"Стьопчині розповіді"

Витівки Лукавого.

Антон самотньо сидів біля багаття, зрідка підкидаючи у вогонь сухі гілки. Темрява огортала поляну і хлопчикові було трохи лячно. Він хоч і розумів, що ніяких чудовиськ з фантастичних фільмів на острові бути не може, але постійні спалахи блискавки й гуркіт грому що поволі насувалися на острів, змушували його злякано здригатися.
В черговий раз спалахнула блискавка і грім пролунав майже над головою. З далекого намету задкуючи, виліз Денис. Він тягнув з собою рюкзак і саперну лопатку. Підійшовши до Артема, Денис присів на повалене дерево, яке поклали біля багаття.
— Пішли доки злива не почалася.
— Пішли.
Хлопчики підвелися і світячи ліхтариками під ноги попрямували стежкою вглиб острова. У спалахах блискавок, тіні від дерев виконували хитромудрі танці. Вітер шумів у кронах високих дерев. Раптово вони опинилися на краю галявини. Денис зупинився як укопаний.
— Чого став? — Антон з розгону ткнувся носом в спину приятеля.
— Кладовище козацьке, — прошепотів Денис.
— Ну і що? Шукаємо крайню могилу, від неї праворуч залишки дуба. Так Улянка розповідала?
— Наче так. А тобі не лячно?
— Чого тут жахливого? Це ж не Стівен Спілберг кіно зняв, а життя реальне. Тут мертвяки з могил підійматися не почнуть.
Знову спалахнула блискавка і грім вдарив хлопцям по вухах. Здавалося, що небо розкололося прямо над їхніми головами.
— Ой, Тоша там хтось стоїть ..., — плаксивим голосом промимрив Денис, вказавши рукою в бік.
— Та немає там нікого. Пішли.
— А я тобі кажу, стоїть. Здоровий такий, сутулий і без обличчя. Це напевно привид той! — підвиваючи від страху ледве вимовив Денис.
— Денік, досить впадати в істерику. Пішли. Нам вже трохи залишилося.
Антон, випередивши товариша, сміливо рушив уперед, вибираючи шлях між горбками. Наступати на поховання козаків йому зовсім не хотілося, хоч він і намагався побороти відчуття страху. Денис поплентався слідом.
Раптово блискавка вогненною гілкою розколола ніч. Здавалося, що вона вдарила в острів. Грім торохнув разом зі спалахом.
— Ой, мамо! — знову заверещав Денис. — Привид! Як є – він! Тоша пішли назад. Ну їх ці скарби. Може на них прокляття накладене? — заблагав хлопець.
Антон різко зупинився. Попереду він побачив високу постать, яка нерухомо стояла серед могильних горбочків і кам'яних хрестів.
— Тоша нумо повернімось, — продовжував скиглити Денис.
— Та замовкни ти, — Антон підняв ліхтар і направив його промінь у бік фігури.
Він вже сам був готовий бігти, щодуху назад до багаття, але тут промінь ліхтаря вихопив з темряви височенного ідола з висіченими з каміння руками й головою. Видовжене обличчя кам'яної статуї прикрашали довгі вуса та козацький чуб. Невеликі поглиблення позначали очі, трохи виділявся ніс і обриси рота.
— Ну ось, а ти мало у штани не наклав з переляку, — зареготав Антон. — Пішли. Це скіфська баба, або вірніше пам'ятник козакові. Напевно отаманом був, раз йому пам'ятник встановили.
— Ох і страшний. Але я міркую Тоша це не козак, а стародавній бог Велес. Точно! Тут напевно язичницьке капище було. А потім вже цвинтар козацький з’явився. Жах! Прокляте місце, — пошепки промовив Денис.
— Заспокойся ти - знавець історії. Велес. Капище. Це просто каменюка! Зрозумів? Він тебе не вкусить, та не зачаклує.
Впевнений голос приятеля підбадьорив Дениса. Жахіття відступили. Сміючись, вони пішли далі й незабаром опинилися біля крайнього поховання.
— Де у нас схід?
— Там де хрести стоять. Небіжчиків ховають обличчям на схід, а хрест в ногах ставлять. Це щоб коли він воскресне, молився на хрест і вставши міг його поцілувати.
— А ти це звідки знаєш?
— Одного разу був з батьками на похованні, так тітки там зі священиком про це балачки вели.
— Молодець. Високий рівень знань, як на такого телепня. Отже, якщо хрести там, а горбки сюди, то схід там же де і хрести. Нам потрібно повернути праворуч і пройти сто метрів.
Звернувши праворуч від крайньої могили, хлопчики обережно пішли по неходженій траві, висвітлюючи шлях променями ліхтариків. Дійшовши до середини галявини, вони легко відшукали величезний пеньок, що стирчав із землі майже на півметра.
— Де шукати схованку?
— Стьопка, коли сон розповідав, казав, «знайдете під деревом». Вірніше це йому так привид мовив. У коренях потрібно шукати. Тут пісок, копатися легко буде.
Скинувши на траву рюкзак, Денис ставши на коліна біля пня почав відкидати пісок саперним заступом прихопленим в таборі. Незабаром його змінив Антон. Так постійно міняючись, вони швидко викопали глибоку яму. У світлі ліхтаря Антон побачив невеликий отвір у пні, в який можна було просунути руку. Піднявши з землі суху гілку, хлопчик, побоюючись, що в дуплі може бути змія або якийсь гризун, встромив її в отвір та поворушив там. Не виявивши нічого підозрілого, він засунув до дірки руку майже по самий лікоть. Незабаром Артем пальцями намацав якийсь предмет. Вхопивши його, він вийняв руку з дупла і почав розглядати знахідку. На долоні лежав тютюновий кисет з задубілої від часу шкіри. Попри невеликий розмір, мішечок був дуже важким.
— Не томи Тоша. Відкривай, — завив від нетерпіння Денис.
Антон спробував розв'язати шкіряну тасьму що стягувала кисет вгорі, але не зміг. Діставши з кишені джинсів складаний ніж, він зубами відкрив лезо і перерізав тасьму. Розширивши горловину мішечка, хлопчик перекинув його над долонею. Першим з кисета вислизнула металева фігурка схожа на шахового короля, тільки Товща. Слідом за нею з дзвоном впали декілька монет.
— Ура! Ми знайшли скарб! Тепер ми багаті! — загорлав Денис, почавши витанцьовувати навколо пня.
Тієї ж миті блискавка вдарила в дерево, що стояло на краю галявини. Над головою пролунав оглушливий гуркіт грому. Гілки на дереві спалахнули. Від несподіванки Антон впустив знахідки до ями. Затуливши вуха руками, він впав на землю. Поруч з ним плюхнувся Богдан. В ту ж мить пішов дощ. Навіть не дощ, а почалася справжня злива. Струмені води з силою обрушилися з неба на землю.
Оговтавшись від переляку, Антон підвівся на коліна і накривши яму плащ-наметом почав світити туди ліхтарем. Денис спустившись до розкопа, підібрав загублені приятелем знахідки.
— А де цей мішечок?
— Не знаю. На траву десь впав. Навіщо він потрібен? Засунь все до кишені. Треба на берег вибиратися.
Прихопивши рюкзак, хлопчики по ледве видимій стежці прокладеної дикими тваринами, почали просуватися поміж дерев в той бік де, на їхню думку, повинен був знаходитися берег. Але незабаром йти стало неможливо. Вода суцільною стіною падала з неба. Почав зриватися град. Притулившись до стовбура берези, хлопчики сховалися під плащ-наметом та вирішили перечекати дощ. Зігрівшись під захистом брезенту, вони непомітно для самих себе заснули.
