Степові ватри

Розділ 35

Немолода вже перевертниця роздивлялася своїх нічних гостей. Думала.

Дмитра вона знала не просто давно — пам’ятала його ще дрібним шкідником, який захоплено пустував на пару із її старшим онуком. Онуків, так склалося, уже майже всіх і не було, а ось Дмитро був. І зараз цей бугай, так само як у ті далекі світлі часи, ніяково м’явся перед нею. Боязкувато.

Диви-но, яка кремезна вимахала ведмежатина, але губиться перед старою кішкою й досі. Ну, хоча б щось у цьому світі залишається стабільним.

А кішка ця була справді старою. За своє довге життя вона побачила зміну багатьох людських правителів — те, як вони йшли добровільно, та як їх валили… А ось тепер, схоже, побачить щось подібне й серед своїх.

Сумно. Вона вважала, що їх невеликий соціум усе ж таки розумніший і не схильний до деяких дурниць, властивих людям, тож дійсно шкода.

— Тож Іринку?..

А очі відводить. Звинувачується? Що ж, його можна зрозуміти — ця вина за ним була. Зрештою, як і за ними всіма. Адже продивилися у своїй сліпоті, марнославстві, не бачили в упор того, що відбувалося. І допустили.

— З нею якщо, то п’ятеро. Це ті, про кого ми знаємо точно. Ну й лисиця та, шоста. Вона начебто не пов’язана, але прикривали її пропажу так само, — обличчя Дмитра скривилося хворобливою гримасою, — і ті ж самі. Вони ж пробували на різних іпостасях… Ось ваші й підійшли краще.

Кішка прикрила очі, розмірковуючи. Ірочка була її внучатою племінницею — далека рідня, надто далека, щоби такий зв’язок, як в Олега з його дітьми, працював, тому вона тоді й не змогла нічим допомогти в пошуках. Та й чи були ті пошуки?

А справа обернулася недобре. Лайном повним обернулася. Потомство — як своє, так і чуже, для них було священним. І діти ці, а дітьми вони й залишалися, навіть підрослі, проте все ж юні та слабкі — бо не до кінця навіть опанували повною мірою свої іпостасі — повинні були бути недоторканними.

Повинні. Але не стали.

А вбивали, бувши у своєму праві, і за менше.

Дмитро явно нервував. Переступав із ноги на ногу, зітхав. Шумний, завжди був шумним.

— Потрібно зібрати старійшин, показати все це, — він нервово мотнув головою в бік ноутбука, що стояв зараз перед старою Мар’яною й тихо шарудів кулерами. І файли, скопійовані з тієї картки пам’яті, були розгорнуті на його екрані безмовним докором. — Показати, і нехай вони винесуть…

— Уже винесли.

Він осікся й замовк.

А от кішка дивилася — недобре, із прищуром, і в її світло-зелених, уже майже вицвілих очах була рішучість. І злість. Багато злості, стільки, що вистачало на всіх.

І голос її, коли Мар’яна заговорила, був тихим та вкрадливим, тому й пробирав ще більше.

— Хлопчику мій, ти надто юний. Ти звик жити у світі людей, прийняв їхні закони та правила, і ти намагаєшся їх дотримуватися. Але закони, на яких століттями трималися наші порядки, ніхто не скасовував, і якщо про них забули… Це проблеми лише тих, чия пам’ять виявилася закороткою.

Суха зморшкувата долоня рішуче лягла на кришку ноутбука, захлопуючи її.

— Це я покажу, так. Але він, — кішка перевела погляд на Олега, що весь цей час стояв, витягшись струною і майже не дихаючи, поряд із Дмитром, — він у своєму праві. Тут і зараз. Чуєш, хлопчику? Тобі не потрібні рішення чи тим паче якийсь суд. Це твоє право за законом, що старіший нас — твоє. І моє. Вчинили замах на наших дітей, нашу кров, і ми не повинні їх щадити. Ми маємо право їх не щадити. І я це право підтверджую.

Кішка підвелася — важко, похитнувшись, але відразу вирівняла спину. Горда. Усе їхнє плем’я таке, надто горде… Тому і страждають.

Тяжко сперлася долонею об стіл.

— Я слабка. Але ти, мій хлопчику, у силі. І її вистачить за всіх — і за тебе, і за мене, і за тих, хто зараз не може забрати борг. — Тяжкий погляд знову повернувся до Дмитра, і той сковтнув, насилу утримавшись, щоби не позадкувати. — Нарада буде зібрана сьогодні ж, і на ній оберуть нового главу у зв’язку зі смертю колишнього.

— А діти? Якщо упир має рацію, і в тому будинку…

Тонкі губи Мар’яни підібгалися, а в погляді прозирала відверта жалість.

Якщо діти й досі живі. Ось це, — трохи жовтуватий, але ще гострий кіготь постукав по кришці ноута, — це погань. Вкрай гидка погань, і якщо хтось із дітей досі живий, то їх небагато. Але вони справді можуть там бути, тож до маєтку прийдуть. Сьогодні ж, але не ви, — вона трохи підвищила голос, зупиняючи співрозмовників. — Ні, не ви. Будинок зачистять. А дітей — кого знайдуть, їх привезуть. І допоможуть.

Олег із Дмитром переглянулися. Сперечатися з Мар’яною? Таких безумців не було.

— Ідіть уже. Ані з Алексом, ані з Мишком… із Михайлом Львовичем вам ніхто й ніщо не завадить — ваше право. Робіть свою справу, а решта робитиме свою.

 

* * *

 

На ранок Марія почувала себе розбитою. Усе тіло нило, наче після важкої фізичної роботи, а свідомість плуталася, хаотично підкидаючи якісь невиразні образи та думки. І почуття тривоги, причину якої їй ніяк не вдавалося схопити.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше