Розділ 34

— Ти змінюєшся.

Світланка дивилася трохи сумно, але з якимось порозумінням. А ось Вовчик, схоже, її смиренності перед цим фактом не поділяв, й ось він уже поглядав на Риту погано — вдивлявся насторожено, набичившись. З якоюсь недоброю підозрою.

І, судячи з його вигляду, картину світу, що складалася, він би із задоволенням змінив. Трішечки, прибравши з неї одну фігуру. Зайву, на його думку, фігуру. Якби міг. Але він не міг — маленька ручка його господині міцно тримала повідець, тож йому лишалося тільки покірно терпіти.

Чи ж бо псина просто чекала зручного моменту?

— Це добре чи погано?

Рита з подивом прислухалася до себе, намагаючись зрозуміти, що ж її дивна приятелька мала на увазі, але жодні зміни виявлятися не поспішали.

— Це закономірно.

Вони неспішно брели розігрітою полуденним сонцем набережною, і пес невдоволено морщився, ступаючи на плитку, що ще не обпалювала, але була вже гарячуватою. Зітхав. Косив жовтим оком на ту, що йшла зараз поруч із легковірною його господинею, розуміючи, що ані приводу, ані права напасти, обриваючи це життя, що змінилося, він не має. Але спокуса манила.

— Я вчинила невірно?

Після тієї ночі минуло кілька днів, і в них було, мабуть, дещо незвичайне. Світ, що оточував Риту, став ніби трохи яскравішим і живішим. У ньому з’явилася якась самодостатність? Або навіть розумність? І непокірність.

Слушне визначення вона ніяк не могла підібрати, хоча думала про це багато.

Навіть зараз, ось, наприклад, вона бачила, наскільки уважними, задумливими поглядами проводжали перехожих птахи, що сиділи на деревах. До того ж явно хижі — таких гострих, таких загнутих гачками дзьобів, наскільки вона пам’ятала, любителі зернят ніколи не мали.

І що птахів цих побільшало, стало набагато більше, ніж раніше, вона теж відзначила. А от інші, схоже, цього не помічали.

Як і того, що з декоративного водоспаду, облаштованого на скелястому березі Монастирського острова, виглянуло на мить зацікавлене обличчя водяниці. І знову сховалося — юний дух, який щойно втілився у світі явному, був цікавий, але боязким. І безпечним.

Поки що безпечним.

Світланка нового мешканця річки теж помітила. Трохи спохмурніла, провівши поглядом перелякану сутність, що квапливо пірнула назад до товщі води.

Промовчала.

Річка ця була майже мертвою — із покаліченим річищем, знерухомлена греблями й отруєна стоками. Брудом. Одній водяниці не під силу виправити те, що діялося роками та десятиліттями… Але де одна, там і інші.

Здобувши сили, а з ними й можливості, світ хотів зцілення, і цей шлях був простішим за інші. Що ж, певні шанси на успіх він мав, і навіть доволі реальні.

Людям, щоправда, таке не дуже сподобається, адже вони ж століттями жили в ньому, силою змінюючи, підлаштовуючи його під свої потреби. І давно встигли забути, чим це загрожує. Даремно.

А як ще й межі між гранями його витончаться… Що ж, це буде цікаво.

— Ти була у своєму праві і зробила те, що мала. А все інше… Воно закономірне.

Псина тихенько забурчала. Зморщила роздратовано носа, ощиривши величенькі ікла, і невдоволення його було яскравим. Звідкись Рита навіть розуміла, чим воно викликане — сутність, що мешкала в парку, він вважав своєю законною здобиччю, а вона, виходить, її забрала.

— А чому ж ви не втрутилися? Ви ж знали про неї, правда? Не могли не знати й про неї, і про того, хто з нею це зробив. То чого ж чекали?

Світланка опустила очі.

— Я не можу відпускати мертвих, це не в моїх силах, а Вовчик, — вона тихенько зітхнула, — поки в душі тій світла було більше, ніж темряви, він не міг.

— Відпустити?

— Знищити. Ярчуки не відпускають — вони нищать.

Рита поперхнулася. Чудовий звір, просто чудовий. Не дивно, що він із самого початку викликав побоювання.

Волохата тварюка під її пильним поглядом знову невдоволено загула. Відвернулася. Навіть цікаво — чи це в ньому почуття провини зараз каже, чи образа на неї, таку погану, що забрала смачну соковиту душу?

— У них це навіть не в крові — це сама суть ярчуків. Усе, що несе зло, вони прагнуть знищити.

Зло Елла не несла, але, судячи з того, що Рита побачила перед переходом, уже була готова почати. А степ цю темну частину її душі просто знищив.

Раптове усвідомлення того, що степ із його специфічними принципами та любов’ю до кривавих жертв, виходить, у чомусь був милосерднішим за цю ось тварюку, яка вся із себе начебто за добро та світло, здивувала.

Що ж, усе краще загибелі на іклах цієї псини.

Світлана, ніби у відповідь на її думки, ніяково відвела погляд.

І сама ця псина, до речі, тепер теж сприймалася трохи інакше — немов Рита бачила одночасно дві іпостасі, накладені одна на одну. Пес, просто дуже великий волохатий пес, і разом із тим ярий звір, собачкою назвати якого можна було б із великою натяжкою. Дуже великою.

Через цю двоїстість силует Вовчика для неї часом тремтів і розпливався. Й очі його були то звичайними, собачими, майже нормального яскраво-жовтого кольору, то раптом ставали майже людськими, й у широких райдужках спалахувало, оживаючи, бурштинове полум’я.