"Стьопчині розповіді"

Витівки суперників.

Наступного дня, після відвідування будинку священика, Антон з приятелями взялися до здійснення першого етапу свого плану зі швидкого збагачення. Підійшовши до крамниці, він зайшов всередину і привітався з продавчинею. Не дивлячись на недільний день в продуктовій крамниці було повно народу. Антон встав до черги. Дійшовши до прилавка, він простягнув продавчині двухсотенную купюру.
— Дві «перцівки» тітка Мар'яна.
— Ого! Що це твоїх батьків на високий градус потягнуло в таку то спеку? Вчора пиво з вином, а сьогодні прямо з ранку горілочки?
— Так гості до нас приїхали. А вони тільки горілку п'ють. Шашлик смажать, — збрехав Антон.
— Ох вже ці гості. Нікуди від них не подінешся, — розсміялася жінка і відрахувавши здачу поклала в кольоровий пакет пляшки з горілкою і простягнула Антону.
— Це ти Мар'янка навіщо малому горілку продала? — поцікавився літній чоловік, що стояв в черзі слідом за хлопчиком.
— Воно тобі треба Петрович?
— А як же заборона?
— Та плював його батько на заборону. Йому самому ліньки до крамниці шастати, ось хлопця і ганяє. І мене попередив, щоб я йому спиртне відпускала. Так що я горілку не Тоші продала, а батькові його, — розсміялася Мар'яна.
— От уже іроди. Дитину за горілкою ганяти. Де це бачено?
— Часи інші Петрович. Замовляйте що вам? А то он черга яка. Чого людей даремно затримувати? — продавчиня дала зрозуміти чоловікові, що не має наміру більше обговорювати цю тему.
Антон вийшов з магазину і підморгнув приятелям, які чекали його біля входу.
— Все «ОК»! Горілочка у нас. Тепер в школу до сторожа.
Але не встигли вони відійти від крамниці й десяток метрів, як у кишені в Антона задзвонив телефон. Діставши апарат, він глянув на екран.
— От чорт. Старий дзвонить, — хлопчик увімкнув відповідь.
— Тоха, де тебе з ранку чорти носять? — почувся у трубці роздратований голос його батька.
— Привіт тату. Так ми з Деніком та Богданом селом гуляємо.
— Дуже добре. Прогуляйся до крамниці та купи дві пляшки горілки та пару баклажок пива. До нас з ранку діловий партнер з родиною завітав. Будемо шашлик смажити. Нумо бігом, одна нога тут, інша теж тут, — зареготавши тато закінчив розмову і роз'єднав зв'язок.
— От чорт. Що ж тепер робити? — Антон з сумом поглянув на приятелів, які чули зміст розмови.
— Доведеться перенести відвідування школи. Давай в обід знову горілки купимо. Скажеш, що твої родоки всю випили та забажали ще, — знизав плечима Денис. — По-іншому ти ніяк не викрутишся. Продавчиня зараз тобі ще дві пляшки не продасть. Це буде занадто підозріло виглядати. Може ще й батьку зателефонувати.
— Точно!
Віддавши пакет Денису, Антон повернувся до крамниці, і хотів було встати в чергу, але жалісливі селяни, дізнавшись, що хлопчикові треба купити ще й пива, пропустили його до прилавка.
Увійшовши на подвір’я, Антон забравши у Дениса пакет з горілкою, пішов до столу, що був встановлений під яблунею та за яким розташувалися гості й батьки. Неподалік від столу палали дрова у мангалі. Підійшовши, Антон привітався і поставив пакети на траву.
— О! Прибув кур'єр! Відмінно. Зараз ми горілочку в морозилку закинемо, а доки пивком побалуємось, — задоволено потер руки його батько. — Ходімо зі мною сина, розмова є.
Батько взяв пакет в одну руку, а другу поклав Антону на плече і потягнув його в будинок. Зайшовши на кухню, він переклав пляшки з пакета в морозильник і присівши на табурет уважно подивився синові в очі.
— Тоша. Ти мені нічого розповісти не хочеш?
— Ні. А що я повинен розповідати? Ми як і обіцяли більше ніякої шкоди не робимо. Все тихо-мирно. Ліс, річка, риболовля.
— Та я не про це, а про те, що в новинах передали. Це що ж ви там за такі коштовні раритети знайшли? І чому мені не повідомив?
— А що повідомляти? Там дітвори ціла юрба була. Альбінка ця професора викликала. Мені що потрібно було з ними битися?
— Альбінка… Викликала, — передражнив його батько. — Битися не потрібно, а от мені зателефонувати ти повинен був обов'язково. А якщо там відомості які про баржу з панським добром. Ми її п'ятий рік шукаємо. Вже всі навколишні водойми оглянули, а знайти не можемо.
— Так не було там про баржу нічого.
— Звідки ти бовдур знаєш? Там щоденник цього полковника був. Ти в нього хоч краєчком ока зазирнув? — підвищив голос батько.
— Ні.
— А кажеш - не було. Ось це що таке? — батько дістав з кишені шведки згорнутий навпіл аркуш з цифрами.
— Звідки це в тебе? Віддай! — Антон кинувся до батька, але той іншою рукою зупинив хлопчика, відштовхнув його на місце. — Стій, де стоїш. А папірці з шифрами потрібно в надійному місці зберігати, а не на столі залишати.
— Ти що нишпорив у мене на столі?
— Не нишпорив, а проводив огляд. Повинен же я знати, що ви в черговий раз утнути зібралися. Мені твої витівки щороку дорого обходяться. Один бик чого вартий. Тому розповідай, що це за таємниці Мадридського двору?
— Ніякі це не таємниці, а шифр, який вказує місце, де захована старовинна церковна книга і гетьманська печатка. Але це безполізняк. До нього потрібно книгу-ключ знайти, щоб розшифрувати. Так Стьопкін тато казав.
— Ага, от же Стьопкін тато, все знає, а від мене ти приховуєш?
— Так я що винен? Ви весь час то пиво з раками п'єте, то спите. Коли мені з тобою розмовляти, якщо ти постійно «зайнятий»?
— Для такої справи, я б знайшов хвилинку. Де цю книгу-ключ шукати?
— Й згадки не маю. Ми міркували в шкільну бібліотеку сходити, а потім з Мітричем побалакати, може він щось пам’ятає з давніх часів. Ще в місто потрібно до музею. Там теж книги з панської садиби є. У попа ми вже були, але в нього книг немає. Лише церковні. Та й сюди він приїхав в 90-х, не знає нічого за графа цього.
— А ти не дурень. Молодець. План схвалюю. До Мітрича я з вами піду, а в школу самі рушайте.
— Нам пляшка горілки потрібна.
— Горілки? Це навіщо?
— Сторожу шкільному дати, щоб пустив. І до діда цього теж не можна з порожніми руками йти.
— Ви що ж з ними горілку пити зібралися? — батько здивовано підняв одну брову.
— Ні. Сторожу могорич, щоб дозволив до бібліотеки зайти. А Мітричу, щоб випив і краще згадував. Ти ж сам що разу кажеш: «Горілка будь-якому язика розв'яже».
— Диви, га! А ти гарний учень виявляється. Усе розумієш. Гаразд. Горілка це не є проблема. У мене з п'яток пляшок «самоката» місцевого у зазначці є. Якраз для таких випадків. Чекайте. Я зараз все тут налаштую і підемо.
Антон вийшов на подвір'я і підійшовши до приятелів переказав розмову з батьком.
— Ну, ти й лоханувся Тоша. Від тебе я такого не очікував, — розчаровано протягнув Денис. — І що нам тепер робити?
— Що збиралися то і будемо. А то, що він до Мітрича піде разом з нами, так це ще краще.
Через декілька хвилин до них підійшов батько Антона. Сунувши в руки синові пакет, він погрозив хлопчикам пальцем.
— Шукайте там добре. Пакет сторожу віддасте. Там пляшка і закусь. Як закінчите, зателефонуєш мені. Я до Мітрича підійду з гостинцем, там і зустрінемося.
***
У школі хлопчики пробули години за три. У задушливому і розігрітому приміщенні серед стелажів, заставлених підручниками та творами художньої літератури, їм вдалося відшукати шість книг з графського маєтку. Як завжди у випадках, коли шукаєш щось потрібне, книжки виявилися на самому останньому стелажі, у кутку. Судячи по шару пилу, ними вже давно ніхто не цікавився. Швидко перевіривши перші сторінки, приятелі переконалися, що книги не підходять. Денис почав виставляти їх на місце, але Богдан його зупинив.
— Слухайте, а заберімо ці книжки. Ви бачили, в якому році їх видали? Вони теж купу грошей зараз стоять.
— Ти що, здурів? Нас відразу вирахують. Сторож не дурень. Згадає, чого це ми такі добренькі йому горілку і закуску принесли, — заперечив приятелю Денис.
— Та кому вони потрібні? Ти бачив, скільки на них пилу? Про них і не згадає ніхто. Зараз з інших полиць сюди книг повстромляємо і все. А сторож нас по іменах не знає. Кого вони шукатимуть? У разі чого наголо підстрижемось - він нас в житті не впізнає. Ну що Тоха? Беремо?
— А як ми їх продамо?
— Я вже вигадав. У мене є двоюрідна сестра - Свєтка. Їй вже дев'ятнадцять. Студентка. У неї картка банківська є, куди їй стипендію зараховують. Ось через неї й продамо. Виділимо їй за працю грошей на косметику, вона й погодиться.
— А вона нас не кине?
— Ти чого Тоха! Вона нормальна дівчина, без закидонів.
— Ну дивись. Твоя вигадка.
Задерши футболки, хлопчики засунули книги за паски шортів по переду живота і за спину. Оглянули один одного. Тканина на футболках висіла вільно, тільки Богдану довелося втягнути живіт.
Школу вони залишили без ускладнень і швидко прийшли на берег річки до старої верби. В дуплі дерева вони сховали книги, прикривши їх сухою травою і гілками. Після цього Антон зателефонував батькові, і вони домовилися перетнутися біля двору Мітрича.
***
Мітрич зустрів відвідувачів на ганку свого будинку. Приставивши до брів долоню, він оглянув незнайомців.
— Ви хто ж такі будете? З дачників чи що?
— З дачників діду, з дачників. Ось по-сусідськи вирішили зайти, так би мовити ближче познайомитися.
— Ну, проходьте. Ми гостям завжди раді, — старий показав рукою на навіс накритий очеретом, під яким стояв дерев'яний стіл, збитий з заструганих дощок, та застелений чистою скатертиною. — У хаті задуха, так ви під навісом розташовуйтесь. У холодку, та на свіжому повітрі. Який-ніякий вітерець, а продуває. Зараз чайник винесу, тільки закипів.
Гості розсілися під навісом, хитро переглядаючись між собою. Батько Антона виставив на стіл запітнілу пляшку горілки та пластикові лотки з нарізаними овочами й смаженим м'ясом. Мітрич вийшовши з дому, приєднався до них. Розливаючи по чашках окріп, він несхвально подивився на пляшку, але промовчав. Батько Антона назвався сам і представив своїх супутників. Мітрич назвався у відповідь Олесем Дмитровичем.
— Невже ти милок в таку спеку горілку пити зібрався? — він кивнув на пляшку.
— Так якщо з гарною людиною, то чому б і не випити? Ось закуска до горілки, не з порожніми ж руками у гості завітали.
— За частування дякую, тільки в горілці я тобі компанію не складу. Ти вже вибач старому. Уклад у нас інший у селюків, ніж у вас міських. Ви тут на відпочинку, а ми усе життя прожили, кожен день у справах, особливо влітку. Зараз кожен день на зиму працює. Що за весну і літо встиг заготовити - з тим зиму і проживеш. Батька мій, та й товариші його ті, що у господарстві справні були, а не шалапути якісь, так в літню пору ні-ні. Почитай до самих Покров сухого закону дотримувалися. Бували винятки знамо - весілля там, похорон, але норми дотримувалися суворо.
Довелося Антоновому батькові пити горілку на самоті - для підтримки розмови.
— Мітрич, я ось все у вас запитати хотів. Ви ж про графський маєток все знаєте - старожил цих місць так би кажучи.
— Ех, милок. Все тільки Господь знає, а я, так що від батька з матір'ю, та односельців чув, то звичайно пам’ятаю.
— А скажіть, бувало батько ваш не розповідав нічого про книги з панського будинку?
— Це про ті, що шкільний вчитель спалити наказав?
— Не знаю. Я від вас вперше про це чую.
— Так був у нас тут один розумник. Школою після революції керував. Вчителював, значить. Так ось коли тут колгосп-комуну зібралися організувати, не знали ці комунари, куди книги панські подіти. Вони ж здебільшого народ малограмотний був - робітники, солдати відставні та баби їхні. Ось у нього і запитали. А він лиходій дав команду книги спалити, мовляв, там все про панів описано і для навчання пролетаріату не придатне. Ось і спалили.
— Невже ніхто собі додому книг не взяв, якщо їх палили?
— Так брали мужики. Їм це в радість було. Дармовий папір на цигарки. Я ж кажу - неуки усі були. Три класи церковноприходської школи, ось і вся наука. Та й коли їм читати то було. Ні тракторів, ні комбайнів в ті часи ніхто не бачив. Жатка з кінною упряжкою за щастя була. А так орали на конях, збирали врожай косами ручними. Тут не до читання.
— Так ви гадаєте, що книг цих в селі зараз ні у кого немає?
— Нічого я не гадаю. Не знаю просто кажучи. Коли вам так терміново ті книжки потрібні стали, так на крамницях оголошення порозвішуйте. У кого є, ті принесуть за милу душу.
— Дякую Мітрич. Слушна порада.
— Так на здоров'я. Тільки дозвольте поцікавитися вам від цих книжок, яка користь? Або збираєте?
— Збираю, є така пристрасть, — п'яно кивнув головою батько Антона.
— А скажіть дідусь, чи немає часом у вашій місцевості великого дуба? Величезного такого щоб на всю поляну? — скориставшись паузою, поставив питання Денис.
— Ні, хлопче, такого немає. Раніше був, але в нього блискавка влучила і він згорів. А що залишилося, так на меблі пустили, для директора лісгоспу.
— А де він зростав?
— Так на острові, що посеред озера Світлого. А вам, навіщо цей дуб? Як ви про нього дізналися?
— У нас завдання в школі на літо. З історії. Зібрати матеріал про наш край. Ось нам і казали, що під цим дубом козаки після походів відпочивали. Ми його сфотографувати хотіли.
— Правду значить розповіли. Не тільки відпочивали, але і побратимів своїх ховали, хто значиться, від ран помер на шляху додому. Каплиця там була, але з часом розвалилася, а цвинтар донині є. Хрестів кам'яних там безліч на могилах козацьких.
— От дякую вам.
— Так на здоров'я. Щось батько ваш слабенький виявився, — старий кивнув на Антонового татка, який поклавши голову на руку, міцно спав. — Перемогла його горілка клята. Не бережуть себе молоді. Скільки ця гидота гарних людей до цвинтаря спровадила, скільком долю поламала, а ось ти диви - все одно п'ють. Та ще в таку спеку.
— Нічого, ми його зараз додому відведемо.
— Не чіпайте його, нехай поспить. Як прокинеться, я його кваском домашнім та чаєм відпою - сам додому прибіжить. А ви йдіть, гайсайте. Хоча ось у мене ще питання до вас. А з чого таки інтерес такий виник до книг старовинних. Наша дітвора теж нещодавно, питала?
— Не знаємо, — знизали плечима хлопчики. — Антонів батько старовинні речі збирає. Ось йому порадили з вами побалакати.
— Не дуже мені у це віриться. Ну та грець з ним. Але якщо ви книгу старовинну церковну шукаєте і привласнити хочете, то моя порада - киньте це заняття. Проти Господа, та проти людей йти це остання справа. Книзі тієї місце в храмі нашому і ніде більше. Так і перекажіть таткові вашому як протверезіє. А втім, я й сам йому про це розповім. А ви йдіть, гуляйте. Та дурного до голови - не беріть!
Пішовши від Мітрича, хлопчики повернулися на берег річки. У пакет, в якому батько Антона приніс частування Мітричу, вони склали книги. Вирішили, що в місто наступного ранку поїде Богдан і віддасть на зберігання книги Світлані. Заодно дізнається в музеї, як просуваються справи з тлумаченням шифру.
Антон з Денисом повинні були зустрітися зі Стьопкою та його компанією й спробувати дізнатися, що «селюкам» вдалося з'ясувати нового про місцеперебування книги.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше