Сто причин любити тебе

Глава 41

× Джеймс Абрамс ×

Навіть найбільш продумані плани мають здатність до руйнувань. Навіть найрозумніші люди допускаються помилок. Єдина різниця в тому, що ціна за ці помилки буває різною, та найбільша плата — це твій власний кінець, який буде явно не таким, яким він був в уяві.

Ти навіть не встигнеш отямитися, як все піде під три чорти, а звичні речі вже не будуть настільки звичними, якими здавалися колись. Але чому? Можливо, тому що тепер все не так, все йде до свого логічного завершення, та й всім байдуже, що ти не бажаєш здаватися і залишати все позаду. Те, що для когось вже реальність, для іншого лише страшне майбутнє, до якого ще ніхто не готовий.

× За шістнадцять років до того ×

Я завжди любив ліс. Він заманює у свої хащі найрізноманітніших людей. Поціновувачі мистецтва приходять сюди для того, щоб запозичити його легкість і спокій, а заодно знайти натхнення на подальші справи, що, можливо, перевернуть світ, в той час, як люди, що ніколи не помічали прекрасного, цілеспрямовано йдуть пожинати його плоди, псуючи таку незабутню красу природи. В обох випадках це зелене диво світу зустрічає всіх привітно, хоча не кожен це і помічає. Ліс не розрізняє добро чи зло, поки йому не завдати шкоди, а потім він вже не може нічого змінити. Розуміння кінця приходить занадто пізно. Можливо, саме тому на місці, де ще вчора стояли розкішні дерева, сьогодні стирчать лише одні пеньки. Здавалося, що природа б мала хоча б якось захищати себе, але ні. Ліс і далі продовжує приймати гостей, не знаючи правду. Цим він мені й нагадує людей, адже, якими б вони не були обачними, вони залишаються наївними, тому їх завжди легко знищити.

Я стояв неподалік від будиночку Андреа, опершись об майже сухе дерево, на якому де-не-де ще залишалися живі гілочки. Не зважаючи на купу дерев довкола, вітер був настільки холодним, що здавалося, що я промерз до кісток. Та це й не хвилювало, адже за своє недовге життя вже навчився не звертати увагу на такі дрібниці, як холод. Мій погляд був зосереджений зовсім на іншому, а, якщо бути точнішим на тому, що відбувалося за кілька десятків метрів від мене. Мале дівчисько тримало в руках зброю і прискіпливо намагалося поцілити в пляшки. Її фіолетова шапочка з'їхала на один бік, мабуть, навіть закрила половину ока, проте це зовсім не заважало їй, адже сьогодні вона намагалася довести того, що чогось варта найдорожчій для себе людині. Це виглядало досить кумедно. Здавалося, що вона навіть, стоячи впритул до слона, кулею його не зачепить, а лише мовчки погладить і відпустить далі. Спостерігаючи за черговим її провалом, я лише тихо зауважив сам собі:

— Якщо вона і далі так буде тримати зброю, то її ж зброєю її вб'є навіть мавпа. Не розумію, який сенс всієї цієї "я буду сама", якщо в самої не виходить.

Якоїсь миті мені навіть набридло спостерігати за тим, як вона раз за разом помиляється, адже це вже було зовсім не смішно і навіть злило. І ось настав той момент, коли вже, повний рішучості, я готовий був рушати до неї, та щойно рушив, відчув міцну чоловічу руку на своєму плечі. Обернувшись, я побачив Андреа, що з посмішкою дивився на мене, спокійно промовляючи:

— Не спіши. На все є свій час. Вона має зробити стільки помилок, щоб збагнути, як їй діяти далі.

Я лише тяжко зітхнув. Здавалося, що він не розумів всієї абсурдності ситуації, що склалася, а ще більше не розумів, чому мене це так гніває.

— Не пам'ятаю чи колись я це говорив, проте дівчатам ніколи не можна давати зброю в руки. Користі не буде, а от себе ще покалічать. Особливо, якщо це такі дівчата, як Сабріна. Вона занадто необачна, а, крім цього, ще вперта, як осел...

Якоїсь миті я замовк, адже згадав, що зараз говорю з її батьком, а він завжди буде захищати дочку, щоб не сталося. Очікував вже всього, що завгодно, але зовсім не того, що почув.

— Я пам'ятаю, що вже не один раз говорив тобі, що суперників не варто недооцінювати. Жінка, звичайно, народжена для того, щоб стати берегинею сімейного вогнища, проте не забувай, що обмежувати себе цим вона ніколи не стане. Якщо ти не приймеш це, то пропустиш багато цікавого. Немає нічого гіршого у світі, ніж жінка, що захищає своїх дітей або бореться за своє майбутнє. Дай їй в руки зброю і ти створиш вбивцю, якій буде байдуже не лише на чужі життя, але й на своє власне. Вона ніколи не програє, бо слова програш просто не існуватиме в її свідомості. Щодо Сабріни, то вона всього навчиться з часом. Визнай, що в неї чудово виходить. Вона не необачна, а просто їй бракує досвіду, а впертість — це те, що дасть їй бажаного. Дай їй шанс і в неї все вийде.

Я підняв очі на Андреа, що все так стояв і продовжував дивитися на мене. Здавалося, що я навіть заздрив Сабріні через те, що вона має такого батька, що, не зважаючи навіть на її похибки, вірить в неї. Мабуть, якби в мене вірили хоча б на стільки, на скільки вірять в неї, я б досягнув бажаних вершин. Це змусило мене вкотре поринути у власні порожні думки, та теплий голос чоловіка вирвав мене з їх полону:

— Джеймсе, що б не було надалі, проте я хочу, щоб ти знав, що ти для мене син, і ніяк інакше. Якщо буде потрібно, то я допоможу тобі. Я завжди підтримаю тебе, як підтримаю Сабріну.

Ці слова змусили моє серце на мить зупинитися. Я хотів був щось сказати, проте нас перервав постріл, а за ним радісний крик Сабріни. Вона бігла до нас, гордо тримаючи в руках рушницю. На її обличчі сяяла посмішка, а в очах здавалося танцювали сотні чортів, що знаменували її перемогу над собою, над ситуацією, що склалася, і, звичайно, наді мною.

— Я ж говорила, що зможу. Бачиш, а ти не вірив, Джеймсе. Можливо, тепер, коли ти помилився, то ти хоча б визнаєш свою помилку, попросиш вибачення і скажеш, що завжди-завжди будеш мені довіряти.

Я забрав з рук дівчинки рушницю, передавши її Андреа. Вона чекала похвали. Її очі блищали, наче зорі на небі місячної ночі, проте для мене визнати свої помилки було досить складно. Я поправив фіолетову шапочку на її голові, намагаючись не показувати власного занепокоєння, спокійно промовив:



Eleonora Dalkins

Відредаговано: 23.11.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись