Шлях, що визначив долю

1437 рік, 6 день весняного сезону.
Хойт народився в невеликому містечку Грен на півдні могутнього королівства Палантир, у 1425 році тридцять сьомого числа осіннього за новим літочисленням, в сім'ї збіднілого лицаря і ріс так як і усі сільські діти. Ті ж самі розваги, так само бешкетував, одним словом, звичайне дитинство в селі неподалік від міста. Однак, було дещо, що все ж таки відрізняло його від інших дітей. Коли йому, як і всім дітям, розповідали історії про хоробрих героїв та їх супутників, він знову ж таки, як і усі діти, слухав із захопленням і бурхливо реагував на ті розповіді. Одного разу його батько навіть сказав, що з нього як виросте, певно, теж вийде великий герой. Однак, ніхто не знав, що насправді він вболівав не за героїв, а за лиходіїв. І справді, як можна було бути неприхильним до них? Вони виношують плани роками і борються до останнього, щоб вони здійснилися! А герої в той час з'являються разом зі своїми союзниками, товаришами, легендарними артефактами, руйнуючи їхні плани, б'ються кілька на одного, і їм ще й дістається слава та визнання! Звичайно, він не міг змиритися з такою несправедливістю, але і відкрито не симпатизував їм, тому що люди навряд чи його зрозуміли б.
Коли йому було 12, Хойт був досить дебелим хлопцем для свого віку, ростом трішки вище моїх ровесників та був схожий на свого батька, такий як і він з неслухняним каштановим волоссям, з вольовим підборіддям і носом з невеликим горбиком. Через таку схожість усі, хто знав Хойта, казали, що він точна батькова копія з одною лишень відмінністю: очі синього кольору. Та хоча ні серед родичів батька чи матері, ні у кого не було синіх очей, батько казав, що це так проявлялися в мені гени Максиміліанів. 
І от, одного весного дня, до нас в містечко приїхали "академісти", люди з організації, які перевіряли дітей на наявність магічного таланту. До дому Максиміліанів вони навідалися в першу чергу, мабуть, через розповідь старости нашого села  про лицарство голови сім'ї, а значить як не магом, так паладином син лицаря точно міг стати, а їх у країні набирали звідусіль, і якомога більше. Визначали ж магічний талант за допомогою фоліанта. Обранець клав на нього руку, і наявність здібностей визначалася появою магічних кілець, що відходили  від країв фоліанта. Залежно від їхньої кількості визначалася величина сили обранця. Тоді й виявилося, що в Хойта є чималий магічний талант: тридцять кілець із необхідних п'яти (які були мінімальним показником, і всі, у кого був нижчий показник, вважалися звичайними людьми). Дізнавшись про це, його батьки дуже зраділи, і особливо цим пишався батько, оскільки тепер у Хойта є можливість відправитися в магічну академію або паладинський монастир, що теж було дуже непогано. Коли закінчилася перевірка, академісти дали обраним годину для того, щоб всі охочі могли підготуватися й остаточно вирішити, чи хочуть вони назавжди змінити своє життя. Однак це не стосувалося Хойта. Його батьки вже давно вирішили, якщо в нього будуть магічні задатки, Хойта відправлять до ордену паладинів, що взагалі збігалося з його власним бажаннями. Тому, коли настав час, мати зі сльозами на очах дістала заздалегідь заготовлений похідний мішок і разом з батьком відправили Хойта до Торвалю, столицю нашого королівства Палантира, де мали відбутися урочисті збори майбутніх учнів. На прощання батько лише сказав:
— Синку, не нароби дурниць, живи з честю і залишайся собою, я вірю, що ці очі, – батько уважно подивився синові в очі, немов хотів там щось побачити, – принесуть тобі славу.
І краще б Хойт ці слова закарбував собі у пам'яті....
* * *
У Грейстоуні, головному місті регіону, в якому жив Хойт, підібрали ще трьох дітей: одну худорляву дівчинку і двох братів близнюків, не менших за нього. Так їх, юних обранців було одинадцять, окрім тих, кого привели інші академісти. У цей час Хойт і познайомився зі своїм майбутнім найкращим другом, Грегором, він був родом з селища Грат, що знаходилося по інший бік річки Петір, яка розділяла їхні селища. Сама річка була бурхливою і глибокою, але потреби в мості через неї ніколи не було, тому селища майже не спілкувалися, винятком був щорічний ярмарок, який влаштовували посеред осені. Сам же Грегор був високий, худорлявий і з рудим, кольору осіннього листя волоссям, таким, що восени його, напевно, не помітили б у лісі на полюванні.
Вони познайомилися, коли їх усіх зібрали разом, одразу після того, як остання група академістів прийшла в місто, щоб розповісти, що на них чекає, і щоб обрані почали обирати, куди ж вони хочуть піти.
Якщо передати зміст близько годинної розповіді якомога коротше, то стає зрозуміло, що всі охочі вчитися на магів, не зможуть пройти весь навчальний курс. Частину відрахують за неуспішність, а частина загине під час випробувань. Але ті, хто зможуть подолати всі труднощі, стануть елітою, справжніми магами, і якщо протримаються протягом десяти років обов'язкової служби на королівство (що не стосується десяти найкращих випускників), стануть багатими та могутніми. Ті, хто вибере шлях паладинів, то їх будуть муштрувати, тренувати, вчити магії майже як справжніх магів, а також їм кожен рік доведеться проходити складні випробування та жити у тяжких умовах. Паладинами зможуть стати майже усі, про інших же говорили мало: лицарство занепадало, гільдія мисливців на чудовиськ ніколи не була дуже популярною, а інквізиція наробила такого, що дивно, що її досі не розпустили.
Хойт Грегором познайомилися, коли сидячи на лаві, слухавши нудну, як тоді Хойту здавалося, розповідь він ледь не заснув.
— Ей, – хтось легенько штурхнув його в плече, – ти там що, заснув?
— А? що? Ні, не сплю я.
— Послухай но, це ж важливо для твого, майбутнього, – останнє слово хлопчина сказав так, що було одразу зрозуміло, він ставився до цього максимально серйозно.
— Я так не думаю.
— І чому ж?
— Ну по-перше, я вже визначився, а по-друге, те, що вони кажуть, не є, скажімо так, абсолютною правдою.
— Тобто ти їм не віриш?
— Принаймні, не всьому. Мій батько, хоча збіднілий, але все-таки лицар, тому я багато чого про це все знаю.
— Наприклад?
— Наприклад, те, що серед майбутніх магів виходить дещо більше, ніж вони кажуть, а кажуть вони так, тому що їм потрібно, щоб більше людей йшло на паладинів, з ними немає такої мороки, як з магами, вони не влаштовують небезпечних експериментів, їхній кодекс набагато суворіший ніж правила магів, та й окрім того, це дозволяє відсіяти тих, з кого нормального мага навряд чи вийшло б.
— А це справді має сенс. Ті, в кого менший талант, замість того, щоб даремно витрачати роки на навчання в магічній академії, стають непоганими паладинами.
— В яблучко.
— А куди тоді йдеш ти?
— Я стану паладином.
— Чому так? Я бачив тебе на тесті рівня магічного таланту, і в тебе він дійсно великий.
— Бо я вже так для себе вирішив, та й в паладинах зараз справді є потреба, а це означає, що в мене завжди буде робота, та й здібності до цього в мене є більші.
— Зрозуміло....мене, до речі, Грегор звати.
— Максиміліан Хойт, радий знайомству.
Вони потисли один одному руки, повторюючи за дорослими, та після цього ще кілька годин проговорили, і Хойт дізнався, що Грегора був із сім'ї селян, і що в його сім'ї, крім нього, було ще восьмеро дітей: п'ять хлопців і троє дівчат, але жили вони не бідно, тому що їхній батько був найкращим ковалем в окрузі, і в його кузні ніколи не було застою.
Ви вже могли помітити те, що усі назви селищ і містечок навколо Грейстоуна починаються на «гр»? І це не тому, що в місцевих погано з фантазією. Просто у нас заведено називати усі села та містечка навколо головного міста першими двома літерами, а вже далі додавати щось власне. Якщо ж говорити про Грейстоун, то місто було названо так на честь фортеці, яка була вирізана прямо в величезній скелі, що з'явилася тут, якщо вірити легенді, після того, як Архімаг, ім'я якого історія не запам'ятала, бувши майстром геомантії, цією ж скелею розчавив дракона, який в сиву давнину тероризував ці землі. З часом тут з'явилося королівство, яке на честь його засновника, великого воїна та лорда, назвали Палантиром, і на цю скелю одразу поклали око архітектори, яким дали завдання побудувати фортецю на кордоні з графствами, які в той час були сильними й незалежними і вели постійні війни за території. Вони вирізали фортецю прямо в скелі, й вона продовж сотні років слугувала за призначенням аж до тих пір, доки ці землі, які на той час були далеко не прикордонними, не віддали роду Лорейнів, які перебудували фортецю в замок, а навколо нього виросло місто. 
Вони проговорили так ще кілька годин, доки їх не позвали спати, і вони розійшлися по кімнатах казарм, які лорд Грейстоуну – Райк Лорейн – надав для ночівлі.
Наступного дня обранці відправилися в столицю.
* * *
Шлях до столиці мав займати десь близько трьох тижнів, і по дорозі караван академістів мав збільшитися в рази завдяки новачкам, за якими вони заїжджали в інші міста та села по дорозі до столиці.
Палантир мав багатовікову історію. То тут, то там можна було помітити руїни древніх замків, фортець, башт чародіїв, заможних маєтків та навіть цілих міст, чиїх назв уже, напевно, ніхто не пам'ятає. На Хойтову вдачу візник, який їх віз, був чоловіком розумним і знав багато легенд та історій, тому їхати було не нудно, та й Грегор був поруч, так що йому завжди було з ким поговорити.
— Хлопці, гляньте но сюди.
Візничий вказав на ліс, що виднівся на кілька миль праворуч від них. Він був моторошний та темний, і здавалося, що навіть листя потемніло, хоч навколо панувала весняна пора. Закінчувався ж він перед невеликим, але довгим гірським хребтом, який через свою форму отримав назву Зміїні гори.
— Це, хлопці, ліс нетопирів, в його центрі знаходиться башта Васторіана: некроманта, який жив тут близько чотирьох сотень років тому.
— ОГО, невже той самий?!.. - Тільки й вимовив Хойт, а Грегор боязливо покосився вбік, наче боячись щось побачити.
— Так, хлопці, темна сила, яка йде від склепів під баштою, настільки сильна, що в тому лісі по цей час водиться нежить, а в самому склепі щось навіть страшніше… Тож якщо захочете йти до паладинів, вас колись відправлять туди на практичні заняття.
— То чому цей склеп не очистять, якщо він такий небезпечний? — Грегор все ще боязливо поглядав на ліс.
— Ех, причина тут досить цікава. Ліс тримають, щоб вся нежить в окрузі, що встає з могил, ішла туди й сиділа там тихо.
— Тобто?! – Грегор був збитий з пантелику ще сильніше, ніж раніше і ще більш налякано поглядав на ліс.
— Розумієте, цей ліс щось типу тюрми для нежиті. Вона туди заходить, але вже не виходить звідти. Якась сила тримає її там. Таким чином влада позбавила себе необхідності слідкувати за нежиттю, щоб та нікому не шкодила.
— Тобто вони використовують цей ліс у своїх цілях?
— Саме так, я тобі навіть більше скажу, таких лісів в королівстві три: ліс нетопирів для нежиті, ліс перевертнів для нечисті та ліс гідри для чудовиськ.
— А чому нежить звідти не виходить?
— Тобі, руданю, я відповісти не в змозі, скільки років працюю візничим в академістів, а я ще ні разу не чув, чому та нежить там сидить.
— Я, до речі, чув про ліс гідри, мій батько їздив туди на зачистку кілька разів.
— О, то твій батько, напевно, лицар.
— Так і є, – гордо відповів Хойт.
— І як його звати?
— Максиміліан Тібальд.
— Х-м-м-м, ніколи не чув про такого.
— Він не найбільш відомий лицар, та й часи для них зараз не найкращі. – Хойт повів плечима.
— Так, згоден з тобою. Лицарські братства в занепаді, тому орден паладинів зараз у розквіті сил.
— І тому, на жаль, потреби в лицарях майже немає.
— То ти, напевно, підеш до паладинів?
— Вірно.
— А ти, Грегоре, до кого ти підеш?
— Ну, у мене немає великого магічного таланту, так що я теж піду до паладинів, а то перспектива піти до інквізиції або, наприклад, в гільдію мисливців за чудовиськами мене не приваблює – не для мене це.
— Ну і правильно, і в тих, і в інших погана слава, особливо в інквізиції.
Решту дороги вони проїхали, слухаючи розповіді про пам'ятки історії, що траплялися на шляху, і на четвертий день подорожі приїхали до Царського Млина.
* * *
Царським Млином називають місто, побудоване навколо найбільшого на світі млина, розташованого на пагорбі посеред міста. Сам млин має цілих сімдесят метрів у висоту, і був збудований велетнями, які замість того, щоб побудувати семиметровий млин вирішили, що треба побудувати сімдесяти метровий, що й не дивно, зважаючи на те, що велетні чим-чим, а розумом не славляться. Спитаєте, чому його попросили побудувати велетнів? Насправді, ніхто і не знає, чому вибір випав саме на них. Можливо, тому що їх в цих краях ще було багато, а можливо, правитель цих земель просто хотів закінчити будівництво швидше, але зрештою, коли він їхав оглядати будівництво і побачив, що вони наробили, то спочатку наказав їм припинити, але вирішив залишити млин і добудувати його, після чого залишив як пам'ятку про себе і над вхідними воротами повісив надпис "Млин побудований за наказом Хорторна". З часом навколо нього виросло селище, містечко і на кінець ціле місто, яке стало центром торгівлі в регіоні. Взагалі дуже часто міста називають залежно від того, що є незвичного в них, Царський Млин назвали в честь величезного млина, так само як Грейстоун назвали через замок лорда, що побудували прямо в скелі сірого кольору, так що одним словом, над назвами в Палантрі довго не думають. 
Академісти виїхали в місто зранку через центральні ворота, щоб забрати ще дітей, проте на відміну від попередніх місць зупинки, мали залишитися тут на ніч.
Після приїзду обранців зібрали у дворі біля трактиру, в якому мали заночувати, аби повідомити, що вони можуть гуляти містом до вечора. Тож Хойт вирішив, що настав час дістати гроші, що дав йому батько перед тим, як відправити його, і він разом з Грегором вирішили прогулятися містом і, можливо, щось собі прикупити.
Царський Млин недарма мав назву найбільшого торгового міста в регіоні. Увесь простір на перших поверхах дерев'яних будинків був заповнений магазинами, майстернями, кузнями та багато чим іншим для задоволення потреб приїжджих. Сам же млин був прикрашений різноманітною різьбою, а в ньому проводилися аукціони з продажу найцінніших та найрідкісніших речей.
Прогулявшись околицями, ми вийшли на центральну площу, яка, на відміну від чистої, невеликої та звичної нам площі Грейстоуна, була величезна і заповнена різноманітними торговцями, на столах у яких виднілися найрізноманітніші товари: від фруктів та овочів, до магічних предметів різного застосування.
Потинявшись по площі близько години, хлопці повернулися на вулиці міста в східному районі, і тут Хойт помітив його –"Магазин Малецефистики". Малецефистикою називають науку про злодіяння, але в сучасних магічних школах це була офіційна кафедра. Причина ж, чому це дозволяють вивчати майбутнім магам, у тому, що в випадку з тими самими некромантами найкращі способи боротьби з нежиттю знають саме вони, і ті зусилля, що докладає некромант для, наприклад, упокоєння кладовища, значно менші в порівнянні з тими, що докладає адепт святої магії. Та незважаючи на це, кафедра малецефистики в рік все одно має від сили 2-3 учнів, занадто багато тиску на них здійснюється.
Хойт вирішив зайти всередину, щоб подивитись на товари, і позвав Грегора з собою.
— А ти упевнений, що це гарна ідея? – запитав він, підозріло косячись на затемнені вікна, крізь які все ж було видно деякі товари на вітринах, та зловісну вивіску.
— Не дрейф, все буде добре.
— І взагалі, навіщо тобі в магазин малецефистики?
— Просто так, цікаво.
— Що значить, просто так?! Просто так в такі місця не ходять! — Грегор був без перебільшення шокований такою заявою.
— Грегоре... – Хойт подивився на нього поглядом, який явно не віщував для друга нічого хорошого.
— Ну добре, добре... – здався хлопець, запустивши довгі пальці у своє руде волосся. – Але пообіцяй нічого не брати!
* * *
Майбутні паладини ввійшли в на диво, нетемне зловіще приміщення, яким воно здавалось знадвору, а в доволі затишну (хоч Грегор Хойтових думок не поділяв) і освітлювану кількома кристалами зеленого, фіолетового то червоного кольору кімнату.
— Добридень, шановні.
Власник, який сидів в найтемнішому кутку і був такий худий, що скидався на павука, кинув на хлопців погляд, після чого продовжив чимось шарудіти в себе під прилавком.
— Добридень.
— Щось шукаєте? – не відводячи погляду промовив чоловік.
— Ні, ми просто зайшли подивитися.
Власник підозріливо зиркнув на хлопців, але нічого не сказав.
Магазин являв собою невелике приміщення, заповнене різноманітними магічними речами: від черепів різних розмірів та видів, до томів та сувоїв з невідомими письменами та іншими, здавалося, дрібничками.
— О, то навіть так буває…
Озвався той, кого спочатку не було видно. Це був хлопчина років 16-17, в плащі темного, майже чорного кольору із зеленим переливом і з посохом, зробленим з металу, у формі людської кістки, а на його вершині, в обрамленні з чотирьох воронячих кігтів, красувалася біла сфера.
— Ви, напевно, мої майбутні колеги.
— Та не зовсім, – сказав Грегор, зробивши крок назад.
— О, а хто ж тоді?
— Скажімо так, наш рід занять, напевно, схожий, однак, методи інші.
— Ха, ви ще скажіть, що ви майбутні паладини, – хлопчина та хазяїн після сказаного навіть трішки засміялися.
— Ну, взагалі наче так.
Почувши це, в хлопця очі ледь не вилізли з орбіт, а хазяїн магазину щось впустив, і воно гулко вдарилося в підлогу.
— Вибачте, що?!
— Ми зараз направляємося в Торвальд, щоб стати на службу.
Впевнившись, що йому це не почулось, чоловік витріщив очі на дивних дітей так, що, здавалося, ще трішки – і вони вилетять з орбіт, та влучивши в них, спопелять, як два фаєрболи. Некромант же відступив на кілька кроків і, сівши на череп якоїсь невідомої тварини, випалив:
— Отакої, за ввесь час моєї подорожі я такого ще не бачив...
— Ну а що тут такого? По-моєму, тут немає нічого незвичного, – на справді Хойт тоді розумів, чому вони так здивовані, але йому було цікавіше грати дурника.
— Немає нічого незвичного, – пирхнув власник, відклавши щось під прилавком в бік та піднявшись. – Та я таке за усі 37 років, проведених у цьому магазині, не бачив. Щоб майбутні паладини та й просто так заходили... Я навіть більше скажу, бувалі паладини майже ніколи не заходять сюди, з добрими намірами.
— Ну а ми зайшли, усе буває в перший раз, – Хойт ледве стримував регіт, а ось Грегор, який і без того почував себе тут дуже незатишно, помітно зблід.
— Ха, хлопці, а це вельми цікаво. Давайте знайомитися. Мене звуть Бельт, – хлопець елегантно піднявся, розправив плащ та майже нечутними широкими кроками підійшов до нас майже впритул та потягнув руку. – Некромант.