"Стьопчині розповіді"

Бик Матіс.

Вранці Стьопа прокинувся від ляскання пастушого батога. Так вже склалося, що хлопчик прокидався на світанку, поперед сонця або від цих звуків, або від бабусиного ласкавого: — Онучок прокидайся, час вставати. Бо Стьопа поставив собі за мету – кожного ранку вітати сонце коли воно з-за обрію починає підійматися. Але він ніяк не міг збагнути, як бабусі завжди здається його випередити, та й встигнути стільки усього зробити. Піч розпалена, тісто на хліби й пиріжки підійшло й викачане. Сніданок теж майже готовий. Дідусь також крайніх не пас і вставав вдосвіта. Його чекали справи на великому господарському подвір’ї. Тому як Стьопа не намагався випередити їх, в нього нічого не виходило. Але сонечко він випереджав.
Що правда, іноді на прохання хлопчика його вранці будив ворон Максиміліан, але це було у надзвичайних випадках, коли звечора Стьопа дуже втомлювався.
Недавня пригода у лісі, не минула без наслідків. Пухлини від укусів шершнів, після того як бабуся намазала їх своєю лікувальною маззю зробленою на травах, зійшли нанівець, але самі місця укусів усе ще свербіли. Тому Стьопа погано спав уночі, постійно крутячись і прокидаючись від цього.
Ляскання батога за вікном, схоже на пістолетні постріли сповіщало усіх селян, які тримали корів, про те, що пора відправляти їх на випас. До цього часу зазвичай вже кінчалось ранкове доїння. Господині, відкривши ворота, виганяли корів і телиць на вулицю по якій не поспішаючи рухалася череда. Підросли телята, то трималися за своїми мамами-коровами, то норовили побігати, підстрибуючи й смішно брикаючи задніми ногами. Суворі окрики господинь, заспокоювали розбишак телят, які мало чим відрізнялися своєю поведінкою від сільських дітлахів.
Позаду череди зазвичай йшов молодий пастух, до якого усі зверталися Микола. Цей парубок був онуком Мітрича і закінчивши у місті сільськогосподарський коледж, повернувся до Нагірного. Невдало спробувавши себе на посаді механізатора, хлопець вирішив прийняти у діда пастушу естафету. Доглядати за гуртом корів у нього виходило набагато краще, аніж давати раду тракторам або комбайнам, на крутих схилах місцевих полів.
Микола знав усіх корів поіменно, знав який у них норов, як поводяться у гурті та на випасі. З молодняком він теж поводився вміло, не даючи телятам бешкетувати, та завдавати шкоди на селі. Допомагали йому у цій справі дві собаки: німецька вівчарка Рита і великий на зріст безпородний пес Абрек. Абрека виховав ще Мітрич. Собаки ці були суворої вдачі, тому їхні дворові «родичі» ставилися до них з пошаною, тим більше, що самі вони сиділи по подвір’ях обгавкуючи від нудьги випадкових перехожих, та сусідських кицьок, які не визнавали кордонів і тинялись там де їм заманеться, а Абрек і Рита цілий день охороняли стадо.
Рита й Абрек миттєво припиняли спроби дворових собак побавитися з коровами, що йшли вздовж вулиці, та схопити тих за ноги. Абрек зазвичай попереджав хуліганів грізним гавкотом. На відміну від нього, швидка Рита мовчки наздоганяла порушника спокою і влаштовувала йому доброго прочухана. За свою працю Микола отримував кожен день харчі на обід для себе і для собак, а раз на тиждень старша по вулиці вручала йому зібрані з господарів гроші. Пастух завжди попереджав господарок, де він з чередою буде перебувати по полудні, намагаючись підігнати корів ближче до околиці села, щоб жінки мали змогу видоїти їх по обіді. Поївши сам і нагодувавши своїх помічників, Микола влаштовувався осторонь, щоб бачити усе стадо і починав грати на флейті, поводженню з якою вивчився ще в дитинстві, причому самостійно. Видоєні корови, розбрідалися по всьому лузі. Неспішно пережовуючи траву, вони слухали веселі музики. Навіть телята, напившись молока, припиняли свої витівки й влаштовувалися відпочити після обіду, поклавши голови на широкі боки своїх мам.
Увечері, під ті ж звуки флейти череда корів поверталася до села, але тепер Микола грав маршові пісні, як чудернацький пастух у старому чорно-білій кінострічці, яку Стьопа одного разу бачив по телевізору. Однак іноді Миколі доводилося замість флейти брати до рук батіг, щоб різким сухим клацанням направити неслухняну череду у потрібний бік. Правда особливої потреби у цьому не було, собаки бачили, яка з корів вирішила поласувати у чужому городі та блискавично на це реагували. Потрапивши на сільську вулицю, корови розходилися по своїх подвір’ях, радісним ревом вітаючи своїх господарів і сповіщаючи їх про своє повернення.
