Історії "Буття": Паладин, частина перша

Ті, для кого місяць – друге сонце

1444 рік. 48 день літнього сезону.
Аркград вважався одним з найбезпечніших міст південного континенту: високі стіни, величезний гарнізон, обшук кожного, хто захоче потрапити в місто, в тому числі й магічними способами. Усе це, і навіть трохи більше, як говорили люди, й дало Аркграду його славу міста, в якому живуть втікачі. Хтось тікав від мисливців за головами, хтось від королівського гніву, а хтось узагалі від суперників на престол. Одним з останніх і був Ярвіг Яґворен, спадкоємець престолу царства Лар-Унгор, котрий прибув до Аркграду шукати прихисток від найнятих своєю численною ріднею убивць.
Саме він і став першою ціллю Елізарового найманця Олександра. За звичайних умов, він навіть і не узявся б за таке завдання – вбити члена королівської сім'ї в Аркграді, куди пронести зброю вважалося майже нездійсненним завданням. А навіть коли це комусь вдавалося, залишитися живим неможливо було взагалі.
Та цього разу в Олександра була величезна перевага: магічне око, котре йому дав Елізар. Невидиме для магічного чуття, має багато умінь, одним з яких був "сховок порожнечі", просторова кишеня, де можна зберігати речі (найманець вже вкотре подумки дякував своєму наставнику, який навчив його грамоті), і тепер йому вдалося те, що не вдавалося нікому: пронести потужний штурмовий арбалет в Аркград.
І ось вже настала ніч, в богемному районі, як завжди, був шум і гамір, і на балконі одного з маєтків сиділи, попиваючи вино, дві фігури.
—....і після цього всього вони вирішили мене просто убити! Не рідня, а трикляті варвари, – худорлявий, з кирпатим носом на подовгуватому обличчі та кучерявий – таким перед зором Олександра, за допомогою магічного ока постав Ярвіг Яґворен.
— Звичайне діло, як мені здається, для вашої сім'ї, – його співбесідник, широченний чоловік, з вічно веселим обличчям і, мабуть, так само вічно п'яний, Юстас Гортанний, найбільш впливова людина в місті, володар богемного району.
— Ви то, звичайно, маєте рацію, АЛЕ! – Ярвіг не зважав на незадоволене його гнівом обличчя співбесідника. – Через тих варварів усі старання, уся величезна робота над тим, аби перетворити нашу країну в цивілізовану і щасливу, піде крахом.
— Так може ну її ту країну в безодню? Не створені ваші люди для того, аби нормально жити, а якщо так хочеш лад наводити, так пошлю тебе у Галатин, Тір-Дейгран або навіть до Палантиру.
— Галатин?! Ти серйозно?! Наші люди нападають на Галатин стільки часу, стільки існує Лан-Угор, вони ніколи не приймуть мене. Тір-Дейган ще може бути, та й там повно мороки, особливо з лицарами-магами, чи тобі не знати...
— Згоден з тобою, то поб'ються і розгромлять щось, то качають свої права.
— От-от, а про Палантир навіть не згадуй, з їхньою церквою, інквізицією, паладинами й з рештою жодної свободи! Ні, я хочу зробити порядок за моїми правилами і ніяк інакше, – Ярвіг одним ковтком спустошив келиха і потягнувся до пляшки. – І, звичайно ж, я вам щедро віддячу, якщо ви мені допоможете.
Юстас хвилину сидів із задумливим обличчям, якщо його узагалі можна так назвати у нього.
— Гаразд! – Юстас повеселів. – Я допоможу тобі. З чим саме тобі потрібна допомога?
— Потрібно розправитися з моєю ріднею і з одним магнатом, котрий їм допомагає..
— Досить з тебе розмов, – Олександ вистрілив з арбалета, котрий вже тримав напоготові.
— Звати його, здається, Ел..., – раптово для усіх йому в груди щось потрапило і, пробивши наскрізь, влучило в покоївку, котра саме підходила до столика свого хазяїна. Її відкинуло на кілька кроків, а кров дівчини забризкала підлогу.
На кілька секунд усі завмерли від подиву і лишень Юстас, котрий народився за межами міста, зрозумів, що сталося. Та не зрозумів, як. Йому знадобилося кілька секунд, аби прийти до тями й покликати варту, і стільки ж часу знадобилося слугам, аби й самим зрозуміти, що сталося, й підняти крик.
Часу до того моменту, як сторожа спохватиться і почне його шукати, в Олександра було вдосталь. Він знав, що за останні сорок з лишком років ніхто не проливав кров у межах Аркграду, тому спочатку це убивство викличе паніку, а він тим часом утече.
