Щоденник офіцера.

«На початку серпня 1919 року кавалерійський полк, яким я командував, в складі 2-го Подільського корпусу Української Галицької армії почав наступ на Вінницю. Два роки тому, я навіть уявити собі не міг, що війна прийде в ті місця, в яких пройшло моє безтурботне дитинство.
Боже святий, які файні були ці роки, проведені в нашому родовому маєтку. Приїхавши додому, під час літньої відпустки з Миколаївського Кадетського корпусу, я потрапляв у цілком іншу атмосферу. Казарма, плац, стройові заняття, манеж, вправи на конях, багатогодинне сидіння за партами, польові навчання, все це залишалося в вагоні потяга, коли я нетерпляче вистрибував з нього на перон, не чекаючи остаточної зупинки. На зміну їм з’являлись звані вечори, бали, рибалка на світанку, полювання, кінні прогулянки з місцевими красунями.
Вранці мене будила гувернантка-француженка.
— Bonjour, jeune ami. Le soleil était et il est temps que vous vous levez. Vous trouverez une belle journée.
— Bonjour, mademoiselle Jani. Je vais certainement répondre à vos souhaits.
Вмившись, я швидко одягався і поспішав на кухню, де на мене вже чекала скибка свіжоспеченого сірого хліба, намащена тонким шаром коров'ячого масла рясно политого медом і келих парного молока. Доки я пив молоко і їв бутерброд, кухарки, як зазвичай пліткували, обговорюючи або витівки молодого конюха, або обмінювались враженнями від особи нового управителя, якого найняв батько, чи вигадували від кого, понесла дочка мельника красуня Марічка.
Дізнавшись свіжі новини, я стрімголов летів на берег озера по мармурових сходинках, повз білі скульптури й гіпсові вази, у яких розпускалися пахучі троянди та пеони. Скинувши на березі одяг, я голяка під вереск сільських дівок які прали білизну, стрімголов пробігав по гнучких дошках містків і кидався у прохолодну воду озера. Вдосталь наплававшись, так, що в м'язах починала відчуватися приємна легка втома, я повертався до берега. Там мене чекав єгер Збишек, тримаючи в руках простирадло. Загорнувшись в простирадло, я обсихав, обговорюючи зі Збишеком, коли краще піти на вепра, чи багато качки цього літа, або чи повернулася пара чорних лелек, яка в минулому році уподобала тиху заводь неподалік від рибальського будиночка.
Потім був сніданок з родиною в оточенні мами, татка і двох сестер, які за минулий рік стали справжніми красунями. Від залицяльників відбою не було. З Львова, Кракова, навіть із самої Варшави приїжджали свати. Але дівчата сватів завертали назад вручивши їм за традицією гарбуза. Сестри бажали продовжити освіту і ні де-небудь, а в Парижі. Мама хапалася за голову, а батько поблажливо посміхався в вуса, підкурюючи біля каміна сигару.
Після сніданку, я до обіду пропадав у стайнях. Я з малих років полюбив коней, що не могло не сказати при виборі військової спеціальності. Після обіду я з мадемуазель Жані займався вивченням французької мови, удосконалюючи свою вимову і манеру письма. Потім ми відпрацьовували танцювальні піруети на паркеті великої зали. З батьком ми змагалися в стрільбі з рушниць і револьверів, а з відставним гусарським майором, який був мені наче дядько, фехтували на шаблях та еспадронах.
Сестри мої теж не сиділи склавши руки. Приставлена до них мадам Жозефіна, навчала їх правилам поведінки прийнятим у вищому суспільстві. Крім французької дівчата вчили німецьку та англійську мови. Самостійно освоювали початковий курс медицини.
Після закінчення занять можна було відправитися на відвідини в сусідню садибу. Сестри вправно справлялися з кіньми й були чудовими вершницями. Вони всіляко ухилялися від прогулянок в колясці, яку їм намагалася нав'язати сувора мадам Жозефіна Морель, вважаючи за краще скакати верхи. Якщо ми не були в гостях, то ввечері приймали гостей у себе. Тоді панський будинок наповнювався гомоном і сміхом. Грали музики, дзвеніли шпори, стукотіли підбори по паркету в танцювальній залі. Мирні та спокійні часи, просочені відчуттям звичайного щастя від першого туру вальсу, від першого поцілунку та першої закоханості.
Навіть коли я, отримавши офіцерське звання в стінах Миколаївського кавалерійського училища в Санкт-Петербурзі, вирушив до місця служби, у відпустку я завжди приїжджав додому. Спочатку сам, а після одруження зі своєю благовірною. Наталі рідні прийняли без найменших докорів, повністю схвалюючи мій вибір. Вона відповіла їм такою ж теплотою і любов'ю. Ми разом гуляли по алеях парку батьківського маєтку, скакали на конях по путівцях між полів засіяних вівсом, соняшником і пшеницею. Відвідували сусідів. Я катав Наталі на човні озером серед латаття. Ми милувалися світанками. Годували хлібом пару чорних лебедів, що оселилася у нас. Великі птахи граціозно прогинаючи шиї та нітрохи не лякаючись, вітали нас клекотом.
А потім почалася війна. Розкиснули від осінніх дощів окопи, тісні бліндажі які були просякнуті тютюновим димом, водночас тхнучи ліками та лайном. Атаки, відступи, гори трупів і нескінченні обози із пораненими. Я і сам двічі встиг потрапити до шпиталю, що надало мені можливість після лікування відвідати милі моїй душі краї.
Сестри встигли до початку війни виїхати до Парижа, і чудово завершивши навчання в медичному університеті, там же й одружилися. Але тепер звісток від них не було. Мої батьки знайшли для себе відтулину в Наталі - моїй дружині у якої народився напередодні війни наш первенець - Марек. З останньої відпустки я повернувся до полку якраз перед початком Лютневої революції та з того часу не мав звісток від своїх рідних.
Коли на обрії з’явились знайомі з дитинства місця, я навіть розплакався від охопивши мене спогадів. Мій ад'ютант поручик Ковальчук, знаючи про те, що я довгий час не мав звісток від рідних, дав згоду піти в розвідку, взявши з собою пару солдатів з взводу пластунів. Я сам обмірковував можливість узяти участь у цій вилазці. Зв'язавшись телефоном з начальником штабу корпусу, я доповів йому свій план. Після хвилинного роздуму, він наказав детально викласти мої міркування на папері та прибути до штабу під час початку вечірньої доповіді.
Все склалося чудово, і командир корпусу схвалив мій план. Повернувшись в полк, я передав командування своєму заступнику, з яким ми воювали пліч-о-пліч вже шостий рік. В хаті, що стояла на краю села, зібралися викликані мною денщик Микола Ухитько, поручик Ковальчук, командир взводу пластунів сотник Кривенко і два солдата-пластуна з прізвиськами Санько Чуб і Костик Лісовик. Пластуни, як і їх предки, Запорізькі козаки - прізвищ не визнавали, наділяючи один одного прізвиськами, часом жартівливими, але які дотепно відображали характер людини, його схильності або здатності. Я розповів про майбутній вихід у тил до ворога, й про те наскільки це важливо для мене особисто. План був розроблений мною з усіма подробицями, і ми витратили годину, доки не розібрали його до найдрібніших деталей.
До Нагірного ми пробиралися різними шляхами. Частини червоних місцями відступили, місцями залишилися на позиціях. У метушні, що панувала в їхньому тилу, нам легко вдалося дістатися до села, переодягнувшись в селянський одяг. Місцем зустрічі я вибрав будинок мірошника і не помилився. Постарілий Казимир, радісно обійняв мене, та мало не задушив в богатирських обіймах. Потім він удвох з дружиною швидко накрили на стіл. Доки варилася картопля, Казимир розповідав про те, що сталося в наших краях за час моєї відсутності.