Дощ лив майже зо дві години. Антон прокинувся від тиші, що раптово огорнула острів. Тільки рідкісні краплі, зриваючись з мокрого листя, постукували по брезенту. Він розправив затерплі ноги. Прихилившись до його плеча, уві сні сопів Денис. Антон розштовхав приятеля.
— Прокидайся. Дощ схоже закінчився. Час тікати.
Вони вилізли зі своєї схованки. Дощ закінчився, але вітер гнав небом грозові хмари, які у світлі місяця, що виринав у розривах, виглядали немов казкові чудовиська. Хлопчики пішли в напрямку берега. Дійшовши до води, вони звернули в бік мису, де був пришвартований ялик.
— Слухай Тоша, я ось все міркую. А як Улька зі своєю бригадою з острова вибереться? — захекавшись від швидкого кроку, запитав у Антона Денис.
— Так скажімо Олесиному дідові, він їх забере. У неї дід рибалка. В нього човен з двигуном.
— А чого тоді він їх не відвіз?
— Так я звідки знаю? Пригод їм захотілося, романтики. Ось і отримали! — промовив Антон зі зловтіхою в голосі.
— Взагалі-то не дуже гарно виходить. Вони нас врятували. Нагодували. А ми їх тут кинемо.
— Ми що тонули? У цих жилетах ми мали змогу самі до берега допливти. І нічого не сталося б. Хто ж знав, що вони на острів завітають. Я як дим побачив, мав думку, що то рибалки.
— Може повернемося. Яму закопаємо.
— Пізно. Яму потрібно було відразу закопувати. Зараз сліди залишаться. Досить теревенити, дихання збивається. Іди мовчки.
***
На світанку вони вийшли на мис. За ніч води в озері додалося. Ялик погойдувався на мілководді, натягнувши мотузку, яка утримувала його біля берега. Скинувши взуття, хлопчики підійшли до човна і закинули туди плащ-намет, рюкзак та інші речі. Потім відв'язали мотузку і забравшись в ялик звільнили вітрило. Легкий вітерець наповнив його і човен почав набирати швидкість.
Антон влаштувався на кормі, поклавши руку на держак керма. Він вирішив, що швидко освоїться з керуванням човном: «Що ж там складного, якщо навіть дівчисько впоралося? Підняв вітрило і воруши кермом, вибирай куди плисти», — спало йому на думку. Але то тільки так здавалося. Опинившись під керуванням невмілого стернового, ялик постійно нишпорив з боку в бік, втрачав вітер і йшов з курсу, який намагався витримувати Артем. З великими труднощами хлопчикові вдавалося спрямовувати ніс човна в потрібному напрямку. До того ж зі сходом сонця на озеро посів туман, який з кожною хвилиною ставав все щільніше і щільніше. У сірій вологій завісі пропали береги. Видимість становила метрів тридцять не більш.
— Тоша. А як ми дорогу знайдемо? У такому тумані ми до каналу не потрапимо.
— Не лякайся. Вхід до каналу на півдні. Тому, сонце повинно бути від нас зліва. Туман слабкий, сонце видно. Ми як Колумб коли Америку відкривав, будемо в тумані плисти, доки папуга на щоглу не сяде. Давай краще наші скарби розглянемо.
— Зараз дістану. Знаєш, про що я ще думку маю?
— Про що?
— Пам'ятаєш, що нам батюшка казав про Лукавого?
— Пам'ятаю. І що?
— Так ось я міркую, дивись, як у нас все складно виходить. Книги з бібліотеки, потім мішечок цей з монетами та фігуркою, ялик знову ж, як на замовлення, все дуже легко здобувається. Немов би саме до рук пливе. Може це нам Лукавий допомагає? Знайдемо ми скарб, продамо його, а він потім прийде і примусить нас душу за це йому віддати? — Денис злякано подивився на товариша.