Стьопа навчився розрізняти Зорькине ревіння. Залежно від того що вона забажала: поїсти смачних цукрових буряків, попити води, просилася на випас, або щоб її видоїли - корова мукала по-різному. Розмовляти з хлопчиком як ворон Максиміліан або мишеня Санчес, Зорька не вміла. Але завжди дякувала йому за виявлену увагу м'яким муканням, а при нагоді намагалися облизати Стьопку шорстким мокрим язиком.
Прокинувшись цього ранку, Стьопа потягнувся і легенько почухавши сліди від укусів, вибіг на подвір'я. На мокрій від ранкової роси траві він зробив розминку. Потім дострибнувши до турніка, який на його прохання спорудив дідусь, хлопчик кілька разів підтягнувся, виконав вихід на обидві руки й обернувшись навколо перекладини м'яко зістрибнув на землю. Підбігши до діжки, він зачерпнув з піввідра води та з криком вилив її на голову.
Крижана вода обпекла шкіру. У всьому тілі запрацювали тисячі голочок від поколювання, яких кров побігла швидше. Зовсім не відчуваючи холоду, Стьопа розтерся махровим рушником і пішов до кімнати перевдягатися. Обливатися він забажав почати відразу, по приїзду, але дідусь не дозволив. Він пояснив Стьопі, що обливання це справа корисна, але звикати до цього треба поступово, щоб не застудитися з незвички. За порадою дідуся, Стьопа спочатку обливав тільки ноги до колін. Потім став обливатися вище пояса, а вже потім став лити воду на голову.
Після сніданку, хлопчик вже без запрошення склав компанію дідусеві допомагаючи годувати птицю та наводити лад у корівнику й на городі. Стьопі подобалися ці щоденні справи, які непомітно приносили плоди його праці. Так колишні жовті курчата, витягнулися до гори та змінили пух на пір’ячко. Не відставали від них каченята з гусенятами. Правда пір'я собі вони ще не відростили, але забарвлення поміняли й помітно зросли.
На городі теж постійно відбувалися зміни. Був зібраний перший урожай полуниці, що вмістився у великій глиняній мисці. Ох і смачно було потім її наминати в спекотний полудень, змішавши з прохолодним «пломбіром». Достигла смородина. Та ще яка: запашна чорна, кисло-солодка червона і солодка біла. Хоча білою вона не стала, маючи жовтуватий відтінок. Відцвіли зарості гороху і тепер поки що плоскі стручки кожен день змінювали свою форму, поступово перетворюючись на пружні зелені «сосиски». Маленькі з мізинець огірочки, за ніч примудрялися збільшитися вдвічі. Помідори бурі з ранку до вечора ставали яскраво червоного, жовтого або бурого забарвлення, залежно від їхнього сорту. Були тут і витягнуті «вершки», і круглі «Ренет», і «Малиновий гігант».
Кожному зірваному овочу знаходилося своє застосування: на засолювання, на консервацію, на салати або на продаж. Морква і кущі салату, кабачки, баклажани, буряк з капустою, солодкий перець, чого тільки не було посаджено в достатку на городніх грядках. Все це росло і дозрівало завдяки ретельному щоденному догляду дідуся, якому тепер допомагав Стьопа.
Спочатку робота на городі та в саду швидко стомлювала незвичного до фізичної праці хлопчика. Але він швидко втягнувся. Тим більше що під час цієї роботи, завжди можна було влаштувати легкий перекус. Овочі з грядки мали зовсім інший смак, ніж ті які батьки купували на ринку, або у крамниці, а вже про фрукти й нема чого було і казати. Соковиті яблука зовсім не були схожі за смаком на звичні «турецькі», а від черешні та ранніх абрикосів взагалі неможливо було відірватися. Часом Стьопа навіть відмовлявся обідати, наївшись дарунків саду та городу. Бабуся не заперечувала з цього приводу, залишаючи онукові обід, на кухонному столі накривши його вишитим рушником. Минало хвилин сорок, або година і хлопчик, відчувши голод, сам з’являвся до кухні й з апетитом усе з’їдав.
За минулий місяць Стьопка зміцнів і підріс. Він із задоволенням ставав до дверної лутки у коридорі, де бабуся з допомогою лінійки та олівця відзначала його збільшення у зростанні.
Закінчивши з домашніми справами, Стьопка зайшов до кімнати. Сьогодні він з друзями зібрався йти на Дальнє озеро. Мандрівка мала бути з ночівлею. Тому він ще з вечора приготував необхідне спорядження. Дідусь виділив йому маленький рюкзак, який брав із собою зазвичай при походах на риболовлю. Стьопка склав до рюкзака металеву миску з ложкою й кухоль, консерви, сиру картоплю. Запас їжі, який зібрала йому бабуся, був упакований до пластикового контейнера, або загорнутий у харчову фольгу. До рюкзака також потрапили дві пляшки з питною водою. Зверху були пристебнуті скачана у рулон ковдра і туристичний килимок, який Стьопі привезли з міста батьки. Одягнувши рюкзак, Стьопа застебнув на руці ремінець компаса, пристебнув до пояса флягу з водою і чохол зі складаним ножем. На шию хлопчик повісив бінокль. Обійнявшись з дідусем і бабусею, та прихопивши кашкета, він швидким кроком попрямував до околиці села.
***
Цього разу усі прийшли вчасно. У похід на Дальнє озеро зібралося майже все дитяче населення, яке мешкало на цьому краю Нагірного. Поважаючи Улянку, батьки не вагаючись відпустили дітвору до такої далекої подорожі. Не вистачало тільки БАДів, які лінувалися ходити пішки, та ще у таку рань, та пари «ботаніків», яких ні-якими цукерками не можна було заманити до лісу. Коли усі зібралися, Улянка за обліком провела переклик і розбившись на пари дітлахи вирушили в бік лісу. Попереду, вдалині не поспішаючи йшла череда корів, яких підганяв веселим клацанням батога пастух Микола.
Незабаром вони проминули пасовище фермерського господарства. Корови тут паслися на лузі, обгородженому «електропастухом», а попросту кажучи невисокими стовпчиками з порцеляновими наконечниками між якими був натягнутий металевий дріт. По дроті генератор раз за разом пропускав сильні, але короткі розряди електричного струму. Завдати шкоди тваринам такий струм не міг, але щипав боляче і дуже неприємно. Стьопка з Санькою випробували дію «електропастуха» на собі, коли повертаючись з риболовлі, вирішили скоротити шлях і пролізти під огорожею. Більше їм цього робити не хотілося.
Вдалині від основного стада, на окремому пасовище був прив'язаний бик Матіс. Бик був гордістю фермерського господарства і цілком виправдовував це звання. Здоровенний, з потужним тулубом, яке спиралося на міцні ноги, що закінчуються гострими копитами кожне з яких було завбільшки з ракетку для настільного тенісу, з величезною головою, яку вінчали страхітливі роги, чорний як ніч Матіс чудово виглядав би на арені, призначеної для проведення кориди. Але і на звичайному лузі, він виглядав страхітливо. І недарма.
Бик мав погану вдачу, був злопам'ятний і крім свого господаря, лікаря ветеринара і пастуха Миколи не визнавав нікого. Багато хто в Нагірному познайомилися з його норовом. Навіть дідусь Сергій отримав від Матіса удар рогом, коли допомагав ветеринару робити бику щеплення. У свій час селяни навіть вимагали спиляти норовливій тварині роги, але господар пошкодував псувати красу і лише закруглив гострі кінцівки.
Пам'ятаючи дідусеві розповіді, Стьопка побоювався підходити до бика, хоча йому аж кортіло зблизька роздивитися цього красеня, щоб потім намалювати. З огляду на лиху вдачу бика, його тримали окремо від іншої худоби. Одним «електро-пастухом» Матіса було не зупинити, тому у ніздрі бика просмикнули металево кільце, до якого пристібали ланцюг, у свою чергу, закріплений за величезний металевий кіл, забитий у землю на пасовищі.
Помітивши натовп дітлахів, бик натягнув ланцюг на всю довжину і довго дивився їм услід. Стьопка з Санькою які йшли позаду усіх, кілька разів боязко озирнулися, але Матіс поводився спокійно. Хлопці продовжили свій шлях далі.
Піщаним путівцем їм належало пройти зо три кілометри, після чого їхній шлях звертав убік і проходив через ліс, берегом Вірункі, яка в цих місцях мчала по кам'янистій ущелині стрімким потоком. Потім потрібно було піднятися до малого перевалу і спустившись з нього потрапити на іншу рівнину наприкінці якої, в оточенні відрогів гір і розташовувалося озеро Дальнє. На березі озера стояла невелика хатинка, що залишилася з часів риболовецької артілі, коли на початку минулого століття тут в озері пани розводили рибу. Через ліс до хатинки вела стара просіка.
Часто сюди приїжджали відпочити ті хто полюбляв романтичні вечори на березі озера, або просто охочі посидіти на світанку в тиші з вудкою. Двері до будинку закривалася на дерев'яну клямку, але не дивлячись на це ніхто не робив замаху на нехитрий скарб, який накопичився за довгі роки існування рибальського притулку.
Після себе відпочивальники завжди залишали лад, забираючи з собою сміття, або спалюючи його у ямі, яка використовувалась для розпалу багаття, та готування смачної юшки. У разі негоди, втомлені мандрівники, завжди мали змогу знайти тут притулок, запас сухих дров, чай та сухарі. На полицях був невеликий запас круп і вермішелі. Місцеві дітлахи теж були тут частими відвідувачами, влаштовуючи посиденьки біля нічного багаття. Ось сюди й вела їх Улянка.
Дівчинці потрібно було зібрати гербарій для шкільного кабінету біології та декілька видів лікувальних трав, які зростали тільки у цієї місцевості. Стьопка з Санькою на її прохання допомогти у зборі трав, з радістю погодилися, тим більше що в похід зібралися і Дарина з Олесею. Але поступово число охочих збільшилася й ось тепер, невеличкий загін швидким кроком наганяв сільську череду.
Почувши наближення дітей, собаки попрямували познайомитися з гостями. Рита та Абрек, виляючи хвостами, підбігли до дітвори. Впізнавши Улянку, яка поголубила кожну з собак, вони зацікавлено обнюхали туристів, що проходили повз них.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше