Прорив до смерті

1444 рік, 14 день літнього сезону, після опівночі
До табору паладини дійшли не промовивши ні слова і коли уся група пройшла до шатра лорда-паладина атмосфера стояла важка, усі присутні чекали що скаже їм Махаріон.
— Ви усі напевно хочете почути як так узагалі вийшло, що потвора на яку так довго ведеться полювання напала раптово і ніхто не міг цього попередити?
— І навіть більше, – знову спалахнув Стефан. – Чому з нас зробили приманку для цього чудовиська?!
— Тебе Стефане я прошу не забуватися, – голос Махаріона звучав неначе далекий грім що грозився перетворитися на шторм. – З вас ніхто навіть і не думав робити приманку, не говорячи про те, що кожен паладин під моїм командуванням для мене важливий.
— Вибачте мені лорде-паладине, я піддався емоціям, – смиренно вибачився Стефан.
— Досить про це, продовжимо те з чого почали, так от, не дивлячись на багаторічну боротьбу з цим поріддя чорної магії нам, через особливості цієї потвори, таких як можливість відчувати магічну енергію на великих відстанях, високий магічний та фізичний захист, а також швидкість не властиву звичайній нежиті, так і не вдалося її спіймати.
— Тобто цю істоту було спеціально створено? – перебив лорда-паладина Грегор.
— Вірно підмітив Грегоре.
— Але чому тоді ця істота опинилася тут?
— Бо тут вона і була створена.
— Що?!
— Лорде-паладине, невже ви хочете сказати що там дотепер знаходиться якийсь некромант?
— На превеликий жаль це так, і це не просто якийсь некромант а...
— Лорде-паладине! – в шатер ввірвався захеканий паладин – тривога! З центральної частини лісу виходять орди мертвих воїнів, а також уже стало відомо й про кістяних гончих та лицарів нежиті!
Очі лорда-паладина запалали люттю, він узявши до рук молота вибіг з шатра і побачивши в далечині над лісом стовп темно зеленого світла що тягнувся в небеса зло промовив.
— Васторіан Лорн. – кулаки лорда-паладина ще міцніше здалися на молоті й він рішучим поглядом оглянув усіх навколо нього, усі чекали що він скаже – гайда, браття та сестри, пора нам втихомирити зазнавшогося могильника!
Крик Махаріона пролунав по всьому табору і вивів усіх зі ступору від побаченого, слова їхнього лорда знову пробудили в них полум'я і табір загомонів як вулик, брязкотом латів та зброї.
Хойт з компанією також були натхненні Махаріоном, хай там що, а зараз не час для роздумів, потрібно зупинити загрозу поки ще не пізно, тому після того як усі, щойно прибулі паладини привели себе і своє спорядження в порядок, попрямували до виходу з табору де вже був лорд-паладин в оточенні двох капеланів, решти капітанів, що знаходилися в таборі, та старшого священника.
— Лорде-паладине, всі вже зібралися, – донеслося з задніх рядів.
— Чудово, якщо усі присутні, то ви можете починати священнику.
Священник, що стояв біля Махаріона почав читати слова древньої молитви й над усіма присутніми здійнялося золотава заграва
— Брати мої та сестри, зараз я благословив вас, щоб ви змогли прогнати слуг злої волі що жадає людської погибелі, так ідіть і бийтеся заради самого життя!
— Усі за мною! – неначе грім прокотився крик лорда-паладина. – Тепер настав наш час!
Благословенні старшим священником, та під керівництвом Махаріона Сола, невелике військо паладинів рушило в центр лісу нетопирів не зустрічаючи ніяких перешкод Завдяки Махаріону чий молот змітав зі шляху повалені дерева те невеликі валуни, а того аури злякався б напевно навіть некродракон, та пройшовши за кордон внутрішньої частини лісу воїнство зустріло відступаючих паладинів.
— Лорде Махаріон, в цю сторону зараз йде ціла армія лицарів скелетів, їх по меншій мірі шість тисяч! Нам потрібно негайно викликати підкріплення і...
— Годі брате, заспокойся, підкріплення уже викликали, нам на зустріч з протилежної сторони лісу йде святе воїнство з монастиря Вайденгор.
— Але ж Лорде Махаріон, їх занадто мало щоб стримати усю нежить!
— Нам це й не потрібно, все що зараз від нас потребується це дійти до центру, а з рештою ми розберемося.
— Як скажете Лорде Махаріоне, що робити моїй групі?
— Міттер, хто там ще з тобою, це ж Тайнер і Шайс?
— Так Лорд..