— Ха-ха-ха! — Антон, голосно зареготав, відпустивши кермо та схопившись руками за живіт в нападу сміху. — Ось ти сміхота! Га-га-га! Ось насмішив! Знаєш Денік, ти фільми жахів більше не дивись. Особливо «Костянтин» та «Адвокат Диявола», вони на тебе погано діють. Це ж треба було таке вигадати?
Антон перестав реготати та долонею витер сльози, що виступили з очей. Віддихавшись, він з перевагою глянув на приятеля.
— У нас все виходить, тому що ми сміливі, зухвалі, хитрі та сильні. Якщо будемо й далі так діяти, то отримаємо все що захочемо. І отримаємо зараз, а не колись потім. Зрозумів? Давай показуй знахідки.
— Зрозумів.
Денис підсунувся ближче до товариша і запустивши руку до кишені дістав металеву фігурку й три монети. Нахиливши голови, хлопчики почали розглядати свої знахідки. Красива фігурка, схоже, була зроблена зі срібла. Її було зручно тримати в долоні. Зростаючи донизу, фігурка закінчувалася широкою шестикутною підставою сантиметра три упоперек. Перевернувши фігурку, приятелі побачили, що там вибито зображення лицаря з самопалом і ріг з порохом. По колу підстави йшов напис: «печать війська його Королівської милості Запорозького».
Дві монети були золоті, а одна срібна. На першій золотій монеті з одного боку був зображений гетьман Богдан Хмельницький, про що свідчив напис. Зі зворотного боку був зображений все той же лицар, як і на печатці. По краю йшов напис незрозумілими буквами. Друга золота монета, судячи з зображеного на ній півмісяця із зіркою і написів виконаних арабською в'яззю, була турецька.
Срібна монета була видрукувана за часів короля Сигізмунда III, про що свідчили зображення самого короля на аверсі монети й відповідний напис з його ім'ям. На реверсі монети був зображений королівський герб і викарбуваний незрозумілий напис.
— Зчуманіти можна! Тоша! Ось це нам пощастило. Ми тепер багатії!
— Сховай все до рюкзака. Де ти взагалі його взяв? Навіщо з собою тягаєш?
— Тут хліб та консерви. Я його в наметі прихопив. У них там їжі валом, а нам що, на зворотному шляху з голоду помирати. Ми ж не жебраки з тобою.
— Запасливий ти, немає чого казати.
— Тоша, а навіщо нам до каналу? Давай до того берега допливемо і в обхід озера чухнемо пішки додому. Так швидше буде, а то до рибальського будиночка нам півдня плисти. Потім ще до села перти аж до вечора. А так ми човен кинемо навпроти острова. Стьопка плаває як риба, він його назад прижене і всі справи.
— Саме так і зробимо. Що це я відразу не дотумкав. Та й тачку твою забрати треба. Тобі ще й за човен влетить.
— Забудь за човен і тачку. Нам з такими знахідками батьки усі витівки пробачать.
— Міркуєш, варто їм розповісти?
— Напевно варто. А може і ні, якщо Богдан зі своєю родичкою домовиться. Гаразд, шляхом додому визначимося.
Вирішивши змінити курс, Антон почав розвертати ялик. Але від його невмілих дій, парус втратив вітер і повис на щоглі. Раптово в тумані пролунав пароплавний гудок. Хлопчики обернулися на звук і з переляком побачили яскраве світло, яке швидко рухалося прямо на них.
— Тоша, це баржа, вона нас зараз розчавить, — заволав Денис.
— Весла хапай.
Засунувши рюкзак, до якого він сховав знахідки, під лаву, Денис вхопив весло і вставив його в кочет. Антон зробив те ж саме з іншого боку. Але не встигли вони зробити й пари гребків, як з туману з’явився величезний чорний ніс судна. Громадина насунулася на ялик, завила сирена. Хлопчики, кинувши весла, стрибнули у воду, і що було сил, попливли геть. У Антона в голові проскочила думка, що можливо Денис мав рацію – щодо витівок Лукавого.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше