичний світ був до огидного стабільний, і ця його непорушність останнім часом чомусь особливо дратувала.

Що змінилося? Вона навіть сама собі не могла відповісти на це запитання, але щось у звичному оточенні раптом почало чіпляти. І бісити.

Усе частіше згадувалася Ганна та їхня остання розмова. Дивна і… мабуть, зрозуміла, адже зараз Ганну вона розуміла як ніколи. І ні, зовсім не ту Ганну, яка була всім знайома та звична, а ту, що, схоже, успішно ховалася весь цей час під маскою безтурботної легковажності.

І дійсно, надто вже ця стабільність, що панувала в будинку, була… фальшивою. Неприродною. І чим більше вона розмірковувала над тим, що того дня сказала їй Ганна, тим різкіше відчувалася фальш, що панувала навколо, і тим сильніше гризло її невиразне занепокоєння, причину якого зловити ніяк не виходило.

І власна ця безпорадність злила.

Але вона мовчала. І не просто мовчала, а всіма силами намагалася триматися природно — інтуїція криком кричала, що не можна, у жодному разі не можна показувати сумніви чи невдоволення. Якщо всіх навколо все влаштовує, то і вона має бути такою ж, як завжди. Задоволеною та спокійною. Безневинною.

І про дива в поведінці новенької вона нікому не говорила з тієї ж причини — якщо інші нічого не помічали, то навіщо вона виділятиметься? Підставляти дівчисько та себе саму? Тож щовечора Марія безтурботно дивилася в холодні льодово-сірі очі управителя та з найчеснішим виглядом розповідала, як у них усе чудово. Маринка працює, справно виконує всі завдання. Старається. І радіє такому гарному місцю.

Як і має.

Вадим Олександрович трохи хмурився, але кивав прихильно. І відпускав.

А новенька в будинку освоїлася справді швидко. І якщо перші дні до неї придивлялися всі мешканці маєтку, то вже до кінця першого тижня її перебування тут вона стала повністю своєю.

Й ось уже управитель перестав заглядати з несподіваними перевірками та дорученнями, а покоївки із задоволенням почали пліткувати разом із Мариною, а не про Марину. І навіть вічно незадоволений усім на світі кухар не встояв, тож «дрібнота худа, й у чому там тільки душа тримається» отримувала ще і смачні гостинчики з кухні.

Марію, якій доводилося завжди й скрізь тягатися за нею причепом, ця метушня дуже дратувала. Вона любила тишу, а з появою в будинку Марини тиші довкола неї майже не лишилося. І навіть ті смаколики від кухаря, якими новенька з нею щедро ділилася, ситуацію не виправляли.

А потім Марина почала розпитувати. Спочатку обережно й дуже здалечку.

Про будинок і правила в ньому. Про начальство. Господиню. Про людей, які тут працюють. Кішок та Арсена.

Обережно намагалася випитати щось про Ганну.

Поїздки до міста.

Гостей, які зрідка відвідували господиню.

Ці запитання Марію втомлювали, й іноді від цієї балаканини в неї навіть починала боліти голова. Різко і бридко. Скроні здавлювало тугим обручем болю, і вона заплющувала очі, рятуючись від світла, що раптом ставало таким яскравим, що терпіти його було просто неможливо.

А Марина дивилася уважно. Навіть, здається, із деяким співчуттям. У такі моменти вона одразу ж замовкла й терпляче чекала, поки напарниці її полегшає. І той момент, коли біль цей раптовий відступав, вгадувала безпомилково, наче точно знала, коли цей спалах проходив. І знову заводила розмову, але вже про інше.

Про те, що не провокувало ці напади.

Зв’язок між деякими питаннями, що їх із безневинним виглядом ставила новенька, і тим виснажливим болем, що вибивав із голови всі подальші думки навколо піднятої в розмові теми, Марія засікла відразу. Як і те, що з кожним таким новим нападом наступні приходили ніби трохи пізніше, щоразу потроху зсувалися, залишаючи… Залишаючи свідомості трохи більше свободи.

Даючи можливість щось згадати. Й обміркувати.

Засікти те, на що вона раніше навіть не звертала уваги, зловити нарешті якісь нестикування і навіть здивуватися їхньому усвідомленню.

А Марина зосереджено шастала маєтком.