Сховавши арбалет у магічному сховку, він помчав, що є сил до своєї квартири, і якщо ніхто не помітив його відсутності, то все буде ідеально. Та робота найманця рідко йде ідеально.
— І що це я тут чую?! Чергова мразота! – в кількох метрах перед Олександром, немов з нічого, виник довгов'язий чоловік, обличчя котрого було не розгледіти через світло ліхтаря.
— На жаль, ви переплутали мене, пане, я просто повертаюся до дому.
— Ах, я так сподівався, що хоч у цьому місті нарешті зможу пожити спокійно, не відчуваючи цього, запаху, – коли чоловік промовив останнє слово, Олександру здалося, наче той облизнувся.
— Боюся, я не розумію, про що ви.
— Ось знаєш, ай, звідки ж ти знаєш! Цю жагу, яка переслідує усюди, я чую убивць і решту мразоти за п'ять миль, і тобі від мене не сховатися.
Олександр миттю зрозумів, хто перед ним, та перш ніж він встиг щось зробити, його рука сама замахнулася миттю вийнятим зі сховку мечем. Активована у ньому магія запалала червоними іскрами, й Олександр розрубав чоловіка навпроти на кілька частин.
— Боюсь тебе розчарувати, але це не працює проти мене, принаймні надовго.
Олександр що є сил рвонув до головної площі, з жахом розуміючи, кого він зустрів. Крейг Райсен, нічний жах усіх тих, хто творить зло. Олександр чув про нього багато чого, і зараз для нього єдиним способом урятуватися було пройти на людні вулиці, де Крейг не зможе убити його непомітно.
Вибігши на центральну площу, залиту світлом, музикою та рештою атрибутів свята, Олександру полегшало, він у безпеці.
— Гарна атмосфера у цього міста, через неї я його й обрав замість самітництва, та ти змушуєш мене пошкодувати про мій вибір.
Олександра скував жах, Крейг тут, прямо позаду!
— Це добре, що ти утік, я вже доволі довго намагаюся позбутися нездоланної жаги вашої поганої крові, – у голосі вампіра чулося роздратування.
— Дивно тільки, що ти невразливий для гіпнозу. Це, мабуть, через око, так?
Олександр все не відповідав, намагаючись вигадати, що робити далі.
— І думки твої не можу прочитати, хоча що там читати, усі думають про те, як утекти. І ти не повіриш, та сьогодні вдача на твоєму боці, не хочеться мені зірватися сьогодні, я декому пообіцяв, що буду стримуватися, тому ти забереш свої речі, вони ось тут, – вампір скинув з плеча сумку. – Я тебе проведу до воріт, а ти так швидко, як тільки здатен, тікаєш з міста, зрозумів?
Олександр кивнув.
— От і чудово, ходімо.
Як Крейг і сказав, він провів Олександра крізь охорону воріт, котра навіть не звернула на них увагу, і як тільки найманець опинився за межами міста, зник у темряві вулиць.
Тільки він опинився за стінами, Олександр миттю підбіг до зовнішніх конюшень, поки ніхто його не помітив, схопив за вузду міцну гніду кобилу і помчав геть від міста, де його везіння, мабуть, вичерпало себе повністю, принаймні так здавалося тоді Олександу.
* * *
1444 рік, 39 день літнього сезону, неподалік від села Сувіг, Палантир.
Самотній чоловік сидів неподалік дороги не розпалюючи багаття й тихенько гриз собі щось. Йому було не звикати їсти вночі. У лісі позаду нього щось зашаруділо. Чоловік не припинив їсти, хоча й почув звук, лишень міцніше схопився за чорний посох у нього на колінах. Шум позаду гучнішав, і тепер чоловік міг почути його навіть без надприродного чуття. Істота, котра створювала шум, явно хотіла викликати страх, та не відчувши його, лютішала.
— (О боги, невже ця істота така дурна?!) – лишень подумав чоловік і продовжив чекати.
Через хвилину істота вискочила з кущів прямо на чоловіка, та він чекав на це. Ледь помітним рухом чоловік відскочив убік й ударив істоту по спині. Коли вона пролітала над тим місцем, де щойно сиділа її, як та істота гадала, жертва. Як тільки істота опинилася на землі, її схопило з десяток кістяних рук, що вилізли з-під землі.
— Ну що, розумнику, навіяв на мене страху? – єхидно поцікавився чоловік.
— Ти хто такий? – голос істоти був хриплий і здавлений, звучав, як шарудіння чимось по дереву.
