Розділ 37

З цікавістю Марія розглядала почорнілий, ніби обпалений над вогнем браслет на своїй руці. Тонка плетена нитка, розсип пласких намистин із чи то кольорового пластику, чи то напівдорогоцінного каміння — з першого погляду й не розбереш. Проста на вигляд дрібничка, яку вона всі ці роки, Марія мимоволі рипнула зубами, носила. І носила, не знімаючи, слухняно віддаючи останні крихітки своєї суті. Сама не помічаючи, що носить.

Як і інші.

Подібні прикраси мали тут усі. Різні, але схожі. Прості сережки, здається, з бірюзою, у Мили. Масивний гематитовий браслет на руці Діми. Якийсь біленький кулончик на тонесенькому, але, дідько, такому міцному ланцюжку, у Тетяни. Прикрашений якимись жовтуватими камінцями хрестик у Ганни.

І кухар, й інша прислуга — адже майже всі, кого вона зараз гарячково перебирала в пам’яті, теж обов’язково мали щось подібне. Кожен носив якусь фінтифлюшку, не знімаючи. Та й не знімалося воно. І не помічалося.

У новенької теж таке було — короткий, по ключицях, ланцюжок із невеличкою камеєю. А на ній — тонка овальна пластинка зі світлого, молочно-зеленого каменю. Виглядало навіть цікаво. Правда, якщо не думати, звісно, що застібки на цьому ланцюжку не було і близько.

А ось Арсен… Та й Вадим Олександрович теж — на них нічого подібного Марія пригадати не могла. Як і на деяких інших мешканцях цього маєтку. На охороні.

Пам’ять поверталася, але якось фрагментовано, і поява цих розрізнених шматків заплутувала не гірше, ніж їхня відсутність.

— І що тепер робитимемо?

Марина дивилася похмуро. Задумлива, напружена, вона явно намагалася зараз щось вигадати, але зроблені висновки їй принципово не подобалися.

— Ти не повіриш, але я не знаю, — посміхнулася криво. — І ще я, здається, прорахувалась. Ось…

З глибокої кишені сукні вона витягла смартфон. Поклала на край канапки, на якій Марія так і залишилася сидіти, коли прийшла до тями.

— Дивись, він не працює.

Тицьнула кнопку, провела пальцем по екрану, знімаючи блок. Невеликий смарт слухняно прокинувся, підтвердивши — мережі тут не було.

— Два номери поставила, бачиш? І по обох немає мережі. Я наперед приховала його у лісі тут, неподалік. Знала, що будинок десь тут, у цих місцях, але де саме? Думала, принесу вночі, зателефоную татові. Розкажу, де і що…

Запнулася, помітивши нечитаний вираз обличчя Марії, та замовкла.

Телефон. Твою матір, телефон!

— Гей, ти чого?

На гаджет, що лежав перед нею, Марія дивилася, як на змію.

— У будинку немає жодного телефону. Це безглуздо, але… Я щойно це зрозуміла. І стаціонарного також немає. І…

На свою подругу по нещастю Марина дивилася зі співчуттям. А та гарячково перебирала ті нестиковки, які раніше не помічала. Зате зараз, коли шори впали й настало прозріння…

— І інтернету також немає. Листи… Листів я теж не бачила жодного разу. Газет. Ми нікуди ж не їздили, Ганна мала рацію, нам здавалося, що так, а воно… І до нас ніхто ж, взагалі ніхто сторонній не приїжджав. Кілька разів гості до господині, але рідко. І робітники іноді, як ті, що ту дурнувату шапку забрали, — Марія осіклась. Звела розгублений погляд на Марину. — Ой. Тільки не кажи, що та шапка, тобто кішка…

Марина, не витримавши, хихикнула.

— Добре, не скажу.

Щоки залило зрадливим рум’янцем.

— Та гаразд, не парься ти так — я спеціально ті вистави влаштовувала. Бо треба ж було їм якось показати, що та іпостась втратила зв’язок із розумом? Ось імпровізувала.

— До речі,— пожвавішала Марія,— а як у тебе це вийшло? Ти ж увесь цей час була в адекваті, так? А мене, — вона спохмурніла, згадуючи, — мене, здається, тоді одразу відсікло. Я перший день тільки пам’ятаю, та й то неясно, шматочками. А потім усе, порожнеча.

Марина скривилася.

— Погано вийшло. Але спрацювало, так. Ось…

Розстебнула кілька ґудзиків біля комірця сукні та приспустила тканину з лівого плеча, показуючи досить негарний і до того ж свіжий шрам. А немаленький — розміром із половинку сірникової коробки. І, схоже, досі трохи запалений.

— Зробила одну штуку, попросила знайомого студента з медичного під шкіру запхати. Болюча, зараза, але працює. Щось подібне до цих, — кивнула на перегорілий браслет Марії, — тільки навпаки.

У Марії вирвався нервовий смішок. Вона стискаючи долонями скроні, мовчки дивлячись на дівчину, що похмуро сиділа навпроти. Усе це здавалося якимось навіть не дивним — страшним сном, і свідомість, неабияк пошарпана тим, що відбувалося, збоїла. То працювала майже нормально, то ніби розшаровувалася. І сприйняття того, що відбувається, теж кульгало на всі ноги.

— А навіщо ти взагалі рвалася сюди? Ти планувала, виходить, тут і…

З вулиці залунали крики, і вона осіклася. Обидві вони завмерли, насторожено прислухаючись до того, що відбувається ззовні.

Різкі чоловічі голоси, що віддавали комусь короткі, уривчасті команди. Хтось кудись біг, і гучний, ритмічний тупіт важких черевиків було чутно, здавалося, по всій будівлі. Забахкали двері. Десь у глибині будинку закричав хтось із дівчат — злякано, надривно… Крик урвався.