Розділ 38

Ігнат завжди вважав себе розумним і завбачливим. Усе своє довге навіть за упирячими мірками життя він намагався все прорахувати, передбачити й ретельно розпланувати, тому все, що він робив і говорив, завжди було гарно обдуманим і зваженим. Але зараз, схоже, його чуйка дала збій. Двічі.

Уперше він помилився, коли повідомив клану про появу в місті нової сутності. Точніше, істоти, пов’язаної із цією сутністю — тієї, яка своєю волею віддала людську особину землі, зголодній за кров’ю. Волею, силою та правом.

Із подібним раніше Ігнат ніколи не стикався, але ризики та можливі проблеми, пов’язані з появою на дошці такої фігури, він прорахувати зміг, і свої висновки озвучив сородичам. Логіка в його діях, звісно ж, була: знаючи про нове сусідство, упирі мали стати обережнішими, і тоді сфери інтересів — їхня й нової тварі, що оселилася в місті — не перетиналися б.

Але відсутність логіки в діях деяких особин старий дядечко Ігнат передбачити не зміг, і тепер результат цієї їхньої дурості сидів, закритий, у напівзавалених Потьомкінських катакомбах, що розкинулися під старим палацовим парком. Самі ж винуватці цієї дичини безнапасно здохли там же, тільки трохи далі коридором, залишивши іншим розсьорбувати створені ними проблеми.

Другу помилку старий Ігнат зробив, вирішивши красиво, як йому здалося, позбутися махом двох проблем — нової, що виникла сьогодні, і старої, що осіла в їхньому місті давно, більше століття тому, але за цей термін розрослася до небувалих розмірів.

Насправді він вирішив зробити хитро: нацькувати одну проблему на іншу. Вбити цю істоту сам він не міг. Точніше, міг, але не хотів, адже знав, що розгнівана сутність, сили якої мали бути якщо не безмежні, то дуже близькі до цього, знищить його за найменшу шкоду, завдану тій людині, а вже за загибель… Навіть упирі хочуть жити. А життя в них, до речі, було, хоч би що на те говорили легенди. І вони ним дуже дорожили.

То навіщо ж ризикувати своєю шкурою, якщо можна підставити іншу? Підкинути цю кволу на перший погляд, але таку апетитну, наповнену гарячою кров’ю та яскравою силою жертву їй?

Стара упириця не просто прибрала до рук занадто багато влади — вона підгребла під себе майже все, поставивши свої бажання, нікчемні насправді бажання, вище навіть за виживання інших. Й ось тепер, коли каламутне їхнє болото сколихнулося, а стара тварюка занервувала, заворушилася, втрачаючи звичну владу, сили та можливості, її пильність ослабла. То чому б не скористатися шансом?

І якщо спочатку рішення здавалося дуже вдалим і навіть по-своєму витонченим — нацькувати одну тварюку на другу, позбавившись обох, то з його втіленням вийшла осічка.

Бо яким би гострим і хитрим не був розум старого Ігната, логіку, властиву безумству, він прорахувати теж не зміг. А Зофка давно й міцно була безумною.

Отже, коли він прийшов до неї, розлюченої, раптово викуреної з її старого і, здавалося, такого захищеного лігва, щоби запропонувати допомогу, сильну свіжу кров і гарний притулок, та прихильно все це прийняла.

І навіть дозволила супроводити себе до обіцяного притулку, у якому для неї була приготовлена їжа, адже катакомби, захищені кров’ю та силою тих, хто майже три століття тому закладав ці підземні ходи, справді були безпечними.

Щоправда, Рита з Вовчиком, які опинилися в них трохи раніше й керувалися тією ж логікою, зараз із цією думкою не погодилися б, але поділитися своїм сумним досвідом із нею вони не могли.

Тож зараз старі дубові двері, оковані заговореною чорною сталлю, що століттями справно приховували цей хід від поглядів звичайних людей, знову відчинилися — цього разу для двох упирів.

Ігнат шанобливо пропустив Зофку вперед і зачинив за ними двері. Підхопив заздалегідь прихований у самому початку ходу до підземелля масивний ліхтар. Клацнув тумблером. Таким, як вони, світло було не потрібне, але Зофці подобалося грати в людей, і наближені її це знали. Потурали.

Ось і зараз Ігнат вкотре їй підігравав у цій маленькій дамській забаганці. У черговій і, як він таємно сподівався, останній. То чому б і ні?

Що ж, у чомусь він мав рацію — ця пізня прогулянка міськими катакомбами і справді стала останньою в їхньому співіснуванні. Щоправда, трохи не тим чином, як планував Ігнат, але іноді наші бажання збуваються зовсім не так, як ми того б хотіли.

Рита ж, яка саме зараз посилено намагалася розкрити-таки ті ґрати, котрі такою високою для своєї багатостраждальної вовняної тушки ціною намагався вибити Вовчик, завмерла. Прислухалася. Десь далеко, у глибині нескінченних цих коридорів, почулися кроки.

— Вовчику, там хтось іде? Мені ж не здається?

Шепіт її, зовсім тихий, раптом здався оглушливим, і вона здригнулася. Відступила вглиб кімнатки — інстинктивно прагнула опинитися якомога далі від цих ґрат і якомога ближче до гарячого тіла звіра. Розуміла, що ці декілька кроків не роблять її положення ані трохи безпечнішим, а звір той зараз слабкий та досі тяжко дихає, але все ж таки.

Ярчук підвів голову, і великі пухнасті вуха здригнулися. Він підвівся на лаві, принюхувався. Вишкірився. І диви ж ти — волохата морда собача, а те, що вищир на ній сповнений відчайдушної безвиході, Рита зрозуміла виразно. І звідкись прийшло усвідомлення, що зараз станеться щось зовсім для них погане, і впоратися з ним, судячи з цього ось приреченого виразу його морди, у них не вийде.