13

Йеванн залишився внизу, в їдальні. Дея не знала, де йому постелити, адже в будинку крім її власної спальні, кімнати Ноеля і Катаріни спати було ніде. Але маг з кривою посмішкою заявив, що «пані ворожка» може не турбуватися. Мовляв, йому не звикати до похідних умов і ночівлям на підлозі в панських будинках.

Остання фраза неприємно кольнула.

- У вітальні є диван, - різко помітила Дея, - щоправда, для вас він буде замалий, але це краще, ніж спати на підлозі.

- А у своє ліжко ти мене, отже, не запрошуєш?

Це було сказано з явним знущанням. Жадібний погляд дізнавача пройшовся вздовж її тіла, неначе роздягав, та опалив відкриту шкіру.

Дея відчула, що знову червоніє, і це розлютило її ще більше.

- Навіть не думаю, - відрізала, струснувши головою.

- Шкода, дуже шкода. Ти не знаєш, від чого відмовляєшся, моя люба вдовице.

- І знати не хочу!

Розвернувшись, вона попрямувала геть. Погляд Йеванна свердлив її потилицю, поки не зачинилися двері їдальні, відділяючи їх одне від одного.

Тільки тоді Дея зрозуміла, що задихається, а серце калатає, як божевільне, немов хоче вистрибнути з грудей. Усередині вирували незрозумілі, непідвладні їй емоції. Незнайомі, і від того лячні.

Цей чоловік дивно діє на неї. Він її провокує. Але навіщо?

Вона не знала відповідь на це питання, і знати не хотіла. Все, що зараз їй потрібно, це забитися в кут, де її ніхто не знайде, і спокійно обдумати все, що сталося.

А подумати було над чим.

***

Дея не ризикнула залишитися на ніч у своїй спальні. Швидко прийнявши ванну, вже приготовлену служницею, переодяглася в просту сорочку з рюшами, накинула зверху сатиновий пеньюар і навшпиньках пробралася в кімнату до сина.

- Пані, я постелила пану Райсу в вітальні, але він все ще сидить в їдальні й п'є, - з побоюванням прошепотіла Катаріна, ледь Дея увійшла. - Вже другу пляшку!

- Чудово, - буркнула Дея, - сподіваюся, він лусне.

І тут же подумки вилаяла себе. Він же сказав: помру я - помреш ти! Як можна таке забути!

- Іди, - махнула служниці.

Ноель вже спав, пригорнув до себе сірого плюшевого зайця - Пана Стрибунця.

Заєць виглядав потворно: бувалий, з потертим на пузі плюшем, ґудзиками замість очей, і відірваним вухом, замість якого Дея викроїла нове з блакитного вельвету. Але цей заєць був улюбленою іграшкою Ноеля. Єдиною, що подарував йому батько. Єдиною, що вона захопила з собою, коли бігла з сином з Іллуріі.

Іноді Дея сама брала Пана Стрибунця та утикалась носом в його облізле пузо. Їй здавалося, що вона чує запах Бертрана. Запах його рук, що пахнуть лимонником і кельдернськими краплями.

Поцілувавши сина, вона присіла на канапу і стиснула руками скроні.

У кутку стояли два саквояжі й один туго набитий баул з його речами. Катаріна поклала все, включаючи іграшки.

Дея хмикнула, дивлячись на них.

Виявилося, у Ноеля приданого куди більше, ніж у неї. І звідки що взялось? Ах так, адже вона сама йому шила. І батистові сорочечки, і суконні штанці на підтяжках, і оксамитові курточки з лакованими дерев'яними намистинами-гудзиками.

Все це можна було купити. Але Дея навмисне завалювала себе роботою, цілими ночами сиділа за шиттям, навіть якщо не було замовлень. Аби забутися, не думати про минуле, про власну мимовільну вину.

Але совість відмовлялася мовчати.

Щоразу дивлячись на сина, Дея згадувала, що це її вина. Вона винна, що у нього немає батька.

Зазвичай, можна звинувачувати дізнавачів, імператора, долю, та хоч саму Праматір Еолу - це нічого не змінить.

Йеванн має рацію. Це вона своєю нікому не потрібною допомогою вбила Бертрана. Вона привела дізнавачів в будинок. Вона своїми руками зробила себе вдовою, а сина - сиротою.

А тепер цей темний маг стане їй вічним докором.

- Ви маєте рацію, пане, - прошепотіла Дея, відчуваючи, як по щоках течуть теплі сльози. - Мій Дар приніс стільки лиха. Якби я вміла керувати ним, як темні, то не бігла б на виручку до кожного. Пройшла б мимо вашого трупа, і зараз мій чоловік був би живий ...

Легке поскрипування змусило її насторожитися.

- Хто тут? - видихнула, нервово стискаючи воріт пеньюара.

Останнім часом магічні світильники були Деї не по кишені. Єдина свічка на столі висвітлювала тільки центр кімнати, кути тонули в напівтемряві. Вугілля, що згасало в каміні, теж не давало багато світла.

Знову скрип. Ніби хтось крадеться.

Дея глитнула. Їй здалося, що вона бачить велику тінь, яка впала на стіну.

Але Катаріна зачинила двері, коли йшла. Вікно теж зачинено. Хто міг пробратися сюди непомітно? Або це дурні жарти Йеванна Райса? Він вирішив її залякати?

Так, напевно це його темні штучки!

Схопивши подушку, Дея запустила її туди, звідки почувся скрип.

- Пане! - прошипіла, ховаючи переляк за злістю. - Ви поводитесь як хлопчисько!

Відповіддю їй була тиша. А потім на вікні здригнулася фіранка. Дея могла б в цьому заприсягтися!

Вона схопила другу подушку і повільно піднялася.

- Йеванн? - покликала тремтячим голосом. - Це вже не смішно…

Щось велике й темне безшумно кинулося до неї. Порив крижаного вітру вдарив в обличчя, здійняв розпущене волосся. Перед очима промайнуло лезо. Темне, як сама ніч, зігнуте, немов серпик місяця.

Дея з розмаху вдарила тінь подушкою і заверещала.