Нічний шкідник.

Пройшовши через лісок, приятелі вийшли на стежину, що вела до крайньої вулиці села. На виході з лісу хлопців наздогнав ворон Максиміліан. Приземлившись, птиця смішно підстрибуючи крокувала поруч з хлопчиками намагаючись зазирнути до відра у якому час від часу хлюпала спіймана риба.
— Як улов рибалки? — каркнув ворон.
— Непогано для початку, — відповів йому Санька.
— Ой, а ти що теж його чуєш? — Стьопка здивовано втупився на приятеля.
— Звичайно чую. Ми з Максом друзі давні. А я ось чомусь відразу зрозумів, що і ти Степан з ним познайомився. Адже він твоїх дідуся з бабусею дуже поважає. І живе у них на горищі. Я його до себе кликав, але мої рідні Макса не чують, та й взагалі тварин не дуже полюблять. Зайняті весь час, все по заробітках мотаються, по закордонах, — зітхнув хлопчик. — Ось і живемо вдвох з бабусею. А бабуся моя навіть кота до хати не пускає. Доводиться йому то з Жучкою у будці ночувати, то з коровами у сараї. Ось Макс і відмовився.
— Чули вже, що вночі сталося? — ворон перевів розмову на іншу тему.
— Сергій Миколайович розповів. Ти то, мабуть, знаєш хто це таке неподобство влаштував?
— Знаю звичайно, — важливо каркнув Максиміліан. — Звір нетутешній. Але не від злоби він це влаштував, просто мед дуже полюбляє, а з бджолами домовитися неспроможний.
— Звір? — здивовано подивилися на птицю хлопчики.
— Звичайно звір. А хто ж ще? Ось улов віднесете додому і ступайте на пасіку до Василя. Думаю, він туди скоро заявиться. Нудно йому одному і лячно. А я у справах далі полетів, — підстрибнувши, Максиміліан змахнув крилами й набираючи висоту полетів до села.
— Ох вже цей Макс! Звір каже. Цікаво, що ж це за звір такий невідомий? — Санька здивовано похитав головою.
— Нетутешній казав. Як же він до села потрапив? — Стьопка глянув на товариша. — Може хто привіз його, щоб похвалитися, а потім вигнав за непотрібністю. У місті таке буває. Мамина знайома працює у притулку для екзотичних тварин. Там у них і мавпи, і ящірки ігуани, і черепахи, і єноти з крокодилами, папуг багато. Я кілька разів туди їздив, цікаво.
— Цікаво, ха! Цікаво, навіщо звірів мучити? Навіщо всю цю живність везти сюди потрібно було? — обурено промовив Санька, помінявши руки.
— Давай я цеберку понесу, — Стьопа взяв відро з уловом у приятеля. — А везуть, щоб потім похвалитися перед друзями, знайомими, я ж казав тобі вже. Мода зараз така.
— Мода, мода, а звірам мука. От би їх самих цих модників відвезти до Африки та залишити у джунглях або на острові безлюдному. Нехай би спробували, — розсміявся Санька.
Так за розмовами вони дійшли до Стьопиного подвір’я. Зайшовши до хати, хлопчики передали улов бабусі, яка захоплено стала плескати в долоні, розхвалюючи рибалок. Санька від своєї частки відмовився, сказавши, що потім зайде у гості на вечерю. Залишивши вудки в сараї, хлопчики побігли на пасіку до Василя. Дуже їм кортіло побачити дивовижного звіра-розбішаку.
***
До пасіки вони дісталися вчасно. Дільничний інспектор, якого всі звали шанобливо Роман Захарович, хоча молодому лейтенанту ще не виповнилося й двадцяти п'яти років, якраз закінчив складати протокол. Господар найбільшої в селі пасіки Василь, повний чоловік невисокого зросту років сорока як на нього, у своєму вбранні бджоляра скидався схожим на космонавта в скафандрі або на фехтувальника, виступи яких Стьопка бачив по телевізору. Особливо враження подібності із фехтувальником додавала овальна маска-шолом затягнута спереду чорною прозорою сіткою. Разом з Василем в такі ж костюми одяглися дідусь Сергій і його друг Мітрич. Коли хлопчики підійшли до дільничного і привіталися, чоловіки закінчували роботу. Встановивши на місце повалені вулики й замінивши зіпсовані рамки вони підійшли до мотоцикла, на якому приїхав лейтенант.
Старий «Урал» дістався йому у спадок від колишнього колеги. Мотоцикл був зношений за довгі роки служби, але вмілі руки Романа Захаровича привели самохідний агрегат до ладу. Його старший брат, який виїхав років п'ять тому в місто зі своїми приятелями рокерами, допомогли в цьому молодому дільничному. Тепер мотоцикл сяяв на сонці свіжою фарбою, мав запуск від стартера і шикарні шкіряні сидіння для водія і пасажира в колясці. Звільнившись від захисних костюмів, чоловіки підписали протокол і почали обговорювати нічні події.
— Що скажеш Роман Захарич? Яка твоя думка з цього приводу? — чухаючи вкушену бджолою руку, поцікавився Василь.
— Поки ніякої думки немає. Судячи зі слідів на землі, так на хлопчиська розміром ноги схожий, босоніж знову ж, але хіба мальцеві під силу вулик розламати? — дільничний зсунув на потилицю формений кашкет зі сріблястою кокардою і подивився на хлопчиків.
— Ні, товариш дільничний. Я хоч і десять разів на турніку підтягуюся - вулика не зламаю. Це точно.
— Ось і я кажу немає тут ніякого сенсу. Чисте безглуздя, — насупився поліціянт.
У цей час до них з'явилися нові відвідувачі. Дві дівчинки на велосипедах під'їхавши до подвір’я садиби Василя, залишили свої яскраві червоні спортивні машини біля огорожі й підійшли до чоловіків.
— Роман Захарович! Це що ж таке? У нас вночі усю полуницю витовкли, парники порушили. Розбій якийсь. Ми з матусею з ранку зібралися на базар до міста врожай звезти, глядь, а там усе загинуло. Це ж який збиток-то? Уявляєте? — відразу галасливо поскаржилася старша з дівчаток.
— Агов, не галасуй Дар'я, від твоїх криків оглухнути можна, тобі б у районному хорі співати. Не в одних вас сьогодні вночі погосподарювали. Ось слідство розбирається, — кивнув на дільничного Василь.
— Так давайте до нас, Роман Захарович, ви тут вже закінчили, а нам роботи непочатий край. Ми ж не можемо все виправити, доки ви протоколу не складете.
— Сфоткала б на телефон і всі справи, або відео зняла б, — встряв у розмову Сашко.
— Тебе забули спитати Рудий, — тут же перемикнулася на хлопця Дарина. — Альбіна сусідська вже все зняла й у мережі виклала. У неї свій профіль в «Інстаграм», — дівчинка показала Сашкові язика.
— «Інстаграм», це що ж газета яка, або передача по ящику? — почухав потилицю Мітрич звертаючи цигарку.
— Ні Мітрич, це крутіше за газети та телевізор буде, це ж інтернет! Зараз уся інтернет-спільнота про наше лихо дізнається. У світовому масштабі значить, — роз'яснив приятелю значення незнайомого слова Сергій Миколайович.
У цей час у дільничного задзвонив телефон. Поглянувши на екран, лейтенант почервонів і з осудом подивився на дівчаток.
— «Інстаграм», «Інстаграм». Ось начальство вже дзвонить, — він увімкнув відгук на телефоні та гучний зв'язок. З динаміка пролунав обурений голос заступника начальника районного відділу поліції: — Що там у тебе за полуничні вандали завелися Роман? Мені вже й прокурор дзвонив і пару суддів. Всі вже фотографії подивилися. У них же дачі у вашому Нагірному. З ранку мізки мені проїли, що й до чого? Можеш доповісти?
— Товаришу майор, тут ще крім полуничного вандала, бджолиний вандал з’явився. За ніч дві пасіки знищив, собаку з двору зігнав. Судячи зі слідів хлопчисько, а по силі так мужик здоровило – ніякого сенсу, безглуздя якесь, — почав доповідь дільничний, але його перервав переляканий голос Мітрича.
— Ось він твій сенс на двох лапах шкандибає, Матір Божа! Ведмідь власною персоною!
Старий перехрестився дивлячись у напрямку лісу. Решта теж здивовано обернулися на його вигук.
Дійсно біля огорожі садиби Василя на задніх лапах стояв величезний бурий ведмідь. Постоявши так з хвилину звір, смішно перевалюючись з боку в бік, попрямував до людей.
— Рома у тебе пістоль є? — Василь підібрав з трави жердину, що залишилася після ремонту огорожі.
— "Травмат" тільки. Нам бойове не дають, — дільничний простягнув руку до кобури гарячково нишпорячи пальцями по застібці.
— "Травмата" твоя йому до одного місця. Глянь на ньому скільки вовни, навіть бджоли з ним не впоралися. Смальни хоч у повітря для остраху, може злякається, — Мітрич долонею витер з лоба піт і за прикладом Василя теж озброївся жердиною, підхопивши її з землі.
Нарешті дільничний впорався із застібкою і вихопивши травматичний пістолет двічі вистрілив у повітря. Почувши звук пострілів, ведмідь зупинився, потім швидко розвернувся і підбіг до покинутих дівчатами біля огорожі велосипедів. Осідлавши перший-ліпший він, закрутивши педалі, помчав по стежці до лісу.
— Аааааа, Леська, він твій ровер викрав! Що ви в повітря стріляєте, у ведмедя цільте. Леськин ровер тільки на тому тижні купили, він аж чотири тисячі коштує, — заверещала Дарина.
Від її крику чоловіки вийшли зі стану заціпеніння викликаного такою дивною витівкою звіра. Дільничний скочив у сідло мотоцикла і запустив двигун. Позаду нього сів Василь, а Мітрич не випускаючи жердину з рук, вправно заліз до коляски. Мотоцикл заревів двигуном та понісся слідом за звіром-викрадачем.
— За дітлахами доглянь Миколайовичу, — долинув здалеку голос Романа.
— Романе, Романе Захарович, негайно доповідай, що у тебе там відбувається! Хто стріляв? — розривав динамік телефону голос майора.
— У нас ведмідь велосипед вкрав, — відповіла Дарина, піднявши з трави телефон.
— Що? Який ведмідь? Дівчинка не жартуй так. Де лейтенант? — долинув з трубки переляканий голос співрозмовника.
— Я не шуткую. Ведмідь з лісу прийшов і поїхав на Лесиному велосипеді, а дільничний з дядьками на мотоциклі погналися за ним. Приїжджайте самі побачите, — виключивши зв'язок, дівчинка простягнула телефон Сергію Миколайовичу.
Той взяв апарат і поклав його в задню кишеню джинсових штанів.
— Оце дива. Я таке тільки по телевізору бачив, — Санька спантеличено почухав потилицю. — А ровер твій часом не застрахований? — звернувся він до Олесі що стояла поруч з подружкою.
— Ти що учорашній Санька? Це ж не іномарка, щоб її страхувати. Батько лаятися буде. Так Леся? — Дарина зі співчуттям подивилася на подругу.
— А який сенс лаятися? Хто ж знав, що таке станеться, — задумливо промовила дівчинка.
— Це Степан, онук Сергія Миколайовича, знайомтеся, — спробував перевести розмову на іншу тему Санька. — Приїхав до нас на все літо. Ми з ним сьогодні на рибалці майже відро риби наловили. Ви не дивитеся, що він з міських. Хлопець нормальний все на льоту схоплює.
— Знаю я твоє відро. Мабуть, з п'ять карасів з багнюки витягнув, а розповідей то, а оповідань, — глузливо промовила Дарина впершись руками в боки й завзято піднявши кирпатий носик.
— Сергію Миколайовичу, вона не вірить. Ну хоч ви підтвердите, — ображено протягнув Сашко, шукаючи підтримку у старшого.
— А чого ти Санька канючити став раптом, то героєм був, а тут дівчачих колючок злякався?
— Приходьте ввечері до нас на юшку і смажену рибу. Самі побачите і спробуєте. Я - Степан, — Стьопка простягнув руку Олесі, представившись, як його вчила мама.
— Леся. Вірніше Олеся. Дуже приємно.
Дівчинка легенько потисла Стьопчину долоню. Від її рукостискання, щоки хлопчика раптом загорілися рум'янцем.
— Дашка, ой Дарина! — друга дівчинка міцно потиснула долоньку Стьопи. — Так значить, на все літо до нас завітав? Це чудово. Хоч буде тепер з ким побалакати та побешкетувати. А то на нашому краю жвавих дітлахів чоловік сім, та п'ять «ботаніків». Це якщо приїжджих не рахувати. Нудьга, особливо взимку, — вона посміхнулася.
У цей час почувся звук автомобільного двигуна і на пагорб вилетів яскраво-жовтий мікроавтобус, прикрашений рекламними написами «Цирк Смєхова». Ззаду до автобуса була причеплена металева клітина на колесах. З кабіни відкривши пасажирські дверцята, вискочив високий худорлявий чолов’яга років тридцяти. На ньому була надіта зелена футболка з такими ж написами як на автобусі, обтягуючи джинси та ляпанці на босу ногу. Підбігши до Сергія Миколайовича, він благальним поглядом втупився у нього, смішно заламуючи руки.
— Де Макар? Куди він подівся? Мені подзвонили з поліції та сказали, що його бачили у цьому селі. Він живий?
— Нічого вашому Макарові не зробиться, якщо ви про ведмедя турбуєтеся, — посміхнувся дідусь, а діти розсміялися.
— Про нього звичайно. Що з ним?
— Та нічого. Ровера викрав бешкетник ваш, а вночі дві пасіки розламав, та плантацію полуниці знищив. Як же ви за звіром не доглянули? Він тут як на задні лапи встав, ми прямо обімліли все. Здоровий звірюка.
— Ой, та він добрий. Він же з дитинства у цирку зростав. Людей знає, зовсім не боїться, дітей дуже любить, ніколи не ображає. А то, що бешкетував, так це він від незнання життя на природі. Вчора ось у сусідньому райцентрі під час вечірньої вистави Макар на мотоциклі їздив по манежу. Коли він виїжджає з манежу, то його зазвичай зупиняють два уніформісти та мій помічник допомагає ведмедю злізти з мотоцикла. Але вчора шталмейстер поставив на випуск молодих уніформістів і ті не впоралися з Макаром. Ось він і виїхав на вулицю. Напевно довго котив доки бензин не закінчився. Зупиняти мотоцикл він не вміє. Так і потрапив до вашого села уночі.
А тут вже матінка природа його покликала. Медку захотілося, полунички. Побешкетував трохи. Але ми все відшкодуємо. Не переймайтеся, — збуджено розмахуючи руками став заспокоювати Сергія Миколайовича дресувальник, вочевидь, прийнявши його за сільського голову.
— Та вже відшкодуєте. Доведеться вам всьому селу безкоштовну виставу влаштовувати. А скажи, будь ласка, на ровер він чого полізти? З переляку чи що? — дідусь розсміявся і похитав головою згадавши як ведмідь тікав від дільничного крутячи педалі.
— На велосипед? Ой, а ви що стріляли в нього? — злякано притиснувши до рота долоні, дресувальник втупився на дідуся.
— Та дільничний у повітря пальнув кілька разів. А Макар твій стрибнув на Олесин велик і шукай вітру в полі.
— Фух! - видихнув дресувальник. — Це номер у нас такий. Макар з клоунами зображують злодіїв у ювелірній крамниці, а ми з помічником поліціантів. Вони ніби грабують крамницю, тут вибігаємо ми і я стріляю зі стартового пістолета. Тоді клоуни й ведмідь тікають від мене на велосипедах, а я бігаю за ними намагаючись наздогнати. Ось тому коли Макар почув постріли й побачив велосипед він і поїхав. Де ж його шукати тепер? — розгублено розвів руками дресувальник.
— Зараз дізнаємося, — Сергій Миколайович дістав свій телефон і набравши номер став слухати. — Ну що Василь наздогнали втікача? І де ви? Біля «Сухого струмка»? Ну дуже не лякайте його. Цирковий він, приблудив до нас вночі. Зараз ми з хлоп'ятами та дресувальником під'їдемо - заберуть його циркачі, — розсміявся дідусь і вимкнувши телефон сховав його до кишені.
На запрошення Володі, вся компанія залізла до салону мікроавтобуса, розмістившись на м'яких зручних сидіннях. Дідусь вказував дорогу і хвилин через десять вони дісталися до місця.
Висипавши на галявину, дітвора застигла з розкритими від подиву ротами. На стовбурі сосни, міцно обхопивши його лапами, метрах в трьох від землі сидів ведмідь, злякано поглядаючи на дільничного і чоловіків що стояли трохи поодаль. Час від часу Макар жалібно скиглив мов цуценя на морозі. Але ствол не відпускав. Під деревом у траві лежав червоний велосипед з зігнутим переднім колесом.
— Макар, Макарушка мій, — дресувальник пішов до сосни, тримаючи у руці велику морквину і простягаючи її ведмедю. — Це я Володя. Злазь до мене, тебе ніхто не скривдить.
Побачивши дресувальника Володю, ведмідь розтиснув лапи й лантухом з'їхав вниз по стовбуру, ламаючи по шляху сухе гілля та обдираючи кору, яка трісками полетіла на усі боки з-під його пазурів. Досягнувши землі, він встав на задні лапи й кинувся до Володі. Обійнявши чоловіка величезними лапами, ведмідь поклав йому голову на плече і жалібно заскиглив немов цуценя. Володя погладжуючи ведмедя по голові звільнився з його обіймів і протягнувши Макарові моркву повів його до клітини. Ведмідь із задоволенням зайшов до відкритих дверцят. Опинившись всередині вочевидь він відчув себе в цілковитій безпеці. Лігши на спину ведмідь, прицмокуючи від задоволення став гризти морквину тримаючи її передніми лапами.
Доки дорослі обговорювали умови відшкодування заподіяних селянам збитків, дітвора скупчилася біля клітини.