Сто причин любити тебе

Глава 25

♔ Сабріна Кавінскі ♔

Кожна людина народжується на цей світ з певним багажем терпіння, що стає крайньою межею її доброти. Та як би дивно це не прозвучало, ніхто не знає, де проведена та невидима межа між тим, що ми можемо стерпіти, і тим, коли говоримо, що вже досить. Проте головне не та невидима грань, що зветься терпінням, а те, що відбувається після того, як воно скінчиться. Коли це стається, хтось просто здається, даючи волю емоціям, звинувачуючи весь світ в несправедливості, а хтось — втікає від власної безпорадності й починає мстити, при чому помста може мати доволі специфічний характер, адже, щоб там не говорили, вона — мистецтво, володіти яким має кожен, а право використовувати його — лише одиниці.

Зараз, згадуючи своє життя і перегортаючи сторінки минулого, поступово починаю розуміти, що багаж мого терпіння скінчився вже давним-давно. Проте до цієї миті я просто переконувала себе в тому, що все добре, не зважаючи на те, що вже давним-давно моє життя змінило позначку "добре" на "погано". Проте віднести себе до людей, що мовчки плачуть, прийнявши свою долю, — це несправедливо. Я боролася до останнього, то чому маю здатися тепер, коли терпіння на межі, а кожна секунда приносить нестерпний біль, що не згасає ні на мить? А якщо здатися і прийняти долю рівносильно зраді, то єдиний вихід мститися, боротися заради того, хто ще може бути врятований, не зважаючи на те, що мене врятувати більше неможливо.

Зараз кошти, що поступили на мій рахунок, — це лише початок.. Це початок моєї помсти людині, яка знищила мене, породивши на світ темряву, що колись лежала на дні океану моєї душі.

Я спокійно йду до готелю. Не хочу ховатися від Кена, як остання боягузка, тому просто чекатиму поки він прийде сам. Чому сам? Все просто.. Якщо я добре знаю Кена, то він ніколи не упустить можливості помститися тому, хто зазіхнув на його становище. І тієї миті, коли він прийде, щоб повернути своє, я чекатиму на нього, щоб вчинити останній гріх у своєму житті й приєднатися до сина, який, мабуть, чекатиме на мене до останнього мого подиху. По дорозі в готель домовляюсь про патрони, щоб зарядити пістолет. Коли мій новий пістолет, подарований Джеймсом, вже був заряджений, нарешті припинила відчувати себе жертвою не лише на словах, але й на діях. Я знову стала мисливцем, якому більше нічого не страшно.

Дорога до готелю видавалася надзвичайно довгою, проте, мабуть, цей проміжок часу був довгим лише для мене, адже для інших він минав непомітно. Люди змінювалися автомобілями, посмішки — сльозами, а мої емоції — це, мабуть, єдина стала, адже вони були незмінні.

Ось нарешті я вже стою перед розкішним входом до готелю "Mr. C Beverly Hills". Це один з найкращих готелів Лос-Анджелеса. Дивно, проте, не зважаючи на те, що він знаходиться в середині галасливого міста, в якому кипить життя, тут кипить власне життя, адже це окремий світ, створений на перетині бульвару W Pico Dr та вулиці Beverly Drive.

Не роздумуючи, проходжу в приміщення і підходжу до рецепшину, де мене зустрічає приємна дівчина, що говорить:

— Доброго дня, міс.. Чим можу допомогти?

З її милого виразу обличчя було зрозуміло чому цей готель славиться першокласним персоналом, адже деінде мене навряд чи б зустріли посмішкою, особливо, коли б побачили мій занедбаний вигляд, проте вона мило посміхається і тримається спокійно. Цікаво, чи посміхалася б вона так само, коли б дізналася, що я кілер і тим більше маю при собі заряджену зброю? Хоча, мабуть, вона б навіть тоді втікала б, мило посміхаючись. Але зараз це не важливо, тому я мило посміхаюсь їй у відповідь, говорячи:

— Я б хотіла зняти номер люкс на три дні..

Вона не збилася з пантелику, спокійно сказавши:

— Ви розраховуватиметеся карткою чи готівкою?

Я посміхнулася і простягнула їй картку, сказавши:

— Карткою..

Після того, як за номер було заплачено і вона все так же мило посміхнулася мені, простягаючи ключі, я пішла на гору. Відкривши двері свого номера, нарешті зайшла всередину.

Мій номер був оформлений у вінтажному стилі: ексклюзивні меблі ручної роботи, темна дерев'яна підлога, бордові й сірі колірні палітри й чорно-білі фотографії на стінах чудово поєднуються з ультрасучасним обладнанням. Ванну кімнату оброблено тиковим деревом і мармуром. До того ж приємним доповненням до всього був мій власний приватний балкон, з якого можна було побачити краєвиди Лос-Анджелеса. Мабуть, останнім часом я ніде не почувала себе настільки вільною, як в цьому просторому номері. Все-таки мати гроші — це добре навіть, коли вони належать не тобі, а твоєму  запеклому ворогові. Але в будь-якому випадку не варто забувати про те, що це моя остання місія, і це лише помста, а дане життя, вкрадене мною, зовсім не належить мені.

Я обережно сіла в крісло, спершись об спинку і, глибоко вдихнувши, заплющила очі. Розумію, що втома дається взнаки, проте часу на відпочинок майже немає. Чекання — це теж мистецтво, яке іноді є найбільшою частиною підготовки до ідеального злочину. Щоб хоч якось відволіктися, беру до рук планшет і вирішую замовити деякий одяг, щоб не викликати зайвих підозр у персоналу.

Згодом, коли кур'єр привіз необхідні речі, я вирішила прийняти душ, щоб хоч трохи розслабитися, проте не знаю наскільки це вдала ідея, проте всі мої плани перебив лише один телефонний дзвінок. Поглянувши на номер, я вирішила підняти слухавку, впевнено сказавши:

— Якщо це важливо, то говори, а ні... То мовчи. Здається, ми домовилися про те, що ти назавжди забудеш моє ім'я.

Голос по той бік слухавки звучав досить тривожно, проте я не піддавалася впливу емоцій до тих пір, поки не прозвучало:

— Але ж ви говорили, що сюди не прийдуть... Я не для цього дала вам своє ім'я, щоб сісти у в'язницю. Він вас шукає. Він... Шукає.. Розумієте?

Я роблю глибокий вдих, намагаючись здаватися якомога спокійнішою, говорю:

— Тобі нагадати для чого ти дала мені своє ім'я? Ти продала мені його за п'ятсот тисяч. Це ціна твого життя, тому не треба так тривожитись...



Eleonora Dalkins

Відредаговано: 23.11.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись