Зал Козацької Слави.

Зібравшись перед стіною, дітвора розподілила, кому на який квадрат натискати. Професор махнув рукою, вони одночасно натиснули й квадрати із зображенням акули-молота, потонули в виїмках, зрівнялись з поверхнею стіни. Почулося клацання запірного механізму. Частина муру здригнулася і подалася трохи назад, позначивши контур отвору.
На допомогу дітям прийшли дорослі, але їхні зусилля не знадобилися. Частина стіни що відокремилася, легко відсунулася всередину і вліво, відкривши доступ в наступне приміщення. Промені ліхтариків вихопили з темряви коридор, що спускався до низу, зі склепінчастою стелею й кам’яними сходами. Як і в підвалі по обидва боки в стіни були вмонтовано металеве поруччя. Повітря в приміщенні було сухе й прохолодне.
Професор стомлено присів на першу сходинку. Витер з лоба піт, який виступив від хвилювання, що його охопило.
— Сергію, закрийте двері в кімнату. Над входом потрібно зробити тамбур з плівки. Сюди світло і починайте все фіксувати.
Студенти кинулися виконувати вказівки керівника. Решта стали їм допомагати. Дарина присіла на сходинку біля професора і поклала йому голову на плече.
— Юрію Юрійовичу. Невже ми знайшли?
— Так серденько. Вважаю, що ми знайшли вхід. А ось що чекає нас далі - побачимо.
До них підійшов Сергій і закріпивши над входом електричну лампу доповів про готовність продовжувати огляд. Професор і Дарина піднялися зі сходів. Обережно почали спускатися вниз світячи під ноги ліхтарикам. Решта йшли слідом. Стрибаючи промені світла вихопили з темряви прямокутне приміщення, розміром, як і перша кімната.
— Яка краса! — захоплено прошепотіла Дарина, ступаючи на мармурову підлогу.
Стіни й стеля кімнати були зашиті різьбленими дубовими панелями. На панелях були укріплені самопали, старовинні пістолі, вигнуті козацькі та турецькі шаблі, піки, круглі щити.
Дальню стіну кімнати прикрашала корогва. Прямокутне червоне полотнище, з вишитим на ньому білими хрестом і орлом з розправленими крилами було розтягнуто на всю довжину. Поруч в мідних підставках стояли два двометрових бунчуки з золотим і срібними набалдашниками, прикрашені кінськими хвостами, що звисали з боків.
Перед стіною стояв низький прямокутний стіл, накритий бордовим оксамитовим покривалом розшитим перлами та обрамленим по краях золотою тасьмою. На столі лежала товста старовинна книга в зеленій оксамитовій палітурці. Поруч з книгою в спеціальній підставці були встановлені три булави. Одна велика з фігурним держаком, срібним набалдашником, прикрашеним золотими шипами та дорогоцінним камінням синього і червоного кольорів. Дві інші булави були меншими за розмірами, але настільки ж чарівні у своїй красі.
По кутах столу перебували дві дерев'яні скриньки, оббиті золотом. Кришки скриньок прикрашав знайомий вже герб - козак з самопалом і ріг з порохом. На підлозі по обидва боки столу були встановлені литаври. Все вкривав тонкий шар пилу.
— Хлопчики, пилосос, контейнери, консерванти, світло. Працюємо! — віддав розпорядження професор, не відриваючи захопленого погляду від знахідок.
Студенти кинулися виконувати вказівки професора. Юрій Юрійович підійшов до столу. Діставши з сумки, закріпленої на поясі м'який пензлик, він змів пил з обкладинки книги.
— Троїцьке Євангеліє! Ми знайшли його! — він обернувся до своїх супутників. — Вітаю вас друзі!
Дітвора і дорослі почали обніматися і жати один, одному руки, побоюючись вигуками висловити захоплення яке їх охопило. Урочиста обстава в залі Козацької Слави, і старовинні раритети якось не спонукали до прояву «щенячої радості».
— Кричати не будемо, а то ще щось розвалиться, або на голову впаде, — прокоментував їхню стриману поведінку Санька і всі розсміялися.
— А в скриньках, мабуть, скарбниця, — висловив припущення Мітрич підійшовши до столу і чухаючи потилицю.
— Зараз дізнаємося.
Дмитро Вікторович подав професорові пернач. Юрій Юрійович вставив руків'я пернача в шестикутний отвір замкової щілини. Провернув його за годинниковою стрілкою. Тихо клацнув замок і кришка злегка підвелася. Проробивши те ж саме з другою скринькою, професор повернув пернач своєму колезі.
— Сашко, Стьопа, — покликав він хлопчиків. — Все почалося з вашої дружби. Відкривайте.
Хлопчики підійшли до столу та обережно відкрили кришки скриньок. Пролунали легкі оплески й захоплені подихи. Саньчина скринька виявилася доверху заповнена золотими монетами, на яких було викарбувано зображення Богдана Хмельницького. У Стьопиній скриньці лежала згорнута мапа. Знову пішли захоплені вигуки.
— Це неймовірно. У мене просто немає слів, настільки я вражений, та захоплений ... Не можу передати словами свої відчуття, — професор, зворушений, розплакався.
— Від такої радості й поплакати не гріх! Така подія! — піднявши вгору вказівний палець, багатозначно промовив Мітрич. — Пішли дітвора на свіже повітря. Нехай наука тут займається. Ми з вами потім все подивимося і помацаємо, — старий попрямував до виходу.
Слідом за Мітричем діти залишили зал, піднявшись сходами нагору. Пройшовши через тамбур з поліетиленової плівки, який спорудили студенти, щоб не порушити в підземеллі рівень вологості, вони вийшли до кімнати з шафою.
Санька, побачивши каструлю з пиріжками та термос з чаєм взявся за їжу. До нього приєдналася Альбінка.
— Я коли хвилююся, жахливо багато їм, — промовила дівчинка з набитим ротом.
— По тобі не скажеш. Струнка така.
— Дякую Саня. Це тому що я в маму пішла. Вона у мене теж струнка, хоч по фітнес-клубам не ходить.
— Це здорово. Мені подобається, — посміхнувся Сашко, запихаючи в рот, наступний пиріжок.
— Що подобається? Те, що моя мама фітнесом не займається?
— Ні. Те, що вона у тебе струнка, а ти пішла в неї. Мені ти подобаєшся, — скоромовкою випалив Санька і почервонів.
Почувши останню фразу, Альбіна від хвилювання стиснула пальцями пиріжок. Пиріжок виявився з вишнею і сік, бризнувши, розлетівся в різні боки, забруднивши дітей. Вони засміялися і почали витирати один одного носовою хусткою Альбіни.
— Хрюші закохані, — дивлячись на них, розсміялася Дарина.
— Ой, а тебе прямо завидки б’ють, — Альбіна показала подрузі язика. — Хто тобі заважає? Візьми та закохайся.
— Я здається вже закохалася.
— У кого ж це?
— В Ігоря Анатолійовича.
— Це хто? Дядько Гарік чи що? — Альбінка витріщивши очі, дивилася на подругу.
— Так.
— Так він же старий. Йому вже років тридцять п'ять.
— Тридцять один. Знаєш який він класний? З ноутбуком так здорово управляється, жартує прикольно, знає багато цікавого. А танцює як. М-м-м-м. Він мене так кружляв, так кружляв. Тільки дружина його мені не сподобалася. Не підходить вона йому. Вся така з себе фіфа нафарбована. Нігті, що пазурі у того ведмедя який нам теплиці порушив. Хотіла б я побачити, як вона з такими царапками по дому управляється. А потім нудна вона. Ігор Анатолійович її то на річку кликав, то в клуб на танці, а вона все носом крутить. Валяються цілими днями з Христинкою - сестрою Стьопчиною в надувному басейні. А ще вона казала, що покине його і в Європу поїде, щоб мільйонера закордонного підчепити. Ось там їй з такими нігтями й саме місце, — вдоволено посміхнулася Дарина.
— А ти звідки знаєш? Що підслуховувала?
— Випадково почула. Ми з Лесиком і Стьопкою біля двору на лавочці сиділи, а вони за парканом сперечалися. Ось і почула.
— Все одно він старий. Тобі вісімнадцять тільки через п'ять років виповниться, а йому тоді вже під сорок буде.
— Не під сорок, а всього тридцять шість. Не так вже й багато, вісімнадцять років різниці, — фиркнула Дарина. — І дітей у них немає. Я ось так міркую, якщо люди живуть разом, а Боженька їм діток не дає, то це від того, що вони один одному не підходять. Діти повинні народжуватися від любові. Так мама каже. А то народять дітей, а живуть без любові. От і мучаться потім. Самі мучаться, дітей мучать. Що, скажеш не так?
— Схоже, що так. Права ти Дашка, — зітхнула Альбінка, доїдаючи пиріжок. — Тільки все одно, заносить тебе не в ту сторону. То Антон цей, який в спецпідрозділи служив, тепер ось Ігор Анатолійович. Дивись подруга - дограєшся. Що тобі хлопців в нашій школі мало? Серед старшокласників такі красені є! Особливо ті, що з центру і лісхозівскі. Лісхозівскі взагалі краще за всіх. Навіть «качалку» у себе побудували. Тепер на перервах то на турніку, то на брусах такі фінти класні виробляють! М'язи у всіх ого-го!
— Нудно з ними. У них одне на умі: пиво, інтернет, «качалка». Та дівчину у товариша відбити. Мало старшокласниць через цих красенів за шкільною теплицею рюмсають? Зате з Антоном або з Ігорем Миколайовичем цікаво. Вони зовсім по-іншому міркують, розмовляють. Без дурниць всяких і неприємних натяків. Компліменти усілякі чудові мені кажуть. Так приємно.
— Гаразд. Дивись сама, — зітхнула Альбінка, бачачи, що Дарину не переконати та дістала з каструлі ще один пиріжок, тепер уже з абрикосом. — Ось обіжрусь і лусну. Хто мене рятувати буде? Санька ти мене врятуєш?
— Я? Звичайно врятую! І повимиваю тут все від вишні та абрикосів, — радісно відгукнувся хлопчик, який занудьгував від дівчачих розмов.
— Ось бачиш, який у мене залицяльник! А ти кажеш пиво, — Альбінка засміялася та обійнявши Саньку, що був збентежений її останньою промовою, показала Дарині язика.
Стьопка з Олесею пішли оглядати особняк. Повернувшись до вестибюля, вони, обережно ступаючи, піднялися по сходах на третій поверх. Крізь віконні прорізи відкрився вид з висоти на околиці. Чудово було те, що дивитися можна було в усі боки.
Сонце до половини сховалося за обрієм і на землю спустилися ранні сутінки. Немов відпочивши від денної спеки, природа починала прокидатися. Почулося щебетання птахів, яких вдень було не чути. Зграя качок, пролетівши над верхівками смерек, опустилася на озеро. На околицю лісу вийшло невелике стадо оленів. Поруч з ними брикаючи задніми ногами, пустували оленята. Вдалині мерехтіло рідкісними вогнями Нагірне. Раптово пролунав пароплавний гудок і незабаром показався буксир, який тягнув за собою баржу завантажену лісом, по спокійній гладі озера.
Олеся нахилила голову, поклавши її Стьопке на плече. Кілька волосинок вибившись з-під хустки, лоскотали хлопчикові ніс, вухо і шию, але він терпів.
— Стьопа, а ти коли восени повернешся до міста будеш мені телефонувати?
— Не тільки телефонувати, а й писати. У тебе ж інтернет є?
— Є, то є. Тільки ти геть, який зайнятий. Плавання, художня школа. Забудеш ти мене, — зітхнувши, зовсім по-дорослому розсудила дівчинка.
— Нічого не забуду. У тебе теж - то господарство, то школа. Ще ось зібралася мови вчити. Що ми годину не знайдемо щоб поспілкуватися? Навіть краще не телефоном, а по скайпу. Тато так з усіма своїми клієнтами спілкується. Чудово виходить. Як наживо.
— Наживо цікавіше. Тоді тебе помацати можна, за руку взяти. По запахах зрозуміти, чим ти займався. Але скайп це зазвичай краще ніж телефон.
— А я і восени на канікули приїду і взимку.
— Взимку? Точно? Ось буде пречудово! У нас тут гірка така крижана є. З неї все село взимку на санках катається і діти й дорослі. Весело. На Різдво колядки по домівках співаємо. А на Масляну гуляння влаштовують. З млинцями, з цукерками та солодощами різними. Які забажаєш. Чай із самовара. Конкурси з призами. Я в цьому році ведмедя виграла величезного!
— Ведмедя?
— Ага. Великий такий, м'який. Я його іноді замість подушки кладу, коли телевізор дивлюся.
— Так ось чому Матвій твій велик вибрав. Це тобі знак був.
— Значить якби я кота або кролика виграла, то у мене б кіт великий забрав?
Діти розсміялися. Олесине волосся знову залоскотали Стьопке ніс і він не втримавшись, чхнув. Олеся прибрала голову з його плеча.
— А ти в місто приїжджай. Там теж багато цікавого. Можна в кіно сходити, в басейн, на роликах покататися. У музей підемо, де наші знахідки виставляти будуть, — Стьопка подивився на Олесю.
— Якщо буде з ким, то приїду. А то одну мене дідусь не відпустить, — дівчинка посміхнулася. — Пізно вже. Скоро стемніє. Пішли до низу.
Узявшись за руки, вони збігли сходами на перший поверх. Пройшли у флігель. Там все було без змін, тільки Дарина з Веронікою пішли до табору готувати вечерю. Хвилин за десять почулися голоси. Відкинувши плівку до кімнати, увійшли Стьопин тато, дядько Гарік, Сергій і професор.
— Друзі мої, ми залишаємося тут, а ви повертайтеся до табору, Серьожа вас відвезе, — професор побачив каструлю з пиріжками. — Чудово. Вечеря у нас вже є.
— Не смішіть Юрій Юрійович. Пиріжки це так легкий перекус. Вечерю я привезу.
— Добре, — професор знову повернувся до дітей. — У нас дуже багато роботи. Сергій привезе нам їжу і спальні мішки. Ми тимчасово оселимося тут. Роман Захарович залишається охороняти наші знахідки. Завтра або післязавтра повинні прибути наші колеги з Києва. До їхнього приїзду ми хочемо все закінчити. А вас чекаємо вранці. Наші пошуки не завершені. Отцю Василю я повідомив про знахідку, він теж вранці приїде.
— Як не завершені? Ми ж все знайшли, — здивовано подивився на професора Санька.
— Далеко не все, або ви забули: «Секрети підземки, чотири, дванадцять, ключа, таємниці». Крім цього, щось я не бачив тут витворів мистецтва, які заховав пан полковник.
— А може він їх забрав, коли вони відступали звідси?
— Може і забрав. Але щоб переконатися в цьому, потрібно розгадати останню загадку. До ранку у вас є час на міркування.