Квитки на поїзд

На багатолюдному вокзалі Еммі ледве встигала за братом і Варшеном, боячись втратити їх з очей. Віл йшов першим, час від часу озираючись на своїх супутників. Нарешті попереду замаячили каси. У чудовому настрої Віл ступив ближче до віконця з вивіскою під номером шість.

— Доброго дня, — звернувся він до касира, — нам, будь ласка, три квитки.

— Ваш напрямок?

— Північний полюс, — посміхаючись на весь рот, навмисне голосно промовив Віл.

— Куди-куди? — перепитала жінка похилого віку, невдоволено поглядаючи на нього з-під  тигрових окулярів.

— Нам потрібно три квитки на Північний полюс до Санти, — давлячись від сміху, повторив Віл.

— Юначе, — невдоволено забурчала жінка, — це не місце для жартів, йдіть веселитися в інше місце, — та зі скрипом зачинила перед ним віконце.

— Будь ласка, відкрийте, нам дуже потрібні квитки, — намагалася докричатися Еммі, — ми хочемо повернути сніг. Це дуже важливо.

Але віконце так і не відчинилося. Варшен стояв за кілька кроків від квиткової каси, всім виглядом показуючи повну байдужість. Вілл, який помітив, як сильно засмутилася його сестра, втратив будь-яке бажання жартувати. А люди, що стоять у сусідніх касах, з цікавістю розглядали незвичайних покупців.

— Еммі, треба їхати назад. Я тобі обіцяв спробувати купити квитки — я виконав обіцянку, а тепер пішли, — і підхопивши сестру під руку, він повів її вздовж широкого холу до вузького дзеркального переходу. Щойно всі троє увійшли до нього, почувся легкий дзвін Різдвяних дзвіночків. За мить перед ними з'явився невеликого зросту чоловічок у зеленій кофтинці, заправленій у жовті штанці. З-під шафранової шапочки вибивалося вогняно-руде волосся.

— Вам потрібні квитки на Північний полюс?

— Так, — з деяким ваганням відповіла Еммі.

— Хто ви? — спитав Віл, безпардонно розглядаючи співрозмовника.

— То потрібні квитки чи ні?

— Потрібні! — Вигукнула Еммі.

— Інша річ, — пробубнив чоловічок, — ось візьміть.

Еммі простягла руку, щоб взяти, але брат перехопив їх.

— Ходімо, я проведу вас до вагона.

— Дякую, ми самі знайдемо, — відповів Віл, бажаючи якнайшвидше здихатися  підозрілого суб’єкту.

— Не знайдете!

— Вілл, — попросила Еммі, — давай підемо з ним. Він проведе нас швидше, ніж ми шукатимемо дорогу самі.

— Ти хочеш, щоб я повів нас невідомо куди з … з… з ним, — Вілл не міг підібрати потріного слова. — Нізащо.

— Віллі, ну, будь ласка, — благала Еммі, з надією вдивляючись у вічі братові.

До цієї хвилини Вільям дивився на витівку з поїздкою на Північний полюс як на розвагу, але всьому має бути межа. Еммі чекають на конкурсі і більше не має часу займатися дурницями. Але щойно він хотів заявити своє категоричне «ні», дзеркало, розташоване на стіні переходу, привернула його увагу. У ньому Вілл побачив трьох: себе, Еммі та Варшена. Крихітного чоловічка, що пропонує їм квитки, там не було. Він раз у раз переводив погляд із присутніх на дзеркальну стіну, але відображення чоловічка так і не з’явилося.

— Вілл, поїхали. Нам треба повернути зиму, мені потрібна твоя допомога.

У цей момент знову почувся ледь вловимий звук Різдвяних дзвіночків і ком підкотився до горла Вілла. Він ніби знову опинився в дитинстві. Яскраві спогади сонячним променем увірвалися в його сердце і він згадав час, коли веселився граючись із друзями в сніжки та катаючись на саморобних санчатах з крижаної гірки.

— ...Поїхали, — ніби не своїм голосом промовив Вілл, до кінця не вірячи у сказане.

— Добре, — з явним нетерпінням сказав крихітний чоловік, — тоді Вам потрібно обійти білу арку, за нею ви знайдете сині двері. Я вас чекатиму всередині.

— Ти сказав, що проведеш нас? — невдоволено кинув Вілл, але мініатюрний силует уже зник з поля зору.

Навіть Варшен не очікував, що вони знайдуть сині двері так швидко. Поки Вілла знову захопили міркування, чи варто йти, Еммі натиснула на ручку та увійшла всередину. Двоє хлопців пішли за нею. Мандрівники потрапили до невеликої кімнати без меблів та вікон. Слабке освітлення давало змогу роздивится лише мініатюрного провідника з ліхтарем у руці.

— Ось і ви. Ходімо, — він розвернувшись, рушив кудись униз. Вілл цього разу випередив Еммі.

— Я піду першим, невідомо, куди він нас заведе. Варшен — ти замикаючий.

Такою нехитрою низкою вони рухалися вузьким коридором, що веде вниз. Іноді їм траплялися металеві сходи. Атмосфера відчувалася гнітючую і ніщо не говорило про, що все закінчиться добре. Зрештою, Вілл не витримав.

— Куди ви ведете?

— До поїзда, — відповів чоловічок, — ми майже прийшли.

— Хто ви такий?

Але питання залишилося без відповіді. Та коли всі четверо підійшли до високих заіржавілих дверей, провідник попросив відімкнути її, бо ручка для нього розташовувался зандто високо. Вілл відчинив двері і вони побачили тунель.

— Ми прийшли, — не без гордості відповів крихітний чоловік, — от і поїзд на Північний полюс.

І він посвітив ліхтарем праворуч. Там дійсно стояв останній вагон величезного поїзда.

— Прошу на борт.

— Щось він занадто схожий на звичайний поїзд, — відмітив Варшен.

— А ти очікував, що вагон буде прикрашений Новорічними іграшками та гірляндами?