Новини виявилися сумними. Мої батьки й дружина з сином, після початку Громадянської війни намагалися виїхати за кордон. Але потяг, в якому вони перебували, потрапив під обстріл. Батьки загинули. Наталі поховала наших рідних у Вінниці на міському цвинтарі. Ніхто не бажав везти небіжчиків за сотню верст по місцях боїв. Після поховання вони з сином повернулися в маєток. Коли владу захопили більшовики, Наталі, зібравши все найнеобхідніше, сховалася в будинку у єгеря Збишека. Але незабаром влада змінилася. Більшовики пішли геть, й Збишек відвіз Наталі з Мареком до Варшави. З Польщі дружина повинна була відправитися до Парижа щоб знайти моїх сестер. Навіть якби їй не вдалося їх знайти, у Наталі було достатньо коштів, щоб почати за кордоном нове життя. Про це подбав мій батько, перевівши після Лютневої революції гроші на рахунки в європейські банки.
Нова влада протрималася майже рік й знову в наших краях більшовики узяли верхи. У батьківському маєтку розмістилася повітова Надзвичайна Комісія, або «ЧК», якою керував, за словами Казимира, колишній студент з Петрограда - Альберт Комунарів. Багатьох селян згубив він. Особливо діставалося євреям і полякам - сім'ї яких століттями мирно мешкали на цій землі. Коней, що залишилися на конезаводі реквізували, управителя розстріляли. Пізніше в маєток перебралося і військове командування супротивника.
Виявилося, що ми прибули вчасно. Готуючись до втечі, червоні зібрали в маєток цінності, реквізовані з усієї округи. Вони готувалися вивезти награбоване добро на хлібній баржі. Вже і буксир підігнали. Окрім чекістів в маєтку перебувала артилерійська батарея і рота піхоти, яка охороняла штаб.
У будинку Казимира я намалював своїм підлеглим детальний план старовинного особняка. Ми визначилися, хто і в якому місці здійснить диверсію. Вночі пробралися до маєтку. Старим підземним ходом, ми потрапили на цокольний поверх. З нами пішли старий мірошник і два його сини, які до того часу ховалися в руїнах замку від мобілізації.
Чи багато можуть зробити дев'ять чоловік? Виявляється багато. Особливо якщо супротивник заспокоївшись, що шлях до відступу готовий, почав завчасно святкувати цю подію. Чуб і Лісовик, прибравши вартових на батареї, зняли з гармат замки та закопали їх під муром старої комори, присипавши зверху соломою. Переодягнувшись в солдатські шинелі, вони приєдналися до піхотинців, які повинні були охороняти штаб. Кілька бутлів самогону прихоплених Казимиром зробили свою справу. Через годину на ногах залишилися тільки ми, так кілька бійців внутрішньої охорони на верхніх поверхах. Пластуни розважалися майже дві години, зіпсувавши затвори на гвинтівках піхотинців і вивівши з ладу, п'ять кулеметів.
Ми з Миколою і Ковальчуком впоралися з охороною баржі. У підвалі особняка Казимир знайшов кілька ящиків вибухівки. Вочевидь, червоні при відступі збиралися підірвати панський будинок. Тепер нам треба було швидко попрацювати.
Баржа була пришвартована біля вантажного причалу метрів за сто від величезного підвалу, в якому зберігалися діжки з вином. Зараз підвал був порожній. Ми почали зносити туди ящики з цінностями, а Казимир з синами на їх місце встановлював на баржі ящики з вибухівкою. За півгодини до світанку, ми, знищивши сліди своєї диверсії, сховалися на горищі стайні, встановивши там два кулемети які на моє прохання залишили неушкодженими пластуни. Казимир з синами прихопили з підвалу кілька гвинтівок і десятка два динамітних шашок. Лісовик і Чуб залишилися зображати вартових на баржі.
На світанку було призначено наступ нашого корпусу. Я побачив, як вдалині на тлі сірого неба засяяли червоними крапками три сигнальні ракети. Тут же почувся гуркіт артилерійських залпів і близькі розриви. Поступово звуки канонади стали наближатися. Зі слухових вікон горища двір маєтку і сходи, що ведуть до берега чудово проглядалися. Розділивши сектори обстрілу, ми приготувалися до бою.
Першим здійняв тривогу командир батареї. Не знайшовши своїх вартових і виявивши зникнення гарматних замків він несамовито заволав: — Зрада! Нас зрадили! Втекли собаки боягузливі! — після чого хутко зник в особняку.
Від його крику почали прокидатися піхотинці. Кілька снарядів розірвалися зовсім поруч, що прискорило їхні безпорадні рухи. Юрба солдатів, похапала рушниці, та з ґвалтом побігла до баржі. Зображуючи часових, Лісовик і Чуб відразу дали попереджувальний залп у повітря, але це не зупинило охоплений панікою натовп збожеволілих від переляку червоноармійців. Тоді Лісовик ліг за кулемет і випустив чергу перед ногами піхотинців. Натовп зупинився, обсипаючи «вартових» образами й погрозами. На звуки пострілів з особняка почали вибігати чекісти та перебувавши всередині вартові. Командири та співробітники штабу залишили будівлю останніми.
Ми чекали цього моменту. Два кулемети й три гвинтівки почали свою смертоносну справу. Після перших пострілів супротивник почав рухатися дуже швидко. Першими до баржі рвонули піхотинці, за ними чекісти й штабники. Охорона штабу спочатку відстрілюватися. Але сили виявилися нерівні. Солдати, що чинили опір, залишилися нерухомо лежати на мармурових сходах.
Лісовик зрозумівши, що далі стримувати натовп він не зможе, встав з-за кулемета. Ми теж припинили вогонь. Стріляти в охоплених жахом солдатів, які з супротивника перетворилися в безпорадний натовп що волав про допомогу, та панічно намагався врятуватися - було не по мені. Сотник Кривенко теж прибрав пальці з гашетки кулемета і перевернувшись на спину запалив цигарку.
Серед збожеволілого натовпу метушився білявий молодик з довгим до плечей волоссям в шкіряній куртці з маузером руці.
— Це Комісаров! — пальцем вказав на білявого Казимир.
Він намагався поцілити чекіста. Сухо клацнув постріл, але куля вдарилася в металевий борт баржі та вискнувши зрикошетила.
— Залиште його пане Казимир. Не витрачайте даремно патрони, — подав голос Кривенко. — Нехай вантажаться. Лісовик з Чубом видадуть їм проїзний квиток прямо до пекла.
Я дістав бінокль і почав спостерігати за Комунаровим. Не маючи можливості залізти на баржу, він відійшов на кілька метрів назад, а потім з розбігу застрибнув на солдатські спини. Де по спинах, де по плечах, а де і по головах він забрався на баржу і пішов по вкритих брезентом скриньках до носової частини судна. Його приклад наслідували кілька командирів. Ось вони зібралися на носі. З корми буксира перекинули трап. Обережно ступаючи по гнучких дошках, Комунарів з компанією перебрався на буксир. Матроси прибрали трап. Буксир дав гудок. З його труби повалили густі клуби чорного диму, які миттєво огорнули пристань. Натовп солдатів на березі завив від обурення що їх кидають напризволяще. Багато хто з них почав пересмикувати затвори, намагаючись відкрити вогонь по буксиру, що розпочав рух. Але стрільби з зіпсованих гвинтівок не вийшло. Канати натягнулися і баржа, здригнувшись, зрушила з місця. Від ривка з корми до води впало кілька солдатів. Серед невдах червоноармійців я розгледів знайомі обличчя Чуба і Лісовика. Тримаючи в руках гвинтівки вони, погрожуючи кулаками, вслід баржі, вилізли на берег.