Замість відповіді чоловік активував заклинання – і сфера на його посоху засяяла, скоріше для того, аби подратувати, ніж для того, аби роздивитися здобич. Перед ним лежав з першого погляду чоловік, тільки блідий та повністю лисий і голий. Та придивившись уважніше, чоловік розгледів сліди від шрамів, зароговілу шкіру, виразки.
— Мене за тобою послали, кажуть, ти тут людей убиваєш.
— Усім, кхе-кхе, хочеться жити.
— Переді мною можеш цих казочок не казати, я ваш народ добре знаю: людської крові і плоті для життя ви не потребуєте. Вірно, майстре?
В тіні поруч з чоловіком з'явилася ледь видніюча постать.
— Вампір, вже скоріше носферат, дикий, та все одно небезпечний, тебе за щось вигнали, чи не так?
Вампір смирнішим поглядом зиркнув на постать, обриси котрої і сам ледь бачив.
— Давно, не пам'ятаю наскільки, не пам'ятаю, за що.
— З якої ти сім'ї?
— Сім'ї? Я-я не пам'ятаю.
— Бельте, допоможи йому згадати.
Чоловік схопив вампіра за потилицю, і на мить його очі засяяли.
— А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А! – істота видала такий страшний і пронизливий крик, що його, мабуть, почули в сусідньому селі. Та навряд чи хтось осмілився би піти перевірити, що сталося.
— ФАЛЕН, я із сім'ї Фален!
— Доставимо його їм, вони за нього дадуть більше місцевих.
— Ви впевнені, майстре? Вони ж можуть і з нами щось зробити.
— По-перше, не з нами, а з тобою, мені вже ніхто нічого не зробить. А по-друге, я їх добре знаю, вони не будуть тебе чіпати. В'яжи його і виклич щось, що його тягтиме.
— Гаразд, майстре.
Після цього Бельт закував вампіра в кайдани й за допомогою магічного кола викликав коня-нежить, на якого, попередньо засунувши у мішок, повантажив здобич.
— Ну а куди нам їхати, ви знаєте?
— Туди, – постать вказала пальцем в сторону заграви, скоро світатиме.
— Тоді в дорогу, не хочу яшкатися з цією потворою й надалі.
Бельт закинув на коня решту пожитків й помчав на зустріч світанку.
* * *
1444 рік, 45 день літнього сезону, помістя роду Фоленів, графство Фолслейв.
— Як чудово, що цього року шабаш проводять Фолени, правда, подруго?
— По-моєму, будь-де буде краще, ніж на болотах Харлестини, хоч там і місце сили.
— І ще й скільки цікавих осіб сюди приїхало, взяти хоча б того статного драколюда.
— Не раджу на нього навіть дивитися.
— Це ще раптом чому?
— Бачиш тих трійнят відьом? Вони вже на нього хвилин п'ять витріщаються.
— А сести Острай, – в голосі відьми чулася ворожість. – З ними дійсно краще не сваритися. А як щодо он того юнака?
— Того, що з чорним посохом?
— Так, його.
— Він участі, здається, не бере, я чула, він привіз Фоленам якусь страхолюдину, і сьогодні просто тиняється тут.
— Ну а що то за чоловік, з котрим він говорить?
— Ти що не впізнала його?! Це ж Девліан Крі, головний демонолог.
— Дідько, і справді, бачу, він змінився.
— Ще б пак, після стількох ритуалів, дивно, що в нього роги не виросли.
— Підійдімо послухаємо, про що вони розмовляють?
— Давай.
Відьми взяли по келиху чогось схожого на вино й підійшли ближче, аби підслухати розмову.
— Бельте, то ти таки не збираєшся приєднуватися до мене?
— Ну а який мені в цьому сенс? Я шукаю знання і силу і не збираюся бути в тебе на побігеньках.
— О-х-о-х-о, тут мені є що тобі запропонувати. Бачиш того драколюда? – Девліан вказав на драколюда в дальньому кінці залу. – Це Рагнар Редхорн, і він погодився приєднатися до мене.
— Думаю, тимчасово.
— Ти маєш рацію, та чи має це для тебе зараз значення?
Після хвилини роздумів Бельт відповів.
— Гаразд, у цьому є сенс.
— Тоді вже після шабашу обговоримо все, у мене ще є справи до початку ритуалу, тому я змушений тебе зараз покинути.
— Йди вже, ти то людина зайнята.
Бельт допив келиха й пішов до бібліотеки, його винагорода все ще чекала на нього.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше