Глава 5

-Трейсі! -до дівчини підійшла демониця, в чорних, шкіряних шортах, які на диво не нагадували труси. Та в такому ж чорному шкіряному корсеті. Її руки та ноги були вкриті сітчаним, чорним капроном, що викликало шквал емоцій від Трейсі. -Мене звуть Емберлі. Дозволь, я тобі влаштую невеличку екскурсію.  
Демониця мило посміхалась, і тому Трейсі не змогла їй відмовити. 
«В решті решт, моя сусідка по кімнаті.» 
-Так, я була б не проти але... -Трейсі перевела погляд на Брайана, який стояв біля дівчини, як ні в чому не бувало, а потім перевела погляд на Арабеллу. 
-О, за дракончика не хвилюйся. -Емберлі підійшла до дівчини та взяла її за руку. -Впевнена, твій друг подбає про неї. 
З цими словами демониця потягла Трейсі до великих дверей школи. 
Як тільки двері відчинились, Трейсі з подивом почала розглядати підлогу. Кришталева, прозора підлога відображала всіх, хто ступав на неї. На стелі були зображені ангели та демони з мечами в руках. Білосніжні стіни були прикрашені різними дивовижними картинами та портретами, а між ними знаходились дерев‘яні двері.
-Отакої... -це все що змогла вимовити дівчина. 
-Подобається? -знаючи відповідь, Емберлі хижо посміхалась. 
-Ще й як!
-Тут у нас будуть проходити заняття. Не хвилюйся, згодом побуваєш в кожній з цих кабінетів, а поки що... Ходімо. 
Дівчата попрямували далі, і як тільки почали доходити до стіни, для їхнього зору відкрились бічні сходи з різних боків. 
-Отже, запам‘ятовуй. -всплеснувши долонями почала Емберлі. -З лівого боку сходи для хлопців, з правого-для дівчат. Якщо ректор побачить тебе в чоловічому крилі, -демониця провела довгим кігтем по своїй шиї. -тобі торба. Розірве на шматки і навіть не скривиться. 
-Він що, і справді такий жорстокий? -почала обурюватись Трейсі. Її дивувало те, що тут все було зовсім не так, як пишуть в книгах. -Але ж він ангел. 
-Так, люба, він ангел. Але іноді бувають ангели ще жорстокіші за демонів. А тепер, ходімо. 
Демониця почала підійматись такими ж кришталевими сходами, Трейсі трималась трохи осторонь. Коли біля дівчат пролетіла купка галасливих демонів, вони привітно посміхнулись Емберлі, та ж помахала їм рукою. 
-Я бачу, у тебе тут багато друзів. -трохи з заздрістю мовила Трейсі. Їй було образливо, що навіть у демониці є багато друзів, а у неї нікого. 
-Скоріше так, знайомі. Друзів у мене не так вже й багато. Всього лише два демони та одна демониця. 
Дівчата закінчили підійматись сходами та повернули ліворуч, де їх привітно зустрів тонкий, довгий коридор. На підлозі була застелена червона доріжка, по бокам розсташовувались безліч дверей, а в самому кінці знову ж таки сходи. Але на щастя Трейсі, вони туди не підіймались. 
-З ангелами не дружиш? 
Емберлі, почувши про ангелів, скривилась так, ніби щойно відкусила шматок лимону. 
-З тими птахами в пір‘ї навіть не збираюсь дружбу заводити. Ми прийшли. 
Емберлі обхопила своїми довгими пальчиками ручку дверей та швидко відчинила їх, з гуркотом: 
-Тадамммм!!!! А ось і наша кімната. 
На диво Трейсі кімната була досить великою. Три двоспальні ліжка, права стіна була повністю закрита величезною шафою для одягу, а ліва-полицями для книжок. 
-Не погано... -сказала Трейсі ступаючи до кімнати. 
-І все? -демониця образливо надула губки та склала руки на животі. 
-Ну, якщо враховувати те, що ця кімната краща, ніж моя земна, то дійсно все. 
Емберлі, посміхнувшись, зачинила двері. 
-Моє ліжко з правого боку, також з нами буде Брітані, її ліжко з лівого боку. Тому твоє по середині. Можеш влаштовуватись. 
Трейсі підійшла до теперішнього свого ліжка та провела рукою по шовковому простирадлі. 
-Знаєш... -почала розмову Трейсі. -все так...
-Нереалістично? -допомогла їй з відповіддю Емберлі. До демониці не один раз поселяли невизнаних, тому, вона добре розуміла що зараз відчуває дівчина. 
-Так. Як тільки я проходила цей ваш тест, а потім побачила Ану-Марію, Ентоні та Брайана з крильми, зрозуміла, або я померла, або просто перегнула з таблетками і тепер проходжу галюцигенну стадію. Та ці галюни надто реалістичні. Я відчуваю все так, ніби жива. -на її очі накотились сльози. Біль, що завжди приходив після думки про те, що вона померла, розривав серце, яке ледь встигало загоюватись після минулих травм. 
-Хочеш поговорити про це? -тихо, розуміючи біль дівчини, запитала Емберлі. Чомусь їй дуже захотілось допомогти невизнаній. 
-А ти хочеш послухати? -з легкою посмішкою відповіла запитанням на питання Трейсі. Але замість того, аби відповідати, демониця полізла до шафи. Звідти дістала пухнасту, червону ковдру та залізла на ліжко незизнаної. Демониця сперлась спиною на перила ліжка, поплескала долонею біля себе та простягла Трейсі руку. Дівчина, навіть не вагаючись сіла біля демониці, яка в цей час турботливо кутала ковдрою себе та невизнану. 
-Я почну? -демониця лише помахала головою в знак згоди. -Зараз мені 17, і з цієї цифри в мене були лише 2 щасливих роки. Коли тато був живий. Потім тато помер. Рак. Мама, не в змозі мене прогодувати, викинула в сміттєвий бак. Там мене знайшли люди, відразу ж подзвонили в органи опіки, і я жила в дитячому будинку. Коли мені виповнилось 10 років, моя люба матуся прийшла за мною. Забрала з дитячого будинку, виправдовувалась, казала, що змінилась. Що тепер добре заробляє і зможе мене прогодувати. Я погодилась дати їй другий шанс. Коли мені було 11 я застукала маму з чоловіком в ліжку. А потім, через якийсь місяць, знову. Але вже з іншим чоловіком. А коли мені було 12 я зрозуміла, що моя мама повія. Лише в 14 років я сказала мамі, що знаю про її роботу. Сказала, що хочу піти від неї, але вона почала благати мене, знову казала що виправиться. Я повірила. В 16 років знову застукала маму з чоловіком. Він частенько навідувався до мами. Ми тоді дуже сварились. Я не хотіла аби моя мама була повією. Знову ж таки марні обіцянки, клятви, сльози, драми. Я знову пробачила мамі, і знову повірила. Я вступила в університет. Вчилась ІТ-технологіям. Пізніше виявилось, що найкрутіша дівчина нашого університету, Наталі, це донька маминого постійного клієнта. Наталі дуже знущалась з мене, принижувала, погрожувала всім розповісти ким працює моя мама. Але, поки в мене була війна з Наталі, її любий татко, Уітні, приклав на мене око. Він запропонував мамі продати мене. Сказав, що заплатить цілий статок якщо я пересплю з його сином, Алексом. Звичайно я почула їхню розмову. Мама заспокоювала мене. Знову пообіцяла що більше не буде зустрічатись з цим чоловіком. Я навіть вирішила дозволити їй бути повією, але не з Уітні. Нещодавно я знову зустріла маму в палких обіймах батька Наталі. Почала з нею сперечатись, а вона, сказала... сказала що подумає над його пропозицією щодо мене. -Трейсі підняла свій повний болю погляд на миле, стурбоване обличчя Емберлі, та продовжила. -Знаєш, я боюсь. Боюсь що і тут будуть продовжуватись ці знущання, яких я цього разу просто не витримаю. -невизнана ховала своє заплакане обличчя тонкими пальчиками. Несподівано для Емберлі, її материнські інстинкти прокинулись, змушуючи демоницю захищати невизнану до останнього подиху. Вона знала, це все її вовчиця зі своїми потребами зграї. 
-Трейсі... -трохи злякано та тихо прошепотіла дівчина. -Якщо я тобі скажу, що тепер ти частина моєї зграї, ти сильно засмутишся? 
Невизнана підійняла голову та подивилась в очі демониці. 
-Не зрозуміла. 
-Ти тільки не нервуй, добре? -Емберлі обережно взяла її за руку. -Тобі хтось розповів про те, що у кожного чистого ангела та демона є своя тварина? -в знак згоди Трейсі повільно кивнула головою. -Так ось у мене- вовчиця. Таких як я у школі всього 6. Вовчиця-тварина складна. Я, як її господарка, маю з нею особливий зв‘язок. Навіть ти зі своїм дракончиком не маєш такого зв‘язку, як я зі своєю вовчицею. Як ти вже зрозуміла, у неї є свої потреби. І сама головна потреба-це зграя. На протязі всього мого життя моя вовчиця обрала лише трьох демонів в свою зграю. Я, а також вовчиця за зграю боремось до останнього подиху. Щойно в мені знову прокинулися вовчі материнські інстинкти, і... мені здається... Ні. Я знаю точно. Моя самка обрала тебе в зграю.  
Як тільки Емберлі закінчила, вона уважно почала роздивлятись обличчя невизнаної, аби вивчити кожну з її емоцій. Та замість того, аби кинутись в жах, Трейсі сиділа та кліпала оченятами. 
-Все одно не зрозуміла. 
Демониця, трохи сумно, але в той же час полегшено видихнула. 
-Добре. -Емберлі зістрибнула з ліжка. -Пізніше все зрозумієш. А зараз, все, що тобі потрібно знати, так це те, що я ніколи тебе не зраджу і завжди буду тебе захищати. -Демониця граційно, мов кішка, потягнулась та енергічно підійшла до шафи. -Готова викликати в цій школі фурор? 
На її обличчі грала хижа усмішка, а довгі нігті постукували по дерев’яним дверцятам шафи. 
-Що ти надумала? 
-Надумала прийняти тебе до демонів. Якщо ти і справді хочеш, аби з тебе не знущались, припини поводити себе як монашка. Ну і одягатись в принципі теж. 
-Емберлі! - Трейсі зовсім не засмучували слова нової подруги. Навпаки, вона почала сміятись. За цим сміхом невизнана навіть не помітила, як до кімнати зайшла ще одна сусідка.  
-Ну, привіт, невизнана. -її усмішка дуже нагадувала Трейсі усмішку Люцифера. Така ж хижа, непривітна, загрозлива.