— Ну гаразд, погралися і вистачить. Час полонених брати, — Кривенко загасив недопалок об дошку горищного перекриття і повернувшись до кулемета дав чергу над головами солдатів, що залишилися на березі.
Більше стріляти йому не довелося. Під наглядом пластунів, солдати, склавши зіпсовані гвинтівки в піраміди, розсілися купками на березі, не надаючи опору.
У супроводі ад'ютанта я спустився з горища стайні. Не кваплячись підійшов до сходів. Мармурові сходи, які пам'ятали звуки кроків моїх предків здавалося, потьмяніли та стерлися за час моєї відсутності. На білосніжних скульптурах виднілися вибоїни від куль і осколків гранат. Невдовзі прийшли Казимир і його сини. Полонених червоноармійців замкнули в порожній коморі під охороною сім'ї мірошника.
Я підійшов до берега озера. Біля містків палили пластуни, зі сміхом згадуючи подробиці нічної диверсії.
— Коли вибухівка спрацює Чуб? — запитав я у солдата, дивлячись як видаляються від нас буксир і баржа.
— Та, вже скоро пане полковнику. Не переймайтеся. Там усе під брезентом заховано. На баржі піхота. Навіть якщо помітять, то не збагнуть що й до чого. А на буксирі у машинному відділені заряди заклали. Ми три запальних шнура підпалили. Хоч один, але спрацює. Правда, відміряли багато. Але це щоб вони трохи далі від берега відійшли. Навіщо вам біля причалу затонулі кораблі? Одна морока потім з ними.
Через пару хвилин ніби на підтвердження його слів далеко над водою на багатометрову висоту піднялися білі стовпи води. Невдовзі долинули звуки вибухів.
— Ну от і все. Кінець душогубам. Упокой Господи їхні душі, — перехрестилися солдати.
До обіду наші війська дісталися до маєтку. Біля парадних сходів зупинився кавалерійський ескадрон. Я прийняв доповідь і переодягнувшись у військову форму прийняв командування полком. Під охороною кавалеристів ми відправили полонених в обоз і почали наводити лад в особняку.
Скориставшись моментом, я зайнявся тією справою, через яку власне кажучи й влаштував цю авантюру. З давніх часів у таємних схронах нашої оселі були заховані козацькі реліквії. Ця таємниця передавалася в нашій родині від батька до сина. Відкрити цю таємницю відповідно до наказу мого предка Багуслава Затоцького можна було лише в тому випадку, якщо б Україна знову здобула незалежність як держава. А до того часу ми зобов'язані були берегти козацькі святині. Після Лютневої революції, коли Україна вийшла зі складу Російської імперії, я вже було зрадів, що зможу виконати волю предка, але виявилося, що радість моя була передчасною. Розпочалася Жовтнева революція, а слідом за нею почалася Громадянська війна.
Оглянувши потаємні кімнати, я переконався, що все на місці. Але постало питання: — Кому я можу передати цю таємницю? Мій син з дружиною перебували далеко. Порядних людей за винятком мірошника Казимира, та сільського священика отця Никодима, у мене не залишилося. Але вони обидва були люди похилого віку. Поділитися таємницею з товаришами по службі? А чи встоять вони перед спокусою, дізнавшись які скарби сховані під землею?
Через кілька годин роздумів, я прийняв рішення. Не знаючи, яку долю, підготував мені Господь, я вирішив розділити ключі, до тайників забезпечивши їх шифрами які дісталися мені від батька і додавши нові. На човні я поплив на Часовий острів і в дуплі старого дуба сховав пернач, гетьманську печатку, монети й сувій, які вказують на місце мені невідоме. За переказами батька, там була захована частина козацької скарбниці. Пернач відкривав замки у дверях, що ведуть до тайників в панському будинку. Повернувшись на берег, я зі своїми підлеглими почав огляд врятованих з баржі цінностей. Чекіст Комісаров, в поспіху забув на столі зошит, в якому докладно записував, що й у кого було реквізовано. На жаль, більшість цих людей були вже мертві. Повернувши цінності тим, кого ми змогли знайти, я відібравши ящики з творами мистецтва, книжками та цінностями викраденими з нашого особняка сховав їх разом з козацькими реліквіями. Решта цінностей були відвезені мною в супроводі пластунів й ад'ютанта до штабу корпусу, де ми вручили їх зі складанням докладного опису скарбничому, в присутності трьох офіцерів котрі засвідчили своїми підписами цю подію.
У схованці влаштованій у давні часи в винному підвалі, я сховав поіменну книгу реєстрових козаків, старовинний гобелен, шифр із зазначенням шляху доступу в таємну кімнату і цей щоденник.
Якщо ви гідна людина, яка з пошаною і любов’ю ставиться до своєї країни, то за допомогою Господа і залишених мною відомостей ви повернете нашому народові козацькі реліквії. Якщо ж вами рухає лише користь і жага наживи, то все одно прошу реліквії передати до церкви або ж до відповідної установи, чи до музею. Знайдених коштів вистачить, щоб наситити самого жадібного шукача скарбів. На те я і маю надію ».
— Яка чудова пригода, — закінчивши читати, Улянка відклала в бік аркуші з записами. — Цікаво, що надалі сталося з графом? Загинув, напевно, раз не забрав все зі схованки.
— Може і не загинув, — Санька потягнувся і встав з лави. — Може він не встиг все забрати. Тим більше як він написав, що реліквії повинні залишатися на рідній землі. А якщо він потім за кордон поїхав, то не міг їх з собою забрати. Він же шляхетний був. З баржі тільки своє отримав, а решту цінності людям повернув і в казну здав.
— Так. Рідкісний чоловік як по теперішніх часів. Хоча у нас компанія теж відповідно до нього зібралася. Ніхто не забажав привласнити раритети козацькі, окрім тих байстрюків, що трохи пароплавом не розчавило, — згортаючи самокрутку, багатозначно промовив Мітрич. — Буде їм наука.
***
Археологи повернулися під вечір. Швидко повечерявши відвареною картоплею зі смаженими грибами, вони приєдналися до решти, зайнявши вільні місця біля вогнищевої ями.
— Чудовий маєток був свого часу. Оригінальний особняк, сімнадцятого сторіччя. Чарівна паркова архітектура. Одні лише мармурові сходи чого варті. Судячи з залишків постаментів, по обидва боки спуску було встановлено десятка два скульптур.
— Так вони у підвалі всі складені. Їх туди після війни перетягнули. Хотіли до музею відправити, так, мабуть, забули. Завтра підемо, я вам вкажу де їх сховали.
— Олесь Дмитрович, щоб ми без вас робили?
— Що робили? Самі знайшли б, — посміхнувся старий. — Там ніяких секретів немає.
— Юрію Юрійовичу, а що з нашими пошуками? У будинку можна працювати?
— Цілком Уляна. Центр будівлі та південне крило абсолютно не постраждали. Перекриття між поверхами надійне, ще не один десяток років простоїть. З ранку почнемо. А ви дивлюся щоденник прочитали. Розкажіть нам, що там було цікавого?
— Ой, та все цікаво! — дітлахи навперебій почали переказувати записки графа Затоцького.
За розмовами ніхто не помітив, як настала ніч. Місяць чудово освітлював галявину, замінюючи ліхтарі. Нікому не хотілося йти спати, так захопливо, професор розповідав про історію їхнього краю, про видатних земляків, про народні повстання та страшні битви. Ближче до півночі Юрій Юрійович наполіг, щоб всі відправлялися спати. Завтра мав початися цікавий, але важкий день, тому потрібно було добре відпочити.