12

Губи темного склалися в тонку усмішку, але погляд залишався чіпким.

- Даремно. Інакше знали б, що імператор надав мені вибір. Свого роду весільний подарунок. Я можу визнати вашого сина своїм пасинком і виховувати як рідного, а можу...

Він не сказав, клацнув пальцями, даючи змогу Деї додумати самій.

Очі дівчини широко розплющилися. Серце болісно тьохнуло, і вона машинально притиснула руку до грудей.

- Чи... що? – видихнула, відчуваючи, як невидима петля стискається навколо горла.

- Відправити в Кардінг. Ви ж знаєте, що це, чи не так?

Так, вона знала. Закрита школа для обдарованих дітей. Хлопчиків. Тих самих, що імператорські дізнавачі вилучають із сімей, щоб виростити з них темних магів, повністю підвладних імператору.

- Ні за що, – прошепотіла вона. – Ви не посмієте цього зробити... Мій син не темний!

Її неочікуваний чоловік знущально хмикнув:

- Він ще ніякий. Його магія спить. Чи вам цього не знати, що коли вона прокинеться, з неї можна виліпити все, що завгодно. Не обманюйте себе: немає ніякого поділу на темних і світлих. Все це бабські казки. Магія єдина, просто ви, використовуючи її, віддаєте частину себе. А ми, – він зловив її погляд, – платимо чужою монетою. І мій варіант куди краще.

Він знав, про що говорив. І, як би банально це не звучало, Дея теж знала. У магії немає кольору, вона не має раси або статі. Все залежить лише від одного: ти її використовуєш або вона тебе, зміг ти приборкати свій Дар, чи ні.

Йеванн прав, хоч їй і не хочеться цього визнавати. Бути темним куди вигідніше. Не брати на себе чужий біль, не пропускати через себе чужі страждання. Не відчувати. І не платити за це власними силами.

Куди простіше відгородитися невидимим куполом, непроникним для почуттів і емоцій. Міряти все вигодою і грошима. Керуватися не серцем, а холодним розумом.

Так, Йеванн має рацію...

Імператор дав йому вибір. Але якби він вже зробив його, то не став би згадувати про це зараз.

- Чого ви хочете? – вона нарешті розтулила пальці та впустила зім'яту серветку. А потім, зважившись, подивилася йому в очі. – Кажіть відверто. Що я мушу зробити, щоб мій син залишився зі мною?

Вона чекала чого завгодно. Тільки не те, що почула:

- Для початку дай мені відповідь на питання: ти кохала свого чоловіка?

***

Дея відвела погляд. Згадка про Бертрана з вуст дізнавача боляче кольнула серце.

- До чого ця проста цікавість?

- Вона не порожня, пані Вейлісс.

І знову серце болісно стислося.

Чому він так завзято називає її дівочим ім'ям? Натякає, що її колишній шлюб для нього нічого не значить?

Для нього – може й ні. Темні ж не одружуються, як і не закохуються. Вони взагалі позбавлені зайвих емоцій. Але для неї це були найчудовіші роки в її житті. Бертран показав, що вона може бути щасливою, він подарував їй сина. І вона ніколи не відмовиться ні від нього, ні від того, що їх пов'язувало.

Йеванн подався вперед і додав:

- Не раджу ухилятися від відповіді.

- Навіть не думала, – Дея скинула підборіддя. – Я кохала свого чоловіка і кохатиму завжди. Це ви хотіли почути?

З хвилину вони дивилися один одному в очі. Йеванн з інтересом алхіміка, який знайшов нові властивості у давно відомого зілля. Дея – із зухвалістю загнаної в кут рисі.

Раптово зіниці мага розширилися, обличчя на секунду пом'якшало, ставши привабливим. Він посміхнувся, майже безтурботно, і відкинувся на спинку крісла.

- Коли ти брешеш, у тебе рожевіють щоки, – зауважив неголосно. – Я це запам'ятаю.

Дею від обурення кинуло в жар.

- Я брешу? З чого ви це взяли, пане?

- Твої очі говорять про це.

- Може, вам так хочеться думати?

- Ні, пані, я чую брехню. Я ж дізнавач, забула?

Вона озирнулася на Катаріну, шукаючи у служниці підтримку. Але та застигла біля стіни, вдаючи, що нічого не бачить і не чує. І правильно, хай панове розбираються між собою. Не варто слугам лізти в їхні справи.

Відчувши сум'яття господині, Катаріна наважилася пробурмотіти:

- Пані, дозвольте, я відведу Ноеля?

Малюк давно наївся і тепер бавився із залишками горошку. Цього разу горошок зображував ворожих солдатів, раз у раз прагнувших втекти з-під всесильної вилки могутнього полководця. А той пошепки коментував свої дії, посилаючи самого себе в бій, і сам же відповідав за переляканих ворожих солдатів.

- Виведіть, – вдячно видихнула Дея.

Так, Ноелю не варто бачити й чути все це.

Ледве служниця і хлопчик покинули їдальню, Дея заговорила:

- Як ви смієте звинувачувати мене у брехні при моїй дитині? У вас є хоч щось святе?

Її голос тремтів від емоцій, пальці нервово крутили виделку, хоча Дея давно перестала їсти. Просто шматок в горло не ліз під важким, допитливим, майже знущальним поглядом мага.

- Було, – лаконічно відповів той. – Колись у мене було те, що я міг би назвати святим. Але у мене це відняли. А ти відняла єдину можливість з'єднатися з тим, що мені дороге.

Він не посміхався. Його очі кольору зимового неба дивилися серйозно і зосереджено.

- Якби я знала, що ви не хочете жити, то не стала б вас рятувати! – кинула Дея в серцях.

- Сумніваюся, – Йеванн похитав головою. – Ти не вмієш керувати своїм Даром, він управляє тобою, це проблема всіх світлих. Ти будеш бігти на допомогу кожному, навіть тим, кому твоя допомога не потрібна. Повір, мені вона була не потрібна. Я хотів померти, але ти забрала в мене цю можливість.

Він її звинувачує?! У тому, що врятувала йому життя?!

Дея з глухим роздратуванням кинула виделку. Та з дзенькотом впала на стіл.

- Якщо вам так ненависне життя, що ж заважає покінчити з ним прямо зараз? Давайте! Я навіть допоможу. Вам кинджал чи отруту подати, або мотузку намилити? Вибирайте!

Ось тепер він посміхнувся. Тільки невесело.

- Дурненька. Ти сама не знаєш, що говориш.