11

Ця вечеря стала для Деї справжньою тортурою.

Коли вона спустилася, ведучи за руку Ноеля, Йеванн вже сидів за столом, а Катаріна, ховаючи очі, розставляла тарілки.

Дея боялася, що зараз темний скаже щось уїдливе. Якраз в його дусі. Але, всупереч її очікуванням, він мовчав. Навіть не глянув у бік нав'язаної дружини, немов її не існувало, а звернув усю увагу на смаженого фазана, прикрашеного артишоками.

Запах м'яса нагадав Деї, що вона голодна. Апетитна скоринка, що покривала птицю, з крапельками блискучого жиру змусила рот наповнитися слиною.

Коли вона останній раз їла м'ясо? Місяць тому чи два?

Здається, ще до того, як м'ясник вкрадливо пояснив, що такій чарівній вдовиці не пристало просити м'ясо в борг. А потім спробував затиснути в кутку біля прилавка і запустити руку їй в декольте.

Вона тоді заліпила м'ясникові ляпас, але на шум вийшла його дружина – пані Берг.

Розгублена і тремтяча Дея не встигла навіть рота розкрити, як м'ясник гепнувся на коліна перед своєю благовірною, присягаючись, що «божевільна вдова» сама його домагалася та сама запропонувала себе за шматок доброго м'яса. А коли він відмовив, ледве не зґвалтувала бідолашного.

Виправдання Деї навіть слухати ніхто не став. Пані Берг обізвала її повією, що прикривається вдовиною сукнею, а сама спокушає одружених чоловіків.

- Не думай, що я це так залишу! – заявила вона, розмахуючи ополоником. – Все місто буде знати, що тебе не можна пускати в пристойне суспільство!

Дея вискочила з м'ясного, як ошпарена. Весь вечір вона плакала в подушку, розуміючи, що пані Берг має рацію. Ніхто не прийде на допомогу гарненькій вдові з дитиною. А якщо і прийде, то зажадає за цю допомогу особливу плату.

З того моменту життя понеслося в прірву. І що б Дея не робила, як би не намагалася впоратися, у неї нічого не виходило. Ніби якась чорна хмара висіла над її головою.

Будь вона одна – що-небудь би придумала. В крайньому разі, протрималася якийсь час на хлібі та воді. Але ж Ноеля теж треба чимось годувати. Він маленький хлопчик з потужним магічним Даром, і нехай поки цей Дар ще спить, але на його розвиток і підживлення йде багато енергії.

І ось тепер, немов у відповідь на її молитви, з'являється Йеванн. Щедро сипле грошима, погашає її борги, навіть про вечерю подбав. Коли тільки встиг?

Але ні, не так вона уявляла собі лицаря в блискучих латах, що примчиться на білому коні та відвезе її з сином в щасливе майбутнє. І взагалі, не очікувала, що в їхній маленький світ увірветься хтось третій.

Хтось такий нахабний і безпринципний, як Йеванн Райс.

***

Він не дивився на неї. Поводився так, немов сидів за столом не в чужому домі, а у своєму власному. Невимушено і навіть сановито.

І все одно Дея відчувала на собі його погляд. Допитливий. Уважний. Крижаний.

Від цього погляду шкіра покривалася мурашками, а самій Деї хотілося щільніше зібрати комір на сукні. Або, ще краще, сховати обличчя за густою вуаллю, тією самою, що пришпилена до капелюшка. Напевно, завтра вона так і зробить...

Ноель теж притих. Зазвичай за столом він крутився на стільці, а рот у нього взагалі не закривався, видаючи у хвилину триста запитань. Зараз же хлопчик поводився просто зразково. Тільки іноді спідлоба поглядав на дізнавача.

- Ма-а-м, – раптово заскиглив Ноель. – Я теж хочу такий ножик!

Дея підняла погляд.

Йеванн, вправно орудуючи мисливським ножем, розкривав остов смаженої птиці. Її ніжки та крильця давно зникли в їхніх голодних шлунках.

- Тихіше, синку, – прошепотіла вона, сподіваючись, що маг нічого не почув. – Це не іграшка, а небезпечна зброя. Маленьким хлопчикам таке не можна.

- Чому?

- Тому що воно для дорослих чоловіків.

На думку Деї питання було вичерпано, але її син так не вважав. Він умів бути настирливим, коли йому це потрібно. А зараз йому потрібен був ніж з широким блискучим лезом і шкіряним обплетенням на кістяному руків'ї.

Навіщо?

Ноель не замислювався над цим. Просто хотів. Так само як блискучі ґудзики з мундира дивного гостя.

- Але я бачив схожий у Шарля! – вимовив він з дитячою упертістю. – А Шарль не чоловік! Він хлопчик, ти сама говорила.

- Шарль це хлопчисько з бакалійної крамниці на розі? – Йеванн раптом з цікавістю подивився на Ноеля. – Здається, йому років десять, не більше.

Деї стало ніяково від уваги, що спалахнула в сірих очах.

- Яке це має значення?

- Я хочу почути, що скаже Ноель. Тебе ж так звуть? Цікаве ім'я…

Коли Йеванн перевів погляд на хлопчика, той аж зашарівся від наданої уваги.

- Ага!

- Отже, в цього Шарля є ніж?

- Ага! Ось такий здоровенний! – Ноель, з властивим дітям максималізмом, розвів руки в різні боки.

- І що ж Шарль робить з цим ножем?

Голос Йеванна ані краплі не змінився. Але Дея могла б покластися, що в холодних очах майнули смішинки. Це їй не сподобалося. Безпристрасний і замкнутий темний лякав її куди менше, ніж той, хто показував людські емоції.

Вона вчепилася в серветку і нервово м'яла її, поки Ноель, захлинаючись від захвату, розповідав, як спритно Шарль володіє своїм величезним ножем. І курям голови рубає, і дрова на тріски розщеплює, і навіть вміє кидати його через плече!

- Він і мене хотів навчити, – поскаржився хлопчик, кидаючи на матір швидкий погляд. – Але мама не дозволила. Сказала, що я ще маленький.

Він прикро зітхнув.

- Так, я вважаю, що ти ще занадто малий для подібних іграшок, – вимовила Дея, дивлячись на сина. Погляд мага свердлив її потилицю, але вона вперто вдавала, що нічого не помічає. – Ніж — це небезпечна штука. Ти ще поранишся.

- Цікаво, – не поспішаючи, Йеванн витер ніж і прибрав його в чохол. Ноель проводив ці дії жадібними очима. – У школі, де я навчався, хлопчиків з трьох років вчать боротися на мечах. Спочатку на дерев'яних, але до п'яти років їх замінюють на залізні, хоч і тупі.