— Годі формальностей, на них немає часу, ваші групи мають прибути до найближчого серединного посту і почніть формувати бар'єр.
— Слухаюся Лорд...
— Годі, швидше йдіть уже!
Махаріон рішуче попрямував туди, звідки ще хвилину тому відступали паладини, часу у нього було обмаль, а ще потрібно було прорватися через військо нежиті. Відчули ж вони наближення до ворога через кілька хвилин коли навпроти них вітер, не дивлячись на літню пору, повіяв пронизливим холодом, а по землі стелився густий туман.
— Браття й сестри, нам доведеться пробиватися скрізь ворожий стрій, йдемо не вповільнюючись і прикриваємо один одного, битися будуть тільки ті хто спереду, решта буде відбиватися і не даватиме стиснути стрій! – з-за дерев показалися перші лицарі скелети. – Почнемо ж!
Лорд-паладин ринувся уперед та зніс дерево перед собою майже під корінь і його стовбур розтрощив зо два десятки ворогів, в той час як Махаріон розтрощив чергових лицарів скелетів, і наступних, і наступних, військо під шум битви, з троскотом кісток та латів, невпинно просувалося вперед, і Хойт який бувши з краю спостерігав те, на що перетворилися силою темної волі колись благородні лицарі, те що залишилося від облич дивилося на нього з під забрал шоломів лютим, жагаючим усьому живому смерті поглядом, лати та зброя заіржавіли, і магія відчувалася тільки в зброї, було видно що нежить підняли наспіх і Хойта як і багатьох інших хто це помітив цікавило запитання, чому?
З наближенням до центру лісу, уся нежить збиралася і просуватися ставало все важче, з боків раптом нападали кістяні гончі, кістяні чудовиська типу тролів, мінотаврів, а також туш зі скріплених разом кісток намагались прорвати стрій та капітани давали їм раду, а зверху ж величезні нетопирі розміром з дорослу людину, намагалися накинутися на паладинів, що йшли по центру, але один-два заряди світла і вони відступали. Чим ближче до башти вони наближалися тим менш місце куди вони йшли, нагадував ліс крізь який вони йшли до цього. Дерева стояли сухі та мертві, а листя на них заміняла густа павутина, ґрунт під ногами був кам'янистий, і туман що вкривав все навколо не давав побачити, що не будь на кілька метрів навколо тому просуватися стало ще важче.
До башти залишалося ще кілька хвилин та багато паладинів вибилося з сил і якби вони один одного не замінювали, серед них були б значні втрати. І ось на кінець військо вийшло до просторої поляни посередині якої стояла башта без яких не будь натяків на вікна та двері, а оточували її кам'яні плити з магічними символами, що лежачи колом навколо башти створювали заклинання, як тільки паладини зайшли на поляну нежить що їх переслідувала залишилася позаду та відступила так, щоб її не було видно. Коли паладини майже дійшли до каменів з передніх рядів пролунав крик.
— Загін зупинитися, на плити не ступати, стати в захисний стрій!
Напруга над поляною здавалося відчувалася фізично, хоча усе було спокійно ніхто не вірив, що некромант здасться так просто і готувалися до найгіршого. Через кілька хвилин з протилежної сторони башти пролунали звуки битви, воїни храмовники з Монастиря Нетопирів що знаходиться з протилежної сторони лісу майже дісталися до поляни де за допомогою скрижалей з заклинанням мали запечатати Васторіана Лорна ще принаймні на сотню років.
Паладини їх майже не бачили, але було зрозуміло що їхні союзники дісталися до поляни та почали готуватися. Візерунки на камінні засяяли біло блакитним світлом і священник що пройшов разом з паладинами почав промовляти слова древньої молитви-заклинання зі скрижалі що весь час тримав у руках. Саме у цей момент в мертвому лісі здійнялася буря, вітер збирався навколо башти й за кілька секунд башту вже не було видно за товщею пилу здійнятого торнадо, що оточив башту, за якис почало просвічуватися темно зелене світло. Торнадо лютував і затягував усіх навколо до себе і кілька ослаблених храмовників затягнуло до нього і майже миттєво перемололо пилом і камінням у торнадо. Видовище жахливої смерті що чекала на усіх хто не встоїть перед вітром на мить змусило священника припинити промовляти заклинання та коли його міцно схопив капітан, що відповідав за його безпеку, він продовжив. Тим часом з іншого боку священник не міг продовжити й зелене світло ставало дедалі більшим аж доки туман не розвіявся збивши усіх з ніг і на паладинів не полилася хвиля з зеленого диму, що неначе обмацувала кожного паладина.
* * *
Хойт був збитий з пантелику, він стояв і намагався втриматися на ногах, аж раптом його кинуло на землю і світ навколо потонув у пітьмі, ні звуків, ні світла абсолютно нічого. Поки Хойт намагався зрозуміти, що з ним сталося позаду нього почав наростати, такий самий який зараз огортав паладинів зелений туман і перетворювався в згорблену постать в капюшоні. Хойт відчув позаду себе пронизливий погляд і повернувшись побачив перед собою бридке обличчя старця, що опирався на посох.
— Доброго вечора, молодий чоловіче, – голос істоти був злегка скрипучим, немов не змащені двері
— Хто ви такий, що це за місце? – Хойт роззирався навколо намагаючись зрозуміти де він опинився.
— Це не так важливо нахабний хлопчисько – голос істоти став зліший. – я збирався зробити усе по хорошому та мене твоє невігластво приводить до сказу! Я гарно звернувся до тебе, а ти мені так відповідаєш!?
Гнів почав наростати не тільки в істоти, що стояла перед Хойтом, але і в ньому самому, він уже зрозумів, що перед ним не друг і потрібно буде дати йому відсіч.
— Годі розмов, я занадто довго пробув у цій проклятій дірі та не маю наміру повертатися до цієї башти коли-небудь знову! Я тут хлопче аби забрати те що покоїться у твоїй душі, те що дасть мені змогу вибратися!
З кожним словом тієї потворної істоти, що була перед ним Хойт ставав усе злішим, навіть темрява навколо нього почала змінюватися полум'ям його люті, та чомусь він не міг поворухнути ні руками ні ногами, а істота тим часом наближалася, аж доки вона не опинилася майже на відстані витягнутої руки. Раптом Хойт відчув поштовх в спину, його тіло знову його слухало! Хойт що є сил ударив істоті прямо в обличчя, і вона знову розвіялася туманом якого ставало все менше і менше.
— Ні, прокляття ні, що ти зробив зі мною?! Малий покидьок що ти зі мною зробив, моя форма, я не можу розвіятися зараз, після стількох років мені нарешті випав шанс, я не можу його впустити! – тим часом істота розвіювалася усе більше. – Н-І-І-І-І! Я великий некромант Васторіан Лорн! Я досягнув безсмертя, я не можу знову туди повернутися... – це були останні слова некроманта перед тим як він повністю розвіявся й остаточно збитий з пантелику Хойт знову опинився посеред інших паладинів які відходили після ворожої атаки.
— Невже закінчилося? – Махаріон був шокований від того що сталося. – Як це сталося?
Ніхто не розумів, що сталося та ліс, що недавно шумів від нежиті та від шквального вітру, затих і окрім стонів поранених храмовників та брязкоту латів і кольчуг нічого не було чути. Некромант затих, а уся нежить що була у лісі упокоїлася та розсипалася на шматки, і паладини з храмовниками могли спокійно повертатися назад після довгої та втомливої ночі.
* * *
По всьому лісі нетопирів шуміла битва, десь попереду проривалися паладини, а ще далі й храмовники, та чоловік в чорному плащі та такій же маскі рішуче йшов крізь ліс не зважаючи ні на кущі, ні на нежить що йшла в тому ж напрямку що й він, а нежить так само не зважала на нього.
— Будь він проклятий цей Васторіан, як він зумів відчути його?
— Годі тобі, проклинати його далі вже немає куди, а відчув він його тому, що хлопець використав магію на його території, і тепер він не заспокоїться.
— Ох тільки б встигнути до нього, до того як Васторіан почне.
— Ми вже майже прийшли, та боюся ми не встигли.
— Що?! – в голосі постаті відчувалася лють. – Ох він в мене отримає!
Чоловік вибіг на край поляни, та перед ним постала картина того як зелений туман огортав паладинів. Чоловік не гаючи ні хвилини почав читати заклинання з гримуару що був у нього на поясі й навколо його голови з'явилося фіолетове світіння, він заплющив очі і його свідомість покинула тіло.
Там де чоловік розплющив очі усе палало в вогні, а перед собою він побачив Хойта, до якого наближалася істота що напевно і була Васторіаном Лорном. Рухатися було важко, свідомість от-от має повернутися назад до тіла та все ж він зумів допомогти, один поштовх і Хойт ударив Васторіана так, що той повернувся у свою темницю.
Одразу після того до чоловіка повернулася його свідомість.
— Я, ах – голова ще боліла від не підготовленого переходу свідомості. – Я таки зумів йому допомогти.
— Я це й так бачу, але пораджу тобі тікати звідси, бо тобі тут ніхто дякувати не буде.
Чоловік не промовив нічого, а тільки спершись на посох, що до цього висів за плечем, пішов у ліс подалі від врятованих ним паладинів.
1444 рік, 32 день літнього сезону
Околиці Браґо, ніч, тишу якої порушував тільки зачастивший цокіт копит. В Тір-Дейграндському помісті Кроулів усе було звично і спокійно, майже в усіх вікнах була темрява і тільки в залі де любив засиджуватися за своїми думками й вином, молодий хазяїн горів комин. Аж раптом Елізар встав з крісла, підійшов до столу і налив келих вина, після чого з легким скрипом відкрилися двері й у кімнату увійшов середніх років з поголеною головою чоловік, у котрого від краю губ до скроні тягнувся шрам. Чоловік йшов майже безшумно, а широкий міцний торс, впевнена хода і пронизливий погляд видавали в ньому людину яка знає для чого тут опинилася.
— Доброго вечора, – подібного грубого голосу ця зала не чула вже давно.
— Доброго, – Елізар протягнув келиха чоловіку. – Олександр, якщо не помиляюся?
— Вірно, – Олександр узяв келиха, та напою не пив.
— Далекий же ви шлях пройшли, щоб сюди дістатися.
— Я був неподалік, вам просто пощастило.
— Ну на рахунок того, що пощастило тут мені це я не певен, а ось за те, що пощастило ВАМ я повністю впевнений, а все тому, що ви станете помічником диригента, не в прямому сенсі звичайно ж.
— І в чому ця робота полягає, – сказав у голос найманець та подумав "Тягне ж цих багатіїв на різні вигадки, ось уже й до диригентів дійшло".
— І хоча я й багатій, – продовжив Елізар. – Я назвався диригентом не з проста, і скоро ви переконаєтеся у цьому. Мої плани й та гра яку я затіяв, ніяк окрім великою світовою виставою не назвеш.
"Невже я зв'язався з чародієм, що читає думки" подумав найманець.
— А ви не розчаровуєте мене, мислите оперативно і логічно, ви справляєте гарне враження.
— Якщо так, то перейдімо до діла, в чому саме полягатиме моя робота.
— Ви будете виконувати мої доручення, будь якого характеру, на території усього континенту, усе необхідне вам буде надано, від вас потрібно тільки виконати завдання і повернутися непоміченим. Плата буде такою яку вам запропонували при зустрічі, та житло, жінки, лікування і ремонт спорядження будуть моїм коштом, та звичайно ж робота буде не з простої. Ось яка моя пропозиція.
Кілька секунд знадобилося Олександру, аби зробити свій вибір, він йшов сюди розуміючи, що від нього хочуть і навряд чи в цій роботі буде щось для нього незвичне.
— Я згоден.
— Чудово, – Елізар узяв зі столу маленьку скриньку і дістав з неї вставне око, зі схожого на мармур каменю з червоними прожилками. – Як ви вже зрозуміли я чародій, і наш договір ми скріпимо незвичним способом, підійдіть до мене.
— Для чого це? – з підозрою в голосі запитав найманець.
— Не хвилюйся, з твоїм справжнім оком нічого не станеться, а ось без цього ти навряд чи зможеш виконати мої доручення.
— Гаразд, – Олександр нагнувся до свого нового хазяїна, і той різким рухом вставив кам'яне око на місце справжнього, після чого найманець відсахнувся, та не розуміючи як це сталося, подивився на світ новими очима, а вірніше оком.
— Інструкції як цим користуватися, ви знайдете в скриньці, – Елізар протягнув скриньку найманцю. – А ось це, ваш інструмент.
Елізар потягнувся до раптово з'явившогося футляра, і підтягнув його до краю столу.
— Відчиніть.
Олександр відчинив футляр і побачив у ній майстерної роботи меча, з магічними візерунками на лезі, та піхвами до нього.
— Це твій головний інструмент, як тобі?
Найманець узяв меча до рук щоби оцінити його, і його перші враження справдилися: чудова сталь, майстерна робота, легкість не дивлячись на те, що меч був півтораручний, та й символи на ньому точно були не з проста.
— Чудовий меч, – зробив вердикт найманець. – Певно дорого обійшовся?
— Та ні, я знайшов його.
— І де ж такі мечі знаходяться?
— Там де їх залишили, – тон Елізара натякав на те, що подальших розпитувань він не потерпить. – Ось конверт з першим завданням.
Олександр узяв конверт, відкланявся як його колись навчив друг з благородних, і вийшов з кімнати виконувати перше поручення свого нового володаря.