Глава 7

♔ Сабріна Кавінскі ♔

♡ — Мы знакомы семь лет, но я его не знаю.
— Так почему идете к нему?
— От безысходности. ♡

Ви колись задумувалися над тим, що таке безвихідь? Хтось скаже, що безвихідь — це коли немає що одягнути, або аксесуари не підходять до наряду, а хтось скаже, що безвихідь — це коли все життя іде під три чорти, а ти стоїш осторонь лише з однієї простої причини.. Ти не спроможний нічого вдіяти. Не спроможний зупинити те, що відбувається довкола тебе.

Я в безвиході й кричу всьому світу, що це насправді так, але, на жаль, світ цього не чує і навіть сам Бог відмовляється мені допомагати, адже, мабуть, не вважає мене за людину. І це мене лякає.. Мене лякає власна безпорадність, лякають зміни, що відбуваються довкола.

Зараз Кен цілує мої вуста і це зовсім не поцілунок кохання і навіть не поцілунок пристрасті. Це інстинкт.. Інстинкт, викликаний бажанням покорити сильнішого за себе за допомогою його слабкості. Його вуста — це моя безвихідь і я нічого не можу з цим вдіяти.. або просто не хочу. Розумію, що в будь-якому випадку мене очікує смерть, а Стівена в кращому випадку — сиротинець і прийомна родина, але навряд чи комусь потрібна чужа хвора дитина і ще більше того навряд чи йому дадуть спокійно жити. Коли його вуста торкаються моїх, то я холодно перебираю найгірші думки у своїй голові, шукаючи вихід. Він знав, що зажене мене в кут і мав рацію, коли говорив, що я не бачу найважливішого. Мені потрібен час, якого немає. І тепер... Єдиний шанс вижити — це виграти час.

Я відповідаю на його поцілунок, холодно прораховуючи кожен свій крок і не думаючи про те настільки мені бридко, коли його язик проникає в мою ротову порожнину в пошуках нових вражень. Я заплющую очі, щоб не видати жодної своєї емоції. Проте схоже, що Кену насправді байдуже на все, що не стосується його задоволення. І ось його руки торкаються моєї чорної футболки й від цих дотиків по всьому тілу пробігають мурашки, а мені хочеться просто провалитися під землю, щоб не бути наступної миті разом з ним. Проте я залишаюсь все такою ж спокійною і підіймаю руки, щоб він зміг спокійно зняти її з мене. Решта одягу злетіла з мене настільки швидко, що я не встигла нічого вдіяти. І ось я стою перед ним повністю оголена, а він наказовим тоном говорить:

— Кавінскі, на коліна..

В цей момент я хотіла втекти й не одразу послухалася слів, які він сказав. І як завжди було. За непокору завжди потрібно платити. Він б'є мене по лиці, від чого я падаю на холодну підлогу, а Кен повторює наказ:

— На коліна!

По моєму байдужому обличчі тече маленька сльоза, проте залишаюсь спокійною. Кен знімає зі стіни якусь ганчірку чорного кольору і зав'язує мені очі, від чого мені стає страшно. Я не бачу, що відбувається довкола, лише відчуваю холодні дотики його пальців і команди, які мушу виконувати.

Мушу сказати, що немає нічого гіршого, ніж відчувати його в собі, всі його знущання. В цей момент я відчуваю себе чотирнадцятирічною дівчинкою, якою була колись. Мені здається, що я знову бачу його — свого кривдника, який так само жорстоко торкається до мене, вважаючи мене не людиною, а тілом, яким можна подивитися і викинути. Проте є один дивний збіг обставин, що так, як і колись, зараз мене нікому захищати й ніхто не буде покараний за вчинене доти, доки я не покараю сама. І після цього вірити в справедливість? Як? В моїх спогадах все чіткіше вимальовується та ніч, яка зіпсувала мені життя і приходить розуміння того, що ця ніч нічим не краща. І місце, де я колись відродилася стало місцем духовної смерті нової мене, яка повстала з попелу.

Я не знаю скільки це все тривало. Єдине, що відчувала — це нестерпний біль в середині. Мене наче знову розривали на шматки. І ось настала мить, коли це все скінчилося. Я чую його стогін, а згодом відчуваю як він послабив свою хватку. Вуста Кена торкаються моїх губ, проте цього разу не відповідаю на поцілунок. Мені занадто боляче. І, якщо він так хоче мене вбити, то нехай робить це, адже я давно померла, просто лише цієї миті до мене прийшло це розуміння. Проте він цього не зрозумів і перейшов до звичних методів покарання. Я знову відчула на своєму тілі нестерпний біль від леза ножа, що проходило вздовж моєї руки. Після цього Кен розв'язав мені очі, щоб побачити ще раз наскільки я бридка в такому вигляді й, витягнувши з моєї кишені пістолет, підійшов знову ближче до мене і сказав на вухо:

— Ти прекрасна, Кавінскі... Проте.. Твоя слава кінчилася і це..

Показав мені мій пістолет і продовжив:

— Тепер він тобі не потрібен.. Адже Сабріна Кавінскі померла. І, якщо не сьогодні, то завтра, я тебе все одно вб'ю, адже без цієї іграшки ти ні на що не здатна.

Я уважно поглянула йому в очі й з ненавистю сказала:

— Я тебе ненавиджу..

Кен засміявся, а потім сказав:

— А я тебе кохаю, Кавінскі, проте що перше, що друге — це просто слова.

Він обернувся до мене спиною і пішов до виходу, а я холодно крикнула йому в слід:

— Я вб'ю тебе з того пістолета і ти тоді зрозумієш, що Сабріна Кавінскі — це не просто два слова..

Кен обернувся, а потім сказав:

— Не вийде. Не забувай, що життя твого сина цілком і повністю залежить від мене. Особливо зараз, коли він чекає мене в автомобілі і я його відвезу до мами. На той світ..

Він іде, а на мої очі навертаються сльози і я вкотре зі злістю повторюю собі, що обов'язково помщусь чого б мені це не коштувало, а потім знову переконую себе, що з сином все добре.

Знаходжу в собі сили, щоб встати й перев'язати собі руку, що все ще кровоточила. Я насилу одягаю одяг, проте тіло нестерпно болить, а на руках з'являються синці. Я швидко одягаюсь і біжу до автомобіля, їдучи додому. Не пам'ятаю як швидко дісталася туди, адже все було як в тумані.

Знайшовши двері власної квартири, відчиняю двері й розумію, що всі мої страхи справдилися. Речі були розкидані, а моя улюблена фотографія, де ми з сином разом розірвана на шматки. Я швидко кидаюсь в середину й бігаю по квартирі, шукаючи сина. Можливо, він злякався і заховався. Я